Був собі батько, бідний батько, називався Іван. Мав він дванадцять синів. Одинадцять було розумних, А дванадцятий – дурний. Той дурний сидів у запічку. А батько з тими синами не знав, що робити. Взяв він їдного, до ліса повіз, здибав сосну:
– Що з теї сосни буде, сину?
Син каже:
– Буде тертиця.
Отже він називається трач.
Взяв він другого сина, везе до ліса. Стоїть дуб.
– Що з того дуба буде?
– То буде клепка.
То той буде боднар.
Взяв третього сина. Стоїть граб.
– Сину, що з того граба буде?
– Та будуть до млина пальці (до коліс).
То буде мельник.
Веде четвертого. Стоїть осика.
– Що з тої осики буде?
– Будуть нецьки.
А як же єго назвати? Буде столяр. Веде п'ятого до ліса. Стоїть явір.
– Що то буде з того явора?
– Калатало буде.
Назвав єго пастухом.
Везе шестого. Стоїть берест.
– Сину, що з того береста буде?
– Та колеса, обіддя.
Того буде стельмах.
Везе семого до ліса. Стоїть вільха.
– Що з тої вільхи буде?
– Будуть ліжка.
Того є столяр. Взяв восьмого, везе до ліса. Стоїть бук.
– Що з того бука буде?
– Будуть рискалі.
То той буде називатисі таже столяр.
Взяв дев'ятого, везе до ліса. Стоїть ясен.
– Що з того ясена буде?
– Буде віз, снасть до воза. То то стельмах.
Взяв десятого до ліса. Стоїть ялина (ялиця) – боднар.
Одинайцятий – смерека – боднар таже.
Взяв він того дванадцятого дурного, везе в ліс – стоїть липа, кучерява липа груба, памолодки широко розпустила.
– Сину, що з тої липи буде?
– Будуть мотузки з лика.
Став дурний мотузки з лика робити.
Якось прийшов до нього "дух святий при хаті“, питає:
– Що ти робиш з тих мотузків? Той каже:
– Де йно є ви всі, то я вас буду вішати на тих мотузках. Отже той злий злякався, пішов до старшого, кривого:
– Що з ним робити?
– Задаймо єму покуту, чи зроби...Там стоїть коло багна кобила, чи він її обнесе три рази навколо багна?
Взяв єго менший дідько до багна. Каже тому дурному:
– Бери! Дурний каже:
– Бери перше ти, хто хутше обнесе.
Той злий дух взяв, обніс, аж єму очі вилізали, а дурний сів на кобилу та й три рази обігнав багно, та єму легко пішло. Пішов дідько до старшого, каже:
– Біда! Я взяв наперед себе, аж мені вочі вилізали, а він взяв межи ноги, аж лист свистав.
Старший знов єго післав до того дурного:
– Вийди з ним у чисте поле (він мав таке яйце), хто вище кине. Як кинув дідько, трудно оком зглянути – впало на землю, сім локтів в землю впало. Той дурний каже так:
– Як я кину (а місяць світить), то мій брат (тото місяць він називав братом своїм) наставляє руку, то як я кину, то він тобі не дасть. А дідько злякався, каже:
– Не кидай! Пішов до старшого:
– Що з ним робити?
– Виведи єго у чисте поле, там стоїть корч. Котрий котрого злапає. І дідько каже до дурного:
– Я побіжу наперед, чи ти мене злапаєш. А дурний каже: – Ти, дурний, я маю такого брата маленького, що як я свисну, як він піде, то ти єго не доженеш, не то мене.
І дідько злякався, і пішов до старшого:
– Що з ним робити? А старший каже:
– Іди, спитай єго, що він хоче за то – треба єму заплатити. А дурний каже:
– Я ніц не хочу, йно жидівский шаламок грошів.
Викопав він яму шість ліктів глибока і шість ліктів широка, а зверху діра до теї ями, йно тілько що шаламок влізеться. І ті злі духи носять мішками гроші, насипали повну яму. А він не мав з ким покинути яму з грішми і сидить під липою, аж прилітає сова і сіла на липі, і крикнула:
– Гуп! Гуп! А дурний каже:
– Ти вже от тут пильнуй моїх грошей!
І сова сиділа на липі, і дідько сів на грошах і пильнували, а дурний побіг додому. Прибіг додому, каже:
– Тату, беріть дванадцять фір і їдьте за мною. Але батько єму каже:
– Ти дурний, що ти говориш, чи я маю їхати з дванадцятьома фірами за тобою, коли ти не маєш розуму! А він каже до вітця:
– Їдьте, ніц не питайте, а будуть гроші.
І отець запряг коні, дванадцять фір, поїхав з ним, а на грошах сидить дідько, стереже тих грошей. А він перехрестився, а дідько з грошей втік, вступився.
Зачали брати тії гроші на фіру, набрали дванадцять фір, але половина ся лишила.
Завезли тії гроші і приїхали другий раз по ті гроші. Знов було дванадцять фір. І з дурного дванадцятого сина зістав наймудріший. Привіз він гроші додому, дав на службу Божу і на посвячення дому, і спросив багато людей на тую ціль.
А старший брат, котрий зістав трачем, був бідний, хоть сі писав богач, але був бідний. Каже до дурного:
– Брате, як ти до того дійшов, що ти маєш тілько всього маєтку? А той брат наймолодший йму відказує:
– Проси Бога, і тобі Бог дасть.
І тоди просить той брат найстарший у нього, того дурного, чвертку жита. А дурний до него каже:
– Дай я тобі вийму їдно око і дам тобі чвертку жита.
І найстарший дав єму вийняти око, і наймолодший вийняв ему око. І дав ему чвертку жита. І що з того? Не вистачило того жита навіть на дві неділі. Прийшов другий раз найстарший брат і каже:
– Брате, дай мені ще одну чвертку жита. А дурний каже:
– Ну, давай друге око я тобі виколю і дам чвертку жита. Але ж помислив дурний над тим, встид ся зробило.
– Я тобі, брате, не виколю ока, тільки відпусти мені за те око, що я тобі виколов, а я тобі дам їще збіжжя і більше, як чвертку.
І дав єму збіжжя на стілько, що старший брат справляв баль і посвячування дому, за то, що єго брат помилував і дав єму збіжжя і грошів, котрі єму потрібні для посвячування.
Записано Осипом Роздольським у с.Берлин (сучасної Львівської обл.), у Кгосподаря Кулика в грудні 1895 р.
Стиль запису збережено.