У горобців зовсім так само, як і в людей: дорослі горобці й горобчихи – пташки нудні і про все говорять, як у книжках написано, а молодь – живе своїм розумом.
Був собі жовторотий горобчик, звали його Пудик, а жив він над вікном лазні, за верхнім наличником, в теплім гніздечку з клоччя, моховинок та інших м’яких матеріалів. Літати він ще не пробував, але вже крильцями махав і все виглядав з гнізда: хотілося швидше дізнатися, що таке світ і чи годиться він для нього.
– Що, що? – питала його горобчиха-мама.
Він стріпував крильцями і, дивлячись на землю, цвірінькав:
– Надзвичайно чорна, надзвичайно!
Прилітав татусь, приносив комашок Пудикові і вихвалявся:
– Чи я щедрий?
Мама-горобчиха хвалила його:
– Щедрий, щедрий!
А Пудик ковтав комашок і думав:
«Чим чваняться – черв’яка з ніжками дали – чудо!»
І все висувався з гнізда, все роздивлявся.
– Чадо, чадо,–непокоїлась мати,– диви – беркицьнешся!
– Чим, чим? – питав Пудик.
– Та не чим, а впадеш на землю, кішка – чик! – і злопає! – поясняв батько, відлітаючи на полювання.
Так усе й ішло, а крила рости не поспішали:
Дмухнув якось вітер – Пудик питає:
– Що, що?
– Вітер дмухне на тебе – чирк! – і скине на землю – кішці! – пояснила мати.
Це не сподобалось Пудикові, він і сказав:
– А чому дерева гойдаються? Хай перестануть, тоді вітру не буде…
Пробувала мати пояснити йому, що це не так, але він не повірив – він любив поясняти все по-своєму.
Іде мимо лазні мужик, махає руками.
– Чисто крила йому обірвала кішка,– сказав Пудик,– самі кісточки лишились!
– Це чоловік, вони всі безкрилі! – сказала горобчиха.
– Чому?
– У них такий чин, щоб жити без крил, вони завжди на ногах стрибають, чуєш?
– Чому?
– Були б у них крила, так вони б і ловили нас, як ми з татком комашок…
– Казна-що! – сказав Пудик.– Казна-що, дурниці! Всі повинні мати крила. Адже на землі гірше, ніж у повітрі!.. Коли я виросту великий, я зроблю, щоб усі літали.
Пудик не вірив мамі; він ще не знав, що як не вірити мамі, це кепсько скінчиться.
Він сидів на самім краю гніздечка і на все горло виспівував віршик, який сам склав:
| – Ех, двоногий чоловік, В тебе крил немає. Хоч ти дужий, а тобі Мошка дошкуляє. А я, бач, вродивсь малим. Зате сам я мошок їм. |
Співав, співав та й випав з гнізда, А горобчиха за ним, а кішка – руда, зелені очі – як тут була.
Злякався Пудик, розчепірив крила, гойдається на сіреньких ніжках і цвірінькає:
– Честь маю, маю честь…
А горобчиха відштовхує його вбік, пір’я в неї настовбурчилось, страшна, смілива, дзьоб розкрила – в око кішці цілить.
– Геть, геть! Лети, Пудик, лети на вікно, лети…
Страх підняв з землі горобчика, він підстрибнув, замахав крильцями – раз, раз, і – на вікні!
Тут і мама підлетіла – без хвоста, але у великій радості, сіла поряд з ним, клюнула його в потилицю й каже:
– Що, що?
– Ну, що ж? – сказав Пудик.– Всього відразу не навчишся!
А кішка сидить на землі, зчищає з лапи горобчишине пір’я, дивиться на нього – руда, зелені очі – із жалем нявчить:
– М’я-акенький такий горобчичок… наче ми-ишка… Ня-у-у…
І все скінчилось щасливо, якщо забути про те, що мама лишилася без хвоста…