В давні часи панував над кочовим народом лихий хан Гариді. Слава про його багатства котилася степом від великої ріки на заході до високих гір на сході.
Від розкішного одягу, золота і дорогоцінного каміння у хана ломилися скрині, а на степових просторах хмарами ходили отари овець і випасалися табуни прудконогих коней.
Хан Гариді був лютий, жорстокий і зажерливий. У бідної людини ні за що ні про що займав скотину, гарбав і руйнував цілі селища – улуси.
Важко жилося степовому народові. Голод і злидні морили людей у кожному улусі і на кочовищі.
В одному з таких улусів багатого хана Гариді в пошарпаній кибитці з очерету жив хлопчик Абгай із старенькою матір’ю. Жили вони бідно, бували дні, що вдома не було ні крихти хліба. Важко доводилося заробляти на ту крихту маленькому Абгаєві, пастухові лихого хана.
Під палючим сонцем переганяв Абгай ханські отари в солончаковому степу з одного пасовиська на інше, холодними ночами стеріг овець від вовків, а за роботу йому давали шматочок вареного м’яса та ковток солонуватої водиці.
Минали рік за роком. Абгай ріс, ріс та й виріс сміливим і дужим юнаком. Одного разу пригнав він отару овець на пасовище й застав там старого пастуха Арші.
Сивий дід сидів на камені й тримав у руках домбру. Навколо нього сиділи пастухи. Арші настроїв домбру й заспівав старовинну пісню- легенду, яку співали прадіди дідам, діди – батькам, а батьки – синам.
У тій пісні співалося, що за спекотними степами, за високими горами, в незнаному краї, де сонце сідає і небо сходиться з землею, у густому непроглядному лісі лежить незвичайний камінь, схожий на квітку лотоса. Стережуть його страхітливі звірі й всевидющі нічні птахи.
Як здобудеш цей чарівний камінь і принесеш у рідний степ, то для бідних настане вільне й щасливе життя.
Були колись у наших степах сміливі хлопці-молодці. Наважувалися вони ходити непротоптаними стежками в незнаний край по той камінь, але ніхто з них назад не повертався.
І надумав Абгай податися в далеку країну по дивовижний камінь. Одягнув він старий бешмет, узяв у клуночок сушеного м’яса, побажав довгих літ життя старенькій матері й рушив у далеку путь.
Іде Абгай рідним степом, а люди в улусах і на кочовищах бажають йому добра та щасливої дороги:
| Доля хай тебе В мандрах захистить! На шляху твоїм Хай тобі щастить! |
Довго Абгай мандрував степом на захід і дійшов до високої Болзатинської гори. Шпилем своїм гора білі хмари підпирає. Довкола неї чорніють глибокі скелясті провалля і похмурі безодні. Нема через неї ні дороги, ані стежечки.
Став Абгай дертися на ту гору. Падало вниз величезне каміння, змітаючи все за собою, гірські обвали, ламаючи кручі, котилися в безодню. Але хоробрий Абгай, чіпляючись за гострі виступи, ліз вище й вище.
Видерся Абгай на гору, оглянувся на всі боки, аж бачить біля великого каменя притулилося гніздо. Збилися в гнізді пташенята докупи, геть знесилились од голоду. Пожалів їх Абгай та й кинув їм до гнізда сушеного м’яса, що його набрав для себе на дорогу.
Подзьобали пташата м’яса, стрепенули крилами. Коли це налетіла могутня Турпан-птиця. Над Абгаєм кружляє, дзьобом довбає, заклювати хоче.
А Пташенята й просять:
– Мамо! Не вбивай його. Він нагодував нас і врятував од смерті.
Сіла тоді Турпан-птиця на камені та й питає:
– Куди ж ти прямуєш, добрий юначе? Чого шукаєш у чужому краї?
Абгай і каже:
– Я шукаю чарівний камінь, схожий на квітку лотоса.
– Я допоможу тобі! – мовила Турпан-птиця.– Сідай на мене та міцніше тримайся.
Сів Абгай на Турпан-птицю. Змахнула вона могутніми крилами й знялася в повітря.
Летіла Турпан-птиця три дні й три ночі. Нарешті сіла на широкій долині та й каже:
– Далі я летіти не можу, пора до пташенят на Болзатинську гору повертатися. А ти, добрий юначе, іди просто на захід, за непролазні чорні болота. Ось візьми мою золоту пір’їну. Вона тобі стане в пригоді. Коли знайдеш чарівний камінь, то поряд побачиш скелю, схожу на коня. Доторкнися до скелі золотою пір’їною, і скеля перетвориться на прудконогого скакуна.
Подякував Абгай Турпан-птиці, взяв золоту пір’їну й рушив на захід. Довго йшов Абгай долиною і дійшов до непролазних боліт. Зупинився та й не знає, як його дістатися на той бік.
Аж бачить: поваленим деревом придавило дикого кабана – вепра. Підважив Абгай важкий стовбур і звільнив кабана. Зрадів кабан, не знає, чим віддячити Абгаєві. А Абгай і питає:
– Як мені, веприку, дістатися на той бік через непролазні чорні болота?
– Ходи, добрий юначе, по моєму сліду,– відповідає йому кабан.– Слід виведе тебе через болото.
Перебрався Абгай вепровим слідом через чорні болота. І рушив далі непротоптаними стежками на захід. Чорні хмари дорогу заступали, періщили зливи, лютували бурі. Та Абгай ішов і йшов уперед без утоми й відпочинку.
Рік дороги за місяць здолав, місяць дороги за день подужав, день дороги за годину пройшов.
Прибився Абгай до великого круглого озера. А з берега меткий звір Єеля-Мая воду Хлебче й не бачить, що до нього сіра гадюка підповзає, сичить, укусити наміряється. Кинув Абгай палицею і відігнав гадюку. Дякує йому Єеля-Мая, а Абгай питає:
– Коли твоя добра ласка, меткий Єеле-Маю, то підкажи, де мені знайти чарівний камінь, схожий на квітку лотоса?
– Я допоможу тобі, добрий юначе. Сідай на мене. Я відвезу тебе туди, де сонце сідає й небо сходиться з землею. Там у непроглядному лісі й лежить чарівний камінь.
Сів Абгай. З очей у звіра блискучі іскри посипались, з вух вогонь шугонув, з носа дим валонув клубами, і помчав Єеля-Мая і по землі, і в повітрі.
Привіз Єеля-Мая Абгая в краї, де небо блакитне і чисте, дерева високі та рясні, звірі і птахи небачені.
Пішов Абгай до лісу.
Густий непроглядний ліс розступився перед ним і вказав шлях на галявину, де лежав чарівний камінь. Навколо бродили страхітливі звірі, кружляли всевидющі птахи, але не зайняли вони сміливого юнака.
Побачив Абгай дивовижний камінь, схожий на квітку лотоса, зрадів і підняв його.
– Ти зробив тільки половину справи!– гукнула йому з дерева стара сова.– Доки не принесеш камінь до рідного краю і не покажеш народові – камінь не матиме чарівної сили.
– Я подолав довгий шлях,– сказав Абгай,– протоптав багато стежок, і мене не лякає дорога назад до рідного степу.
Згадав Абгай про золоту пір’їну, оглянувся на всі боки й побачив скелю, схожу на коня. Підступив до неї, доторкнувся золотою пір’їною – і враз перекинулася скеля на чарівного прудконогого коня. Скочив на нього Абгай. І полетів кінь, мов із лука випущена стріла.
Рік дороги за місяць промчав, місяць дороги за день проскакав, день дороги за годину подолав. Оком не змигнув Абгай, як опинився у рідному степу.
Побачив Абгай степову криницю, захотів з неї напитися і зліз із коня. Тут чарівний кінь перекинувся легкою хмариною, і полетіла хмарина високо на небо.
Іде Абгай степом, поспішає до рідного улусу, пісень веселих виспівує, усім усміхається, довгих літ життя кожному бажає. Каже:
– Я щастя несу!
Швидше вітру облетіла улуси радісна звістка про Абгаєве повернення і про чарівний камінь, що юнак приніс із далекого незнаного краю…
Зачув про той камінь і рудий купець Шару. Жадібністю заблищали йому очі. Він теж знав пісні та легенди пастухів про камінь, схожий на квітку лотоса. Здогадався, навіщо приніс його Абгай у степ.
Поїхав рудий купець Шару до хана Гариді та й розказує:
– О, могутній і милостивий хане! Я бачив у степу пастуха Абгая, що багато років тинявся по чужих землях – аби тільки на тебе не працювати. Повернувся він додому з чарівним каменем, схожим на квітку лотоса. Волоцюга намірився знищити тебе!
Розгнівався хан, наказав Шару викрасти чарівний камінь і доставити йому.
Перевдягнувся Шару пастухом, сів на коня і поїхав до улусу, де жив Абгай. Попросився він в Абгаєвій пошарпаній кибитці переночувати. Ліг і прикинувся, ніби спить. Уночі, коли всі поснули, Шару підкрався до Абгая і взяв чарівний камінь. Та не додивився він, як від каменя-квітки відломилася одна пелюстка. Непомітно Шару вибрався з кибитки й поїхав до хана.
Скрикнув нічний кулик, тривожно просурмили олені-марухи, сумно зашелестіли над річкою верби. Прокинувся Абгай, бачить – нема біля нього чарівного каменя, сама пелюсточка лежить. Зажурився Абгай, підняв пелюсточку й рушив на пошуки чарівного каменя.
Сумно йде Абгай степом, аж бачить: удалині під пагорбом люди сидять. Підійшов до них ближче та й питає:
– Хто ви будете, славні молодці-батори?
– Ми брати-мисливці – Егеде, Мегеде і Сумегеде,– відгукнулися ті.
Старший брат Егеде каже:
– Нема на світі такої речі, щоб я знайти її не зміг. Голку в степу – й ту побачу, макове зерня дістану на дні морському, за кам’яним муром, із скрині під сімома замками, наконечник стріли добуду.
Середульший брат Мегеде мовить:
– А я з першого пострілу на будь-якій височині птаха збиваю, в дощову краплину під хмарою і в ту вділяю. Однісінькою стрілою на бігу десятеро зайців забити можу.
Не відстав від братів і наймолодший – Сумегеде.
– А я,– каже,– своїми руками що хочеш спіймати і втримати можу. І не тільки камінь з гори, а й скелю на льоту піймаю.
Повідав їм Абгай про своє горе. Кажуть йому брати:
– Ми допоможемо тобі, хоробрий юначе.
І вирушили вони гуртом на пошуки чарівного каменя. Не минуло й дня, а вже старший – Егеде – знайшов ханську скриню, де був захований чарівний камінь.
Пішов Абгай з братами-мисливцями до хана Гариді. А за ними сипонули люди з усіх улусів і кочовищ. Всі хотіли побачити дивовижний камінь, що його приніс до рідного краю хоробрий Абгай.
Прибіг до хана переляканий рудий Шару та белькоче:
– О, могутній і милостивий хане! До тебе йде Абгай з братами-мисливцями. Якщо не переховаємо камінь, усі загинемо!
– В землю камінь закопати – знайдуть, у море закинути – дістануть,– міркує хан.– Віддамо його чудовиськові Мусу, що живе в глибочезних чорних печерах. Ми давно не платили йому данину.
Послав хан мунджика-прислужника по Муса.
Аж ось Абгай, брати-мисливці та бідняки – байгуші – з усіх поселень підступили до золотого шатра хана Гариді.
– Чого ти прийшов до мене, нещасний бай гуше? – грізно запитав хан.
– Злодій украв у мене чарівний камінь, схожий на квітку лотоса, і той камінь лежить у твоїй скрині! – вигукнув Абгай.
– У нас нема ніяких каменів, окрім одного, схожого на квітку. Але цей камінь купив Шару в далеких країнах у заморських купців і подарував його мені,– сказав хан.
Покликали прислужників.
– Ви можете підтвердити мої слова? – спитав у них хан.
– О так, великий хане! – улесливо відповіли ханові посіпаки.
– І цей камінь обіцяний як данина Мусові! – вигукнув рудий Шару.
Дістав Абгай пелюстку, що відламалася від каменя-квітки, показав його всім і сказав:
– Треба подивитися, яка квітка зберігається у скринях у хана. Якщо в того каменя, схожого на квітку лотоса, бракує однієї пелюсточки, то це мій камінь!
Раптом чорним вихром увірвався до ханового шатра триголовий Мус, схопив чарівний камінь і зник у хмарах.
Прицілився середульший брат Мегеде, натягнув тятиву так, що кінчики лука докупи зійшлися, і шугонула стріла у височінь.
У самісіньке Мусове серце увігналася співуча стріла, тут і смерть спостигла погане страховидло. Впустив Мус чарівну кам’яну квітку. І коли до землі залишався всього тільки один крок, квітку підхопив наймолодший брат Сумегеде.
Взяв Абгай камінь, притулив до нього відламану пелюстку, і вона одразу ж приросла. Підняв квітку над головою і сказав до бідняків:
– Ось чарівний камінь! Я знайшов його в далекій країні, де сідає сонце і небо сходиться з землею!
І враз чарівна кам’яна квітка заграла небаченими променями. Вогненною блискавкою вони осліпили й спалили злодія Шару, лихого хана Гариді та його брехливих посіпак.
Радів простий народ своєму звільненню, люди дякували відважному Абгаєві, співали про нього пісень.
Поділив Абгай ханове багатство – пишну одежу й золото із величезних скринь, незчисленні отари й табуни прудконогих коней – і роздав усе біднякам. Стали люди в степах жити-поживати вільно й щасливо.
Від того часу вечорами, коли на небо зійде молоденький місяць, мов юнак, пишно вбраний на велике свято, старі пастухи розказують про славного Абгая, який приніс у степи чарівний камінь, про підступного, жадібного купця Шару й про лихого хана Гариді.