Якось один піп трохи підпив у війта на хрестинах і почав вихвалятися:
– Я в самому Римі п'ять років навчався. Не знайдеться у світі такого, аби мене круг пальця обвів.
Почув таке кмітливий гуцул, що служив у війта, і вирішив провчити хвалька.
От другого дня пішов до попа.
– Тобі чого?..– питає панотець.
– Прийшов я до вас, паночку, проситися на службу.
– А що робити вмієш?..
– Що скажете, отче, те й робитиму,– показав гуцул здоровенні кулаки.– Навіть зварити дещо можу.
– Е, ні, до цього в мене є кухарка, а от до ціпа – добрий робітник пригодився би. Молотити вмієш?..
– Чому не вміти? Вмію, отче.
– А яку тобі платню на рік положити?
– Я, прошу отця духовного, самітній, як палець, то мені багато і не треба. Дасте на рік три корці[1] пшениці. Та й, звичайно, будете мене, як свого слугу, одягати й годувати.
Зрадів піп, що такому дужому і молодому наймитові так мало платити, та й квапливо каже:
– У мене в усьому порядок мусить бути. Тож ходи, легеню, до покою, покличемо паламаря й дяка і при свідках умову складемо, аби ти від своїх слів потім не відмовлявся.
Піп послав за свідками. А коли ті невдовзі прийшли, стали писати договір. От піп і каже:
– Якщо ти, легеню, будеш мені погано робити, то я тебе прожену й зернини не дам.
– Як так, то й так,– погодився гуцул.– А коли ви, отче, порушите умову, віддасте мені наперед усю платню за рік.
Так і записали.
Другого дня вранці вийшов піп на ганок – поглянути, як це новий наймит орудує ціпом. Та ба! Щось не чути на току роботи. Панотець послав наймичку.
Метнулася наймичка в стодолу і через мить вистрибнула звідти червона, як рак.
– Він… Він… Ой, не можу…
– Що ж він? – допитував піп.
– Та підіть погляньте…
Розсердився піп, подався до стодоли. Дивиться: сидить наймит на свіжому сіні у чому мати народила, схрестив на грудях руки.
– Це так ти мені служиш, дармоїде? – затіпався у гніві панотець.
– А що ж мені робити? – спокійно каже наймит.– Я ж на вас, панотче, від самого досвітку чекаю. А вас як нема, так і нема.
– Що ти плетеш, дурню?
– Ой, і коротка у вас пам’ять, отче. Ми ж домовилися при свідках, що ви мене будете одягати й годувати. Забули? Ото я й Жду, коли ви мене одягати прийдете. Та й перекусити вже не завадило б…
Аж тепер зрозумів піп, що пошився в дурні, але було пізно.
Довелося попові-хвалькові відміряти хитрому гуцулові три мішки зерна.
[1] Корець–стара міра сипких тіл, дорівнює 100 кг.