Зустрілися якось лисиця та лось.
– Що нового? – запитує лисиця у лося.
– Нічого нового, сусідко,– відповідає лось.– Учора замалим не пропав: гнався за мною мисливець, а я заплутався у гіллі рогами… Лихо мені іта довгих ногах – за гілки чіпляюсь!.. А як ти поживаєш? – питає лисицю лось.
– І я погано, сусіде,– відказує лисиця,– підстерігають мене мисливці. Лихо мені з короткими ногами – не можу з висоти довкола подивитися!
Зажурились обоє, яке в них погане життя і як погано все на світі влаштовано: кому потрібні довгі ноги – у того короткі, кому короткі потрібні – у того довгі.
От лисиця й каже:
– Давай, сусіде, ногами поміняємося!
– Давай,– відповідає лось.
От помінялися вони ногами. Подивилася лисиця довкола: з довгих ніг далеко видно – немає поблизу людей. Побігла в стійбище. Заманулося їй курятини. Спробувала в курник залізти, де кури на сідалі сиділи, а довгі ноги заважають. Засунула ногу в щілину, щоб курку поцупити, а нога ж лосяча – копито, ніяк ним здобич не зачепиш. Зітхнула лисиця й пожалкувала за своїми лапами: які у них були пазурі гострі, як зручно було ними здобич тримати і роздирати! Тут з хати чоловік вийшов… Злякалась лисиця і кинулась геть. Так і побігла голодна.
А лось, вимінявши ноги лисиці, став зовсім маленький на зріст. У траві сховався, радіє:
– От мені добре тепер! Ніхто мене здалеку не побачить!
Став він потихеньку на лисячих лапках пересуватися. Стомився швидко. Стомився і зголоднів. За звичкою голову підняв, щоб молодими пагонами та листям голод угамувати. Губами плямкає, а гілок дістати не може: ноги ж короткі!
Зітхнув лось:
– Ех, даремно я помінявся ногами! Такі гарні у мене були ноги: високі та міцні! Не те, що ці лапки! Пропаду я тепер зовсім з голоду…
І заплакав лось.
Раптом чує він: хтось по тайзі летить, так навпростець і продирається. Гілля та ломаччя тріщать. Кинувся лось тікати. Та куди йому на маленьких лисячих лапках утекти! Зачепився за вивертня, упав і очі заплющив: «Ну,– думає,– зараз мені кінець буде!»
Аж чує – кличе його лисиця:
– Ген, сусіде, де ти?
– Тут я,– озивається лось.– Це ти, чи що, в тайзі шуміла?
– Я,– каже лисиця.– Лихо мені з твоїми ногами! Хотіла тихо пройти, а ноги твої ламають гілля, тупотять, стукають. Мало не пропала я з ними!
– І мені,– каже лось,– з твоїми ногами лихо: маленькі вони, кволі… Давай, сусідко, знову мінятися!
Ось обмінялися вони ногами.
Тупнув лось своїм копитом: добре!
– Гарно це,– мовить,– влаштовано, що лось на копитах ходить! Ноги міцні, копита тверді!
Пробігла лисиця на своїх лапках: добре! Лапки легенькі, пазурі гострі, ходи не чути.
Відповідає лисиця лосю:
– Так, правда! Добре це влаштовано, що в лисиці маленькі лапки з гострими пазурами.
Попрощалися вони і в різні боки пішли.
З того часу звірі ногами не міняються.