Давно-предавно жив один цар. Він мав трьох синів і одну доньку. Старші сини були мудрі, вчилися в школі добре, а молодший – дурняковатий, Попіляник.
Одного разу старші брати зібралися до громади і почали говорити:
– Ми хотіли б знати, чому у нашого нянька одне око плаче, а друге сміється?
І порадилися піти до свого батька позвідати його.
– Котрий з вас піде перший?
– Та тільки ти підеш перший, бо ти старший.
І старший пішов. Постукав у двері.
– Herein! Вільно!
Хлопець відчинив двері.
– Пресвітлий царю і мій няньку Чи можу я вам два-три слова сказати?
– Можеш, синку! Чому ні?
– Я хотів би знати, чого ваше одне око плаче, а друге сміється?
Цар читав газету, а перед ним на столі лежала шабля.
Коли почув слова сина, вхопив шаблю, скочив на ноги і замахнувся на хлопця. Але той втік з кімнати. Цар кинув за ним шаблею, шабля полетіла и забилася до дверей.
Цар мало заспокоївся. Вийняв шаблю з дошки, витер і поклав на стіл перед собою. Взяв газету й читає далі.
Тільки вибіг старший брат, як його вже чекав середущий:
– Ну, що тобі повів нянько?
– Іди сам, дізнаєшся!
Не хотів признатися, що дуже напудився і втік від свого батька. Середущий образився–
– Ти загордився и не хочеш зі мною говорити. Але я піду теж до нього. Адже він мені такий нянько, як і тобі. Про що довідався ти, про те дізнаюся і я.
І поспішив до дверей. Постукав.
– Herein! Вільно!
Хлопець відчинив двері, по-військовому віддав батькові честь, ставши струнко.
– Пресвітлий царю і мій няньку! Чи можу я вас дещо спитати?
– Можеш, синку! Чому ні?
– Ви сказали старшому брату, чому одне ваше око плаче, а друге сміється. Скажіть і мені.
Цар вхопив шаблю з стола, скочив на хлопця, замахнувся. Той ноги під себе і довтеку. Цар кинув шаблею за ним, а та забилася до дверей. Як заспокоївся, вийняв шаблю з дверей, витер, поклав на своє місце, сів за стіл і засмучений почав читати газету.
Молодший брат – Попіляник – чув, що говорили між собою старші. Він хотів і собі знати, чому у його батька одне око плаче, а друге сміється.
Приступився до братів і звідає:
– Ну, що вам сказав нянько?
– Іди і ти, почуєш…
– Я піду. Він для мене такий нянько, як і для вас. Сказав вам, повість і мені!
Повернувся и пішов Постукав у двері.
– Herein! Вільно!
Відчинив двері, став струнко.
– Пресвітлий царю і мій няньку! Чи можу я до вас два-три слова мовити?
– Можеш, синку! Чому ні?
– Ви сказали старшим братам, чого ваше одне око плаче, а друге «сміється. Скажіть і мені.
Цар вхопив шаблю, скочив з-за стола, замахнувся на хлопця. Але той спокійно поклав голову на стіл і повів:
– Рубайте! Ви цар, маєте право мене вбити.
Бачачи таку сміливість сина, цар здивувався і задумався Далі взяв стільця, присунув до стола і каже:
– Сідай, синку!
А сам сів за стіл.
– Я твоїм старшим братам нічого не повів, бо не було кому… А тобі скажу: коли я ще знаходився в маминій утробі, мене продали нечистому. Як помру, мої кості чорти рознесуть по сімох державах. Тому одне моє око плаче. Але я надіюся, що ви мене обороните. Тому друге моє око сміється. Я виджу, що на старших синів мені нічого надіятися. Вся моя надія на тебе. Приготуй сім сажнів дров, дуже сухих. Завези їх на кладовище, де буде моя могила. Коли помру, викопай яму – глибоку на сім сажнів – і закопай мене. Коло моєї могили будете ночувати і вогонь палити. Візьмете з собою шаблі. Вночі прилетять три шаркані. О дев’ятій годині прилетить триголовий, о десятій – шестиголовий, -опівночі – дванадцятиголовии. Коли їх поборете, мої кості будуть спокійно лежати в землі… Тільки ви, мої сини, можете коло мене ночувати і вартувати. Нікому іншому робити це не дозволено.
Довго Іван говорив з своїм батьком. Старші брати вже думали, що загинув, що цар, певно, зрубав йому шаблею голову. .
Ураз Попіляник вийшов, приступився до братів і каже:
– Вам няньо не повів, чому його одне око плаче, а друге сміється, а мені все сказав.
І відкрив їм таємницю. Найняв робітників, щоб приготували сім сажнів дров. Робітники дрова нарубали, завезли на царський двір, склали на таке місце, де вони могли добре просохнути.
Незадовго цар помер. Іван наказав викопати глибоку на сім сажнів яму. Дав завезти сім сажнів дров на кладовище. Коли погребли царя, три брати залишилися ночувати на свіжій могилі.
Розпалили великий вогонь. Сухі дрова горять, а вони посідали довкола ватри и чекають, що буде. Припалили цигарки й покурюють. Старшому здрімалося:
– Брати, я би дуже спав!
– І я би спав, тільки ганьблюся сказати. Аж серце мене болить… Хоче тріснути! – каже середущий.
– А ти не спав би? – питають молодшого.
– Я – ні. Я такий легкий, що, здається мені, скочив би з одної тори на другу. А коли ви спали би, лягайте. Я вас розбуджу, як тільки дещо почую.
Старші брати полягали и твердо поснули А Іван походжає довкола вогню. То сяде, посидить, то припалить, закурить.
Ураз коло півночі чує страшенний гук. Аж земля дрижить. Дивиться, а з-за гір, з-за лісів показалося велике світло. Ліс аж на п’ять кілометрів ломиться, паде, тріщить, горить. Летить шаркань з трьома головами. Здалеку риче:
– Песій сину! Бодай твою кров пси хлебтали! Кості твого батька ще в материнській утробі нам були продані. Ми маємо право рознести їх по сімох державах! А ти сюди прийшов боронити їх? Дивися: три пащі у мене! Котрою захочу, тою тебе з’їм.
Іван гойкнув:
– Батькові кості не можна рушати! Скоріше треба кров пролити.
– Та як хочеш битися: чи боротися, чи їстися, чи шаблями рубатися?
– Я боротися не хочу, їстися не знаю. Будемо шаблями рубатися!
Повиймали шаблі й почали рубатися так, що аж земля колишеться. А старші брати сплять і нічого не чують.
Довго билися. Нарешті вдалося Іванові одним махом відітнути всі три голови шаркані. Коли відрубав, кров полилася потоком, вогонь заливає, сплячих парубків затопляє. Іван підняв братів і підпер дровами. Наклав на вогонь, щоб дужче горів. Кров довкола ватри тече, кипить.
Дуже мало встиг відпочити, коли знову чує страшенний шум. Дивиться: ліс на десять кілометрів падає, тріщить, горить. А з пащ шаркані пломінь хмарою сапає під саме небо.
Прилетів шестиголовий шаркань. Здалеку риче:
– Сучий сину! Пси би твою кров хлебтали! З’їв ти мою молодшу сестру. Думаєш, що і мене з світу зведеш? Дивися, шість пащ маю, котрою захочу, тою тебе з’їм! Кості твого няня ще в маминій утробі, нам були продані. Ми їх мусимо рознести по сімох державах!
– Батькові кості не руште! Скоріше кров мусимо пролити!
– Ну, як хочеш битися: чи боротися, чи їстися, чи шаблями рубатися?
– Боротися не хочу, їстися не знаю. Будемо шаблями рубатися!
Коли почали рубатися, аж земля задрижала. Довго рубалися. Нарешті Іван влучив момент і одним махом стяв шаркані всі шість голів.
І потекла кров. Заливає вогонь, затопляє сплячих.
Попіляник підняв голови братів і підпер їх дровами так, наче б сиділи. Кинув на вогонь багато дров, а сам сів відпочивати. Та не встиг віддихатися, як чує знову страшенний гук: на п’ятнадцять кілометрів ліс падає, тріщить, ломиться, горить. Скелі, каміння кришаться, розпадаються, котяться… Гримить, блискає. Летить дванадцятиголовий шаркань, здалеку реве, рикає:
– Песій сину! Пси би твою кров хлебтали! Згубив ти моїх двох сестер! Думаєш, що і мене з світу зведеш? Дивися! Я маю дванадцять пащ, котрою захочу, тою тебе з’їм. Такий, як ти, може впасти до мого ока, а я не буду й чути. А ти зі мною думаєш боротися? Кості твого батька ще в материній утробі нам були продані! Ми мусимо їх рознести по сімох державах!
– Нянькові кості не можна рушати! Скоріше треба кров пролити.
– Та як хочеш битися: боротися, їстися чи шаблями рубатися?
– Я боротися не хочу, їстися не знаю! Будемо рубатися!
Почали вони рубатися шаблями так, що аж земля дрижить. Довго боролися. Іванові пощастило одним махом відрубати шість голів, потім влучив і відрубав ще шість голів. Та одна голова знову скочила на своє місце, приросла і крикнула:
– Відрубав ти одинадцять голів, а мене не відрубаєш! Я тебе мушу з’їсти!
Дуже змучився хлопець. Вже не може й шаблею махати. Скільки разів голову не зрубає, стільки разів вона скочить на своє місце й знову приросте. Думає собі Іван: «Ну, тут прийдеться загинути. Та ще раз спробую!»
Махнув шаблею, стяв голову, горло шаркані ураз проткнув шаблею і притиснув до землі. Доки голова вирвалася, кров уже охолола. Скочила голова на своє місце, а прирости вже не могла. Кров тече весняною рікою, так тече, наче відкрили загату Закарпатської гідроелектростанції у Вільшанах.
Іван попідкладував своїх братів, немовби стояли, інакше вони потонули б у крові.
Погана кров шаркані залила ватру, і вогонь погас. Іван бреде в крові – який високий, така кров глибока. Сів мало відпочити і почав замерзати, бо увесь мокрий. Пробує розпалити вогонь, та не може – запалки промокли. Ніяк закурити. Думає собі: «Як би дрова підпалити?» Оглядається, чи не видно десь світла. Та ніде нічого. А на цвинтарі ріс височенний ясен. «Вилізу на ясеня, – думає собі, – звідти увиджу десь світло».
І вибрався він на дерево. Дивиться в один бік, дивиться в другий бік, дивиться в третій. Ніде нічого не видить. Дивиться в четверту сторону – побачив маленьке світло.
– Поки злізу з дерева, в моїй голові закрутиться, не буду знати, куди йти, – говорить сам з собою. Додумався кинути шапку на землю в той бік, звідки світилося.
Зліз на землю, знайшов шапку, рушив за світлом. Іде, іде, іде… Але це не так близько, як здається. Йшов доти, доки не потрапив до великого, густого пралісу.
Ураз чує: в одній зворині сваряться дві жінки. Коли приступився ближче, вони покликали його:
– Чоловіче, тебе сам бог сюди привів. Ти і розсудиш: котра з нас старша? Ми давно сважаємося на цьому.
– А що ви за одні?
– Ми – Ніч і Днина. Вадимося, чи Ніч старша, чи Днина?
Іван вирубав дві жердини, скрутив дві гужовки. Одну жінку прив’язав до одного бука, другу до другого так, щоб одна від одної була на віддалі ста метрів. І пригрозив:
– Аби я не чув вашого голосу! Подумаю над тим, як вас справедливо розсудити. Ви чекайте мене і тихо сидіть. А якщо будете сваритися, повернуся і голови вам повідрубую.
Жінки настрашилися и тихо чекають.
А Іван дорожить далі. Іде вогню іськати. І приходить він на місце, де горів великий вогонь. Триста сажнів дров було скидано на громаду и підпалено. Довкола ватри лежать колесом опришки і сплять – так розклалися, що де їм ноги, там їм і голова.
Іван дивиться на них і думає собі: «Облягли довкола ватру так, що підступити не можна до неї. Як дістати головню? Лізти через них? Пробудяться і скітять мене». Додумався зрубати малого бучка, розколоти кінець надвоє і вчинити розкіп. Розкіпом сягнув з ватри головню, тихо поніс над опришками. Та жарина впала старшому на черево. Іван на це не дивиться, швидко з вогнем тікає. Тим часом жарина почала пекти опришка. Але той був повним і не почув відразу. А як почув… прокинувся, схопився на ноги й гукнув:
– Котрий з вас кинув на мене вогонь?
– Ми ні. Ми спали і не рушалися з місця. Що сталося?
– Головня впала на моє черево!
Опришки нічого не знають і дивуються.
– Ану, скоро встань і подивися, чи хтось не брав з ватри?
Молодший скочив на ноги, подивився на всі сторони.
– Нікого не видно.
Старший гукнув до середущого.
– Ану, ти подивися!
Середущий глянув на всі чотири сторони і не видить нікого.
– Виджу, що мушу сам встати. Я його увиджу, де б він не знаходився.
Старший встав, а голова його знялася високо над деревами. Дивиться в один бік – не видить нікого, дивиться в інший бік – не видить нікого, дивиться в третій – нікого. Глянув у четверту сторону:
– Ага, тут є! Несе вогонь і махає ним, щоб не загас… Ну, зараз він буде тут.
Кілька разів ступив, наздогнав Івана, поклав його на свою долоню й приніс до ватри. Дивиться на нього:
– Ти, муряночко! Тебе не є чого бити. Але мусай тебе забити тому, бо ти вкрав від нас головню. Але я хотів би скоріше знати, що ти за один?
– Я найбільший злодій на світі! – відповідає Іван.
– Коли ти найбільший злодій на світі, допоможеш нам вкрасти царську дівчину На ту дівчину ніколи сонце не загріло, ніколи вітер не подув. У тої дівчини золота звізда на чолі, на голові – золоте волосся. Нема того на цілому світі, хто б розповів про її красу, така вона прекрасна. Ми вже три роки за нею ходимо – хотіли б викрасти. Та вчинити це не можемо. Тільки наблизимося до царського палацу, коли на царських воротах починає кукурікати золотий когут. А світить він ясніше за електрику. Кукурікає голосно, царське військо поспішає на страж, стріляє з гармат, кулеметів, з рушниць.
Старшин опришок показав своє тіло.
– Дивися, яке шмаття з нас кулі повиривали. Мусимо тікати. А ти берешся царівну викрасти?
– Беруся, тільки приведіть мене на те місце, звідки видно когута. Далі я поповзу на колінах і ліктях и когута застрелю.
Вони повели Івана на місце. Звідти він поповз на череві до півня, прицілився і застрелив його. Когут тільки крилами тріпнув і впав на землю. Світло відразу згасло.
Царське військо чуло постріл, та не рушило з місця. Іван повернувся до опришків і каже:
– Когут мертвий! Можемо йти до царського палацу.
Опришки пішли. Дивляться: золотий півень дійсно лежить мертвий.
«Та це справді найбільший злодій на світі, – подумали собі. – Бо досі ніхто не міг півня-віщуна забити».
Прийшли до воріт. Іван каже:
– Ці ворота розломіть.
Опришки легко розтрощили ворота й підступили до царського палацу. Тут стояла залізна огорожа. Поламали й огорожу. Далі необхідно було спускатися східцями до пивниці.
Іван говорить:
– Ви стійте, а я східцями спущуся до царського палацу і дізнаюся, де царівна. Потім повернуся за вами. Віднесемо її разом з ліжком.
І знайшов кімнату, де дівчина спала. Коли відчинив двері, зоря вдарила йому в лице. То було світло від зірки на чолі царської доньки.. Воно так сяяло по цілому палацу, що не потрібно було й електрики. Аж очі сліпило.
Сів коло прекрасної дівчини і любується. «Шкода такої краси опришкам… Не віддам її!» – думає.
Повернувся до опришків і каже:
– Я спущуся східцями до палацу, буду вас по одному кликати. Та ви ідіть обережно, щоб не почули слуги, бо тоді вони почнуть просити допомогу.
Спустився хлопець до пивниці и сховався за стіною. Вийняв шаблю й гукнув:
– Перший!
Опришок посунувся східцями униз – поповз гадюкою… Коли заходив до пивниці, Іван змахнув шаблею й відрубав йому голову. Труп почав бити собою, та Іван хутко затягнув його до пивниці и гукнув:
– Другий!
Другий опришок поліз униз східцями… Йому Іван теж відрубав голову.
– Третій!..
Останнім спустився старший. Не знав, що його чекає смерть. Іван махнув шаблею, и голова відлетіла від тулуба.
Іван залишився один. Східцями піднявся до царської дочки. А донька твердо і солодко спала. Зняв Іван з її пальця жуковину й надів на свій. Свого перстня натягнув на палець дівчині. Не почула вона нічого. Іван сів собі за стіл, взяв папір і написав: «Іван Фармудзь зарубав трьох шарканів. Ніч і Днину прив’язав до дерев. Золотого когута застрелив, повідрубував голови опришкам, від принцеси зняв з пальця жуковину, надів собі. Свого перстня передав принцесі…»
Листа Іван поклав до конверта, заліпив, написав адресу. Надрізав на лівій руці пальця, своєю кров’ю поклав печать і заховав дівчині до кишені. Потім парубок пішов собі до братів.
По дорозі Іван зустрівся з жінками, котрих прив’язав гужовками до дерева. Ніч і Днина здаля до нього гукнули:
– Швидко відпускай нас! Коли б ти рівно на десять хвилин спізнився, світ би зарвався. Вже сім діб минуло, як ти нас пов’язав. Селами люд процесіями ходить і молиться, щоб настала Днина…
І дійсно, Ніч тривала з того часу, відколи Іван прив’язав до буків двох жінок – Днину і Ніч.
Відв’язав їх і каже:
– Нелегке діло відповісти, котра з вас старша. Довго треба думати. І так я розсудив: коли літо – тоді має бути велика Днина, а коли зима – тоді має бути велика Ніч. Бо літом багато роботи на полях, та й треба, щоб урожай ріс, вистигав. Треба так вчинити, щоб ви не знали кривди ні одна, ні друга. Тому я поділю вас. Ви згодні?
– Згода!
– Договір підпишете?.. А коли ні, знову вас прив’яжу… Цей договір не на два-три роки, а довіку.
– Підпишемо, підпишемо!
Так Ніч і Днина помирилися і підписали договір. Цей договір діє і донині: влітку Днина старша, зимою – Ніч. І більше дві жінки не сваряться, живуть спокійно, а в світі – мир.
Іван залишив жінок і повернувся до своїх братів. Вийняв шаблю і почав кров розтинати, бо застигла – ходив по ній, як по сухій землі. Обрубав кров довкола братів і розбудив їх. Коли побачили брати, що за трупи валяються на землі, скільки крові – помліли од страху.
Брати зібралися и повернулися додому. Іван Попіляник перебрав царство і став царювати. Життя для народу стало легшим, бо Іван був не з гордих панів, а з бідних, з попіляників.
Брати довгий час жили разом. Іван правив державою, старші йому допомагали.
Та Іванів батько перед смертю наказав:
– Коли хтось прийде за твоєю сестрою, не переч, віддай її.
І дійсно, одної ночі, біля дванадцятої години, з явилися на царському дворі музики: грають, співають, кричать. Під вікном почали гукати:
– Іване! Віддай те, що тобі батько велів! А коли ні – камінь на камені не залишиться…
Іван вхопив сестру на руки й кинув з вікна… На дворі нечисті підхопили дівчину – не дали їй упасти на землю… Музики радісно заграли, вітер завіяв, і все ураз зникло. Понесли царівну через долини, через гори, ліси і моря. На однім місці по дорозі прорубали в товстелезному дереві тунель. І крізь дерево пролетіло сто бричок…
А Фармудзь Іван далі царює в своїй державі. Та най він собі царює, а ми ходім до царя, де залишилися зарубані опришки.
Той цар пообіцяв свою дочку і своє царство тому витязю, котрий поборе опришків.
Рано, на зорях, царський слуга-циганин спустився до пивниці, в якій лежали побиті опришки. Вийняв багнета і почав колоти трупи. Коли покривавив одяг, лице, руки, ноги, гойкнув:
– Гей, на допомогу! Тут розбійники!
Прибігло військо, а за ним панство і сам цар, цариця, їх дочка. Дивляться і зидять: на землі валяються мертві, а циганин над ними з кривавим багнетом. Звідають його:
– Ти побив опришків?
– Ой, я! А хто інший?
Циганові повірили. Цар задумався, зажурився, бо треба віддати дочку за витязя-циганина. Принцеса посмутилася, бо циганисько був дуже бридкий – чорний, вісплявий, у ластовинні.
«За чорного вісплявого чорта мушу віддаватися!» – шепче собі зажурена дівчина.
Та що чинити. Рятунку нема. Цар дав слово, а його поламати не можна…
І почали готувати весілля. Оголосили по цілій державі, що царева дочка віддається за такого й такого – за циганиська!
Покликав цар мудрих лікарів, чи не могли б вони зробити таку операцію, щоб циганин був кращим. І лікарі облупили з цигана шкуру. Та це не допомогло. Циганище став ще бридкішим, ніж був. Але циганин не сумує, він веселий, радий – буде царським зятем. Дуже поспішає, щоб весілля чим швидше справили, щоб уже сів на золотого трона.
Коли все було приготовлене, назначили день весілля. Розіслали телеграми царям сусідніх держав, графам і міністрам з повідомленням, на яким день запрошуються гостями
Дістав телеграму і Фармудзь Іван. Здивувався: «Певно, тут якась омана!» І каже своїм братам:
– Я мушу йти туди й туди. Ви залишайтесь на моєму місці, управляйте державою так, щоб людям не було кривди…
В давні часи літаки не літали, машин і поїздів не було. Необхідно було добиратися на возах чи на конях.
Іван осідлав свого коня, відклонився від родини і рушив у дорогу.
В царській телеграмі було точно вказано, доки стражі мають право впускати гостей на весілля. А коли дехто з’явився пізніше вказаного часу, вартові вже не мають права його впускати.
Іван спізнився всього на десять хвилин. Сторожі на царських воротах його не пустили. Марно говорив, що прибув на весілля.
– До того й того часу ми впускали, а зараз ворота закриті!
Іван просить:
– Ви тільки передайте царю моє вітання. Скажіть, що я тут, не погордував з’явитися на свальбу. Аби цар не подумав, що я не захотів прибути.
Вартові послухали Івана і передали його слова.
Жених-циганисько сидів у палаті на золотих подушках так високо, що головою сягав до самого пода, й кричав:
– Не пускайте нікого!
Він все боявся, що хтось піймає його на брехні
Старий цар розсердився:
– Го-го-гов! Ти ще не цар, а вже всім наказуєш? Нині я ще порядкую у своєму домі! Я думаю, що далекого гостя треба прийняти! То не біда, що він спізнився на десять хвилин. А коли такого гостя не зустріти, ганьба буде не тільки для нього, але й для нас. А врешті він може прогніватися й оголосити нам війну. А кому нині на руку проливати кров?
Велів цар зустріти Івана музиками, прапорами и просити на весілля.
Фармудзь Івана з великими почестями привели до царських палат.
– Де молодий, де молода? – питає.
– Там і там.
І пішов Іван привітатися з ними. Ураз він впізнав дочку царя, та чиниться, ніби нічого не знає.
Іван втямив, що молода заплакана. Глянув на молодого і не втри* мався від сміху:
– Який ти шкаредний!
Ці слова почули панн, а за образу честі царського зятя жандарми відразу Івана схопили й повели до темниці. І вчинили вони над ним суд. Засудили до страти за образу честі царського молодого.
Поставили на дворі шибеницю, привели засудженого. Кат вже чекав, щоб кинути Іванові на шию мотуз. Головний суддя сказав.
– Засудженому до страти Івану Фармудзю дається сказати останнє слово.
Іван взяв слово:
Я засуджений до страти… Моє серце дрижить, тому я не можу говорити скоро. Буду говорити помалу. Та скажу вам всі новини: Фармудзь Іван зарубав трьох шарканів, Ніч і Днину прив’язав до дерев, золотого когута застрелив, повідрубував голови опришкам, від принцеси зняв з пальця жуковину, одягнув собі. Свого перстня передав принцесі. Іван Фармудзь написав письмо і кров’ю лівої руки поставив печать. Письмо Іван Фармудзь поклав принцесі до кишені…
Пани здивовано слухали й думали собі: «А може, чоловік правду каже? Треба перевірити».
Іван зняв з свого пальця жуковину й передав міністрові. Той прочитав напис. На обручці було виписано ім’я царської дочки.
Довкола шибениці зібралося багато люду глянути, як будуть вішати чоловіка. Тільки принцеса не прийшла сюди – вона закрила за собою двері в палаті й плакала. Аж помирає, небога, з жалю, – волосся рве на голові, б є головою в стіну, руки ломить.
Міністр постукав у двері до царської дочки:
– Не. плач, вже можеш радіти!
Але дівчину нелегко потішити. Коли мало заспокоїлася, опам’яталася, міністр показав їй жуковину:
– Глянь! Чия це жуковина?
Царська дочка свою жуковину впізнала
– Це моя жуковина.
– А як вона попала до рук чужого хлопця? У тебе на руці є своя жуковина?
– Є’
– Ану, добре глянь на неї!
Дивиться царівна і каже:
– Це не моя… На ній написано: «Фармудзь Іван». Я цього хлопця не знаю, ніколи я з ним не зустрічалася…
– Тепер його впізнаєш’ Ходи зі мною.
Міністр повів царівну на двір, де товпився народ. Сягнув до кишені і знайшов листа. Прочитав: «Іван Фармудзь зарубав трьох шарканів, Ніч і Днину прив’язав до дерева, золотого когутика застрелив, повідрубував голови опришкам, від принцеси зняв з пальця жуковину, надів собі Свого перстня передав принцесі… Іван Фармудзь написав письмо і кров’ю лівої руки поставив печать. Письмо Іван Фармудзь поклав принцесі до кишені».
Почувши таку вістку, весь народ загомонів:
– Ура! Іван Фармудзь!
А на царське весілля зібралося багато циган. Цигани і собі почали гомоніти. Та царське військо, царські слуги розігнали їх.
Над молодим тут, на місці, вчинили суд. Кинули на шию мотуз і повісили.
Івана посадили коло молодої и справили весілля. Принцеса вже не плаче, вона рада, щаслива.
Весілля було славне-преславне. На цьому весіллі був і я, Михайло Михайлович Галиця, гостився, пив мед-пиво. На тому весіллі мене вибрали за старосту. Всілякі страви й напитки подавали на столи. Коли принесли повне блюдо гарячого борщу, дружба взяв і несамохіть гулькнув на мою голову. Борщ був гарячий, волосся на моїй голові облізло й до цього часу не виросло. Так і ходжу я лисим.
Весілля закінчилося. Молоді живуть собі щасливо, весело. Іван перебрав царство, зробив порядок у державі, судив справедливо, за бідних заступався.
Одного разу йому захотілося нащивити своїх братів.
– Няньку, – каже він старому цареві, – я хотів би побувати у своєї родини. Давно я не був у своєму домівстві.
Іван вже правив двома державами разом, бо два царства об’єднав.
– Сину, я тобі не забороняю. Іди, подивися на своїх. Але нашу дочку брати з собою ти не можеш, бо на неї ніколи сонце не світило, на неї ніколи не дув вітер.
Та Іван один, без жінки, йти не хоче:
– Як я покажуся додому без жінки? Мене люди висміють. Вони подумають, що я ганьблюся своєю жінкою.
– Знаєш, Іване, станеться нещастя. Коли повезеш жінку з міста в поле, її від тебе вкраде повітруля.
Іван стоїть твердо на своєму. Не допомогла і погроза:
– Не хочеш нас слухати, то пам’ятай: коли станеться біда, повиснеш на шибениці!
Велів Іван приготувати бричку, сів з жінкою і рушив у дорогу. Тільки вибралися з міста на широке поле, коли знявся вихор. Принцесу вхопило й почало нести. Іван імив жінку, не пускає. Та повітруля підняла і його високо в повітря. Коли увидів, що спасти жінку не може, пустився руками, упав на землю і так гепнув собою, що ледве залишився живим.
Майже мертвого Івана кучер повіз додому. Старий цар дуже розлютився на свого зятя. Зібрав суд. Засудили Івана до шибениці.
На суд прийшла і цариця. А вона мала добре серце. Пошкодувала молодого чоловіка й написала таку просьбу: «Івана погубити не треба. Він звершив славні діла. Іван може знайти свою жінку, а нашу дочку. Коли його повісимо, пропаде не тільки він, але й наша дочка, бо ніхто інший її не спасе. Най він рушає у дорогу і ськає її протягом трьох років. Приготуйте йому такі документи, по яких міг би пройти цілим світом. Дайте йому таку правду, по якій міг би в будь-якому банку дістати гроші».
Судді прийняли слово цариці. Вчинили Іванові документи, дали посвідчення, і він пустився світом шукати жінку.
Йде, йде, йде через широкі поля, густі ліси, високі гори, глибокі ріки й моря. Ураз попав до страшенного лісу. Такого на світі ще не видів. У цьому лісі ріс дуб-велет. У дубі був прорубаний тунель, а над тунелем зроблений напис: «Сюди проходила свальба з Фармудзь Марійкою».
Іван прочитав написа й зажурився… Мало постояв під дубом, а далі рушив своєю дорогою. Тяжко, дуже тяжко проходив він пустелями й болотами, полями й хащами. Ураз він вийшов на високі гори. Місцями скелі минає, а де обійти не може, там через них перебирається. Мучиться, неборак, бідує. «Ну, – думає Іван, – тут доведеться загинути».
Накінець Іван видерся на таку високу полонину, що вже вищої у цілому світі ніколи й не було. Збився він з доріг, з доріжок і попав у такі бідні місця, де й окрушка хліба годі дістати. З голоду погибає, бо ноги під ним дрижать – стояти не може. Вибрався Іван на самий грунь полонини і сів відпочити. Дивиться і видить: ген-ген далеко щось таке, як хата. Та воно дуже мале, не більше за шкатулочку.
І рішив Іван податися до тої малої далекої хати. «Може, там дадуть щось з’їсти!» – думав собі. Та тільки думка мигнула у голові, коли господар того дому вже знав, що його швагер наближається. І каже він своїй жінці – сестрі Івана:
– Швидко готуй їсти, бо твій брат іде сюди. Дуже він, неборак, голоден. Помирає з голоду.
Марійка здивувалася:
– Земний чоловік тут ще ніколи не ступав ногою. Навіть ворон сюди людські кості не заносив.
– Не мели пусте! Скоро готуй їсти, щоб Іван відразу сів за стіл!
Марійка швидко взялася за роботу. Іван тим часом спускався з полонини в долину все нижче й нижче. Скільки наближався до хати, стільки долина росла, росла. Накінець він увидів хату. Відчинив двері. Дибиться, а тут його сестра Марійка.
Зраділа сестра брату. Обійнялися, обцілувалися, аж плачуть від радості. Іван обійнявся також із своїм шваґром. А той йому каже:
– Напнися, наїжся і лягай на постіль відпочити. А потім поговоримо.
Коли хлопець відпочив, виспався, шваґер його і запитав:
– Яке діло тебе по світу водить? Як ти сюди зайшов? То мусить бути велика справа. Тут земна людина ніколи не бувала.
– Ой, не мале діло мене сюди пригнало… Повітруля украла мою жінку. Я вже давно ськаю її по світу, а не знаходжу. Може, хоч ти знаєш, де вона?
– Зараз буду знати.
Вийшов на двір і поспішив до стайні. Тут чекав його кінь віщун. Він знав увесь світ. Каже коневі:
– Прийшов мій шваґер. Він колись мені подарував свою сестру. Повітруля віднесла його жінку, глядає він її по цілому світу. Чи ти не знаєш, де вона?
– Знаю. Вона звідси дуже далеко, – в сімдесятій країні. Вона за кухарку у Поганого царя.
– А чи можна її звідти добути?
– Добудемо її, але в Поганого царя є кінь-віщун, мій старший брат. Він сильніший за мене. Коли ми її звідти заберемо, кінь дожене нас, а цар-поганин посіче Івана на кусники. Поклади на мене мішка, щоб я порубаного, посіченого приніс. А йому не кажи нічого.
Повернувся з стайні до хати і говорить Іванові:
– Я знаю, де твоя жінка. Вона в Поганого царя. Звідси дуже далеко, в сімдесятій країні. Тебе до неї понесе мій кінь…
Хлопець радий, щасливий:
– Швидко збирай мене в дорогу!
Осідлали коня-віщуна, не забули покласти й міха. Іван попрощався з сестрою, з родичем, сів на коня. Кінь знявся під самі хмари, високо- високо і полетів вихром.
Довго летіли, доки прилетіли вони до царства поганина… Іванова жінка саме йшла по воду до криниці з трьома відрами і жалібно співала. Її ніжним чарівним лицем текли с