Тут, знаєте, було так. Мав цар одну доньку. Він її так любив, що нікуди не пускав гуляти. Айбо прийшли сусідські дівчата до цариці й питаються:
– Чому ви свою доньку не пускаєте гуляти?
– Треба про це просити царя,– відповіла цариця. Дівчата зачекали на царя і, коли він прийшов, вони просять:
– Пресвітлий царю, пустіть вашу доньку трохи на прогулянку.
– Відпускаю,– сказав цар.
Дівчина гарно одяглася і вони, кажім, пішли у місто. Але у тих дівчат були хлопці, а вона сама. Ті дівчата йдуть з хлопцями під руки, а вона собі думає: «Якби я хоч з чортом повелася, якщо не маю хлопця!»
І на те з’явився чорт. Але таким легінем зробився, що більше такого немає. Дівчині то дуже сподобалося, і тоді чорт каже:
– Я тебе хочу щось питати.
– Питай,– відповіла вона.
– Скільки в тебе плать?
– У мене є десять пар свиток, ширінок, топанок,– перерахувала геть усе, що давно носили.
– Ну, то завтра увечері я прийду із цімборами[1] і поведу тебе на бал.
– Добре.
Дочекала вона того вечора, і о дванадцятій годині приїхали чорти на кочії і забрали її разом з платтям. Повезли на бал.
А то був такий бал, що все плаття дівчині порвали. Цар, коли побачив, що доньки немає, то поставив солдата на варту.
Ранком приходить цар, а солдат зник. Питає він доньку:
– Донько, що з тобою? Чому ти в порваному платті?
А вона йому нічого не каже, бо чорти змусили її заприсягтися.
Звернувся цар до одного цигана, що служив у війську, але дістав доволену[2] на дванадцять днів:
– Ну, циганине, йдеш додому?
– Так, іду,– каже циган.– Айбо я би вашу доньку устеріг, якби ви мені дали іще дванадцять днів доволени.
– Я тебе зовсім відпущу, якщо ти убережеш мою доньку!
– Ну, царю, діло буде, тільки відпустіть мене відкланятися від своїх дітей і від своєї жінки.
– Іди циганине!
Він не пішов додому, а пішов до одної старої циганки– такої старої, що шістдесят років їй було, й вона йому каже:
– Знаєш, циганине, якщо ти зі мною будеш жити, то встережеш царську доньку.
А циганин який? Легко собі подумав і навіть побожився, що буде з нею жити.
– Лише порадь мені, що робити.
– Ну, циганине,– каже баба,– візьми мого годинника і почепи собі на руку. Будеш на містку стояти вартовим, а як прийде одинадцята година, роздягнися догола, лише годинник залиши собі на руці. Рушницю і плаття положи під місток і лягай на нього. Коли чорти прийдуть на місток, то він загойдається. Дивись, коли буде їх кочія стояти, залізь під кочію і добре вчепися руками, щоб не впав.
Циганин так і зробив, твердо вчепився за кочію, що й чорти би звідти його не відірвали. Принесли вони царську доньку, поклали в кочію і, як рушили – то пішло по вітру. Коли пролітали між горами, а гори були срібні, циганнн витріщив очі й думає собі: «Треба брати знаки із цих гір, аби цар повірив». Потягнув рукою і взяв із гори срібла, а тим самим зупинив кочію. Чорти між собою почали говорити:
– Тут такого не було, скільки ми не їздили, щоб нам кочію зупиняло.
Ходять коло кочії, але цигана не бачать. А він так налякався, що й не дихає.
Рушили вони далі й приїхали до тої нори, де жили чорти. А стара циганка наказала циганинові, що коли зупиняться, аби він пішов перед чортами. Циганин так і зробив: як тільки приїхали, він пішов наперед, приповів: «Ні два, ні три»– і йому під ноги повернулася драбина. Чорти ного не бачать через той годинник, що має на руці.
Зайшли вони до хати і як почали там танцювати! Цигаиин збоку дивиться, а потім подумав: «Ба, що як я візьму її танцювати?»
Дівчина вже переодяглася в нове плаття, і циганин нею аакрутив раз, другий раз. А дівчина думала, що з чортом танцює. Вона скинула плаття, а воно не порване. Та циганин швидко взяв його під пахву як знак цареві, що він був на балу і устеріг царівну. Коли натанцювалися і збиралися їхати назад, циган знову побіг уперед, сховався під кочію, добре взявся руками й ногами. Чорти повезли царську доньку додому. На містку зупинилися і понесли її в палац. А він ліг під місток і переждав, поки вони сіли і поїхали геть. В годину по півночі, коли чорти поїхали, він вийшов з-під містка – і такий радий та щасливий, що не пропав!
Ранком цар питає:
– Ну, циганине, чи уберіг ти мою доньку?
– Я, царю, уберіг, але ви не будете вірити мені, тому ходім до вашої доньки.
Заходять до кімнати, а дівчина сумна.
– Ну, циганине, як ти її уберіг?
– Ось, пресвітлий царю, тут маєте знаки: перший – срібло із срібних гір, а другий – її плаття: не порване, ціле – знак того, що я був у чортівській хаті й один раз узяв дівку від чортів танцювати…
І циганин не договорив, бо дивляться вони з царем, а дівчина почала помалу чорніти, впала і померла.
Циганин налякався:
– Ну, царю, що зі мною тепер буде? Ви мене закриєте в темницю!
– Нічого, циганине, не журися. Йди собі додому, а як буде треба, я тебе покличу.
Цар дав зробити доньці велику скляну труну і поставили її в церкві у вівтарі – там, де піп читає. А ще коло неї поставив солдата – її сторожити. Ранком прийшов піп служити службу, а із солдата лиш кістки залишилися. Каже він цареві:
– Тут щось недобре робиться!
Цар знову дав закликати цигана. Приходить циганин:
– Що є, пресвітлий царю?
– Ти повинен її уберегти, бо і в церкві їй не дають спокою.
– Добре! Я її убережу і зроблю живою, якщо вона буде мені за жону! – мудрує циганин.
– Буде,– сказав цар,– якщо її убережеш.
І думає собі: «Якщо такий той циганин мудрий, то чого би не був зятем?»
Пішов циганин ввечері до церкви, а коли йшов, то стара циганка йому наказала: «Подивися, де ота труна відкривається, ляж з другого боку, аби ти міг сховатися під кришкою, коли дівчина встане».
Так він і зробив. Ліг собі коло труни й лежить – ні мертвий, ні живий.
А о дванадцятій годині вона встала із труни й бігає по церкві:
– Де ти, воячку, де?
Думала, що знову буде солдат, й вона його з’їсть.
А циганин тим часом ліг у труну голий і чекає. Як уже минула дванадцята година, дівчина повернулася до труни і дивиться – а там лежить циганин. Каже вона йому:
– Іди звідси геть, бо це моє місце!
Циганин з нею нічого не говорить, бо дуже перелякався. І дівчина почала від голови до п’ят біліти й стала такою, як колись була. Одразу засоромилася і закривається руками.
Тоді циганин встав, узяв її під руку і повів до попа:
– Повінчайте нас, бо ми хочемо разом жити.
Піп так і зробив. Прийшли до царя, і циганин каже: – Тут є ваша донька, а моя жона, бо ми вже й повінчалися.
Цар дав цигана до суду, і судяться вони й дотепер, якщо не померли.
А казці кінець.
[1] Цімбора – товариш [2] Доволена – відпустка