Мав чоловік одного сина, оженив його і дав йому його часть; сам же лишився на старому місці і спокійно свої старі літа в богобійності пробував. Син гаразд і файно ґаздував, а жона його завидувала спокійному життю старого діда і каже чоловіку свому:
– Василю, берім ми няня до себе, хижу його дамо набір (в аренду), а землю і город ми будемо хіснувати. Чоловік послухав жону і няня свойого взяв до себе. Лиш недовго могли в'едно бути, бо жона чоловіка скоро навновала на діда і стала фекати і скаржитися чоловіку:
– Чоловіче, дінь десь того діда, я його тут не годна обходити; тут ідуть люди, тут діти воюють – досить мені того, я діда не терплю.
Чоловік каже:
– Айно, жоно, де його діти? Жона:
– Я гадаю, що його і в кухню покладемо, лиш хай мені у хижі не буде.
Василь питається няня:
– Няню, чи ви би не сиділи у кухні? Видите, що тут люди ходять, діти кричать, вам би краще у кухні сидіти.
Няньо – рад не рад – видить, що він уже не приказує, і каже:
– Сине, де ви хочете, там я буду сидіти. І перейшов у кухню. А жона і там довго діда не могла терпіти, бо дід старий, кашляє, і їй їсти не хочеться, заважає. І радить Василя, чоловіка свого, аби діда десь дів. Чоловік уже і сам не знав, що із няньом чинити. Довго думав, що робити, та жона скоро порадила, каже йому:
– Не журися, я би тобі порадила, лиш би мене послухав. Видиш, дідо – старий, йому не сором буде, аж би його у ковди пустив. Купи йому возик, одного коня, і хай їде з села на село, він вижие, а нам спокійніше буде. А може і так бути, що іще й нам буде нести.
Василь:
– Я гадаю, жоно, хай буде так, та нам ганьба буде, бо ми не такі мізерні, а діда у ковди пустили. Жона фицяє:
– Ачей то люди не будуть знати, що він нам няньо. Чоловік видить, що з жоною йому спокою не буде, і звідує діда, чи пристав би він на те, аби він у ковди пішов. Няньо:
– Я, сину, виджу, що ти малим коло мене міг бути, а я коло тебе старим не можу. Я іду!
Василь купив коня, дав учинити возик і всяко поспіхує дідові – кладе на возик перегризки і каже:
– Діду, сідай. Дід сів і каже:
– Сину, будь щаслив!
І хоче їхати, а син, якби пошкодував діда, кричить:
– Няню, пожди, хай дам тобі джергу. Ану, сине (своєму малому сину каже), іди лиш у чур, винеси дідові покровець, аби мав чим прикритися, як озябне.
Син Василя пішов у чур, взяв покровець, перерізав пополам і половину виніс, а половину лишив. Няньо звідує сина:
– Іванку, а нащо перетяв покровець?
– Ну, няню, як ви дасте дідові цілий покровець, а я вам що дам, як ви постарієтеся?
Василя се дитинське слово так у серце вкололо, що скоро діда, няня свого, покликав і каже:
– Няню, обертайтеся назад! Доти, поки я живу, ти ізо мною, а я з тобою живемо й сидимо.