Один князь багато років провів на чужині і не мав жодних звісток з рідного краю.
Коли повернувся додому, назустріч князеві вийшов слуга.
– Як справи вдома, Ісако? – запитав пан.
– Все добре, батоно, все гаразд, тільки пес твій здох.
– Як ти засмутив мене, Ісако! Чого ж він здох?
– Не знаю, батоно! Може, багато м’яса з’їв.
– А навіщо дали йому багато м’яса?
– Ніхто не давав. Сам наївся, бідолашний, досхочу, коли загинув твій улюблений кінь.
– Що ти кажеш, Ісако? Чого ж це загинув мій кінь?
– За лікарем поїхали на ньому – нещасній Вардіко було дуже зле. Поспішали, мчали щодуху. Але дарма коня загнали, дочки вашої, на жаль, не врятували.
– Чи не п’яний ти, Ісако, що ти мелеш? Чого померла моя дочка?
– З горя. померла, коли її мати, господиня наша, згоріла.
– Що за нісенітницю верзеш? Як могла господиня згоріти?
– Та не тільки вона, вся садиба твоя згоріла,– і палац, і комори.
– Ой, лишенько мені! – загаласував князь, схопившись за голову.
– Не побивайся так, батоно. Добре, що ти не був при тому, а то неодмінно б руки на себе наклав! – утішив слуга свого пана.