Ішли два москалі понад ріку. Дивляться, а там баба пере полотно. От вони змовилися вкрасти те полотно. Один ніби пішов геть, а другий узяв долото, прив'язав на шнурок та й кинув у ріку. Стоїть, чекає. Баба дивиться на ту роботу, а далі питає:
– Москалю, а ти що робиш?
– А що, бабушка, рибу ловлю.
– Та на долото?
– О, на долото чудесно ловиться. Ти ще хіба не бачила?
– Ні, не бачила.
– Ось зачекай, зараз буде клювати. Поклала баба праник, стала коло москаля, дивиться, але нічого не видно.
– Е, – мовить москаль, – здесь не клюйот, а от тут буде клювать.
І він закинув долото в інше місце, трохи далі від полотна. Стоїть, чекає, а баба також.
– Е, ні, здесь не клюйот, а от тут буде клювать! І він знов відійшов кілька кроків, і знов закинув долото. Знов ждуть обоє, і знов надармо.
– Е, мати 'го, і здесь не клюйот, а вже от там певно буде клювать. І він відійшов спорий кусень від полотна і закинув долото.
– От іще дурний москаль! – подумала баба. – Захотів на долото рибу спіймати. Ну, ну, побачу, яку то він рибу зловить.
Стала коло москаля, дивиться, а другий москаль тим часом зайшов, узяв полотно та й драла. Бачить москаль, що його товариш уже справився, плюнув та й каже:
– Е, чорт с нім! Сєводня совсем не клюйот. Бувай здорова, бабушка!
Та й пішов. Баба до полотна – еге, шукай вітра в полі!