Жив собі багатий-пребагатий дідич, що мав у володінні велике село. Люди добре обробляли землю, але не знали ремесла. А без ремесла навіть панське господарство слабує.
Одного разу дідич покликав трьох леґінів. Першому сказав:
– Ану покажи руки.
Той показав. Пан подивився, щось поміркував і дав йому розказ.
– Підеш на рік до міста і навчишся там на коваля. Подивився на руки другого;
– Ти вивчишся на стельмаха.
Третій парубок, Климко, витягнув перед паном руки, з довгими, тонкими пальцями. Пан довго думав, потім каже.
– Ти вивчишся на злодія.
Пішли хлопці до міста. Там вчилися цілий рік, а як скінчився термін, вернулися в село. Один пішов до панської кузні, другий – до майстерні, а Климко плентався по подвір'ю і дивився, де би щось фарнути. Дідич його покликав до себе:
– Я хочу видіти, чого ти навчився. У стайні є кінь, якого я найдужче люблю. Укради його, продай на ярмарку і принеси мені готові гроші. Як не вкрадеш, то голову зітну.
– Для вельможного пана все зроблю, – відповів Климко.
На ніч дідич поклав добру варту коло свого коня, один наймит сів на нього верхи, другий тримав коня за хвіст, а два за капейстру.
Коли добре стемніло, Климко перебрався за стареньку жінку, взяв у торбу кілька фляшок горілки і став голосити коло панської брами:
– Ой Божечку святенький, я заблудилася в дорозі, ніч темна, додому далеко, а я не можу цю горілку донести.
– Ходи, бабко, сюди! – крикнув один з наймитів. – Переночуєш у нас, а завтра понесеш свою горілку.
Климко увійшов до стайні, ліг під жолоб і заснув. У той час наймити украли з торби горілку, випили її і швидко сп'яніли. Де стояли, там і звалилися...
Климко встав, вивів коня в лісок. Потім вернувся, висадив одного наймита на терлицю, другому дав тримати конопляний хвіст, а двом спереду – прив'язав мотузки до рук. Після того поїхав на ярмарок коня продавати.
Вранці пан увійшов до стайні й за голову схопився.
Того ж таки дня вернувся Климко з ярмарку і дав панові гроші За проданого коня.
– Тепер, Климку, маєш украсти вола від плуга, – сказав йому Дідич.
– Для вельможного пана все зроблю.
Папські форналі орали під лісом. Климко подивився на них здалеку й подумав, як украсти вола. Він узяв квочку з курчатами й пустив на краю лісу. Один з форналів пішов врубати на пужална бучок. Побачив квочку з курчатами й покликав інших форналів:
– Ходімо, хлопці, сюди, наловимо тут лісових птахів. Форналі покинули волів і побігли ловити курчат.
Климко випряг вола з ярма, відрізав кавалок його хвоста, встромив другому волові до рота і втік з худобиною в ліс.
Форналі зловили квочку з курчатами, принесли до воза – глип – один віл пропав!
– Дивись, яке диво, віл вола з'їв! – крикнув один з форналів. – Ади, не встиг хвоста проглинути.
Пішли форналі до пана і замельдували.
– Паночку, сьогодні, коли ми орали під лісом, віл вола з'їв. Дідич зрозумів, чия то робота. Покликав Климка до себе й сказав:
– Як ти такий мудрий, то вкради мою паню.
– Зроблю так, як хоче наш вельможний пан.
Климко купив добру пару чобіт і кинув один чобіт у лісі серед дороги, а другий трохи далі. Заліз у корчі й чекає.
Почувся стукіт кінських копит. То пані їхала до міста. Фірман глипнув на землю й вигукнув:
– Ади, вельможна пані, чобіт!
– Злізь і візьми його, – відповіла пані.
– А що буду робити з одним чоботом? Якби два, то було б що носити. А так... – і фірман цьвохнув батогом.
Через якийсь час побачив другий чобіт. Притримав коні і сказав:
– Ади, вельможна пані, другий чобіт.
– Я тобі казала взяти перший чобіт. Злізь і біжи за ним, доки хтось не забрав.
Климко чув з-під корча, що вони говорили. Коли фірман вернувся за чоботом, він вискочив на сидіння, схопив віжки в руки і поїхав якомога швидко.
На середині лісу його здибали чорти.
– Куди тікаєш, Климку?
– У місто, на ярмарок.
– Що везеш продавати?
– Вельможну паню.
– Продай її нам. Скільки правиш?
– Мішок грошей.
Чорти кинули легіневі гроші, сіли на бричку й поїхали. Климко вернувся додому.
– Я вкрав, вельможний пане, вашу жінку. Дідич почухав потилицю й каже.
– Приведи її назад, заплачу триста ринських.
– Папі вже нема.
– А де ж вона?
– Продав її чортам.
Дідич заплакав ревними сльозами.
– Ти здурів, Климку? Що я робитиму тепер без моєї коханої пані?
– Не плачте, вельможний пане, вона живе щасливо, у кришталевому палаці. В неї щодня є високі гості – принци, князі, графи.
– Поведи мене, Климку, до неї, бо я ніде ніколи не бував.
– Не поведу, вельможний пане.
– Чому?
– Бо ми пропадемо без такого доброго дідича, як ви. Вам сподобається в пані, і не захочете вернутись. А що ми, сироти, тоді будемо робити?
– Я вернуся, Климку, не журися...
– Ні, папочку. Тоді зробіть так: скличте людей і сповістіть їм, що як ви не вернетеся, то вони будуть вільні від панщини. І що тільки я дістану право ділити між ними ваше господарство.
– Говориш, Климку, як п'яний. Кажу ж тобі, що вернуся, – розсердився пан.
– Як вернетеся, все буде по-старому.
Пан подумав і все зробив так, як сказав Климко.
На другий день нарубок взяв горщик води, жмуток якогось зілля і кавалчик крейди. Пішов з дідичем у ліс. Залишив його під дубом, а сам подався знов до того місця, де здибався з чортами. Вмочив зілля у воду і скропив довкола землю. Потому лазив на колінах з крейдою в руці.
Кілька чортів вискочили з-під землі й спитали;
– Що ти робиш, Климку?
– Обводжу святе місце.
– Нащо?
– На ньому хочу збудувати церкву.
– Ти звар'ював, Климку? Нащо нам церкви над самою головою?
– Мене то не обходить. Завтра попи мають тут службу божу правити.
– Що хочеш за те, аби ти дав нам чистий спокій? – спитав старший дідько.
– Хочу, щоб ви забрали мого пана до пекла і дали йому там гарячу роботу. Він чекає вас отам, під дубом, – показав Климко.
– Давай його сюди! – втішилися чорти.
Зловили паниська, затягли до пекла і там йому одразу показали, по чому лікоть киселиці.
Климко вернувся у село, роздав чесним людям усі панські маєтки й поля. Він довго жив, землю свою орав і нічого у людей не крав. Може, й тепер ще живе на світі.