Цар і цариця мали доньку. Але вона була не така, як треба, а страшно лінива. Навіть лінувалася зігнати муху з носа. Як залізе, бувало, в колиску, то цілими тижнями не злазить із неї – гойдається й гойдається.
Цар скликав міністрів і сумно говорить:
– Так і так, ви знаєте, що маю одну доньку. Але вона така лінива, що нічогісінько не робить – спить на пні.
І я думаю так: якщо видати її за доброго парубка, то може стати іншою, бо коло сухого і сире горить. Як ви кажете?
– Та так, вельможний царю, коло соловія і горобець – співак.
– Тепер кажіть, як видати заміж таку недотепу та ще й за порядного чоловіка?
Міністри довго думали. Відтак відповіли:
– Треба обдурити женихів, що вона – як ангел. Може, котрийсь повірить.
А в царя на службі було багато брехунів. їх ніби вітром розвіяло по цілому світу, і де стояли, там брехали. Стільки говорили про красу царівни, аж язики їм поспухали.
Та легіні приходили і йшли собі геть.
Цар дуже розсердився. Знову скликав міністрів і каже:
– Як не знайдете жениха для моєї доньки, то най вас шляг трафить!
Міністри довго думали. Відтак відповіли:
– Царівну не засватає ніхто. Хіба її якомусь гуцулові повісити на карк. Той і з чортами дає собі раду!
– Най буде гуцулові, та як це зробити? – трохи не плаче цар.
– Треба піти полями, лісами, горами направці. Перший молодик, якого здибаємо там, має стати женихом – і фертик.
– А коли не схоче? – допитувався цар.
– То до криміналу! І буде звідти кукати, поки йому не прийде охота оженитися!
Цар погодився. На другий день пішли направці – полями, лісами, горами. Йшли, скільки йшли, і здибують файного гуцула.
– Куди ідеш, легіню? – питають міністри.
– На ярмарок.
– Біду продавати?
– Біду нам не продати, ані проміняти… Йду мелаю купити.
– Чому жінку не взяв із собою?
– Бо нема…
– А де вона?
– Ще в попелі грається.
– Е, ні, легіню, в царській колисці гойдається!
– То най собі гойдається. Я бідний. За такого й гуцулки не йдуть.
– Е, ні, за тебе, за такого файного, сама царівна вийде заміж!
– Це та, що лінива? Кажуть, вона не хоче і носа собі витерти…
– Ану, беріть його і замкніть до темниці! – крикнув найстарший міністр.
І зв’язали руки.
Парубок подумав:
– Біда якщо не наздожене, то зачекає… Ади, зачекала!
І ліг собі спати. Так спав цілий тиждень. Нарешті прийшов найстарший міністр і спитав його:
– Ну як, маєш охоту женитися?
Гуцул відповів:
– Покажіть мені мавпу…
Легіня помили і одягли в дороге убрання. Царівна почула, що привели її жениха, і з радості аж у долоні сплеснула. Вона сказала гуцулові:
– Не журися, буде тобі добре, бо я царева донька. Будеш у золоті ходити.
– Ліпша своя солома, ніж чужа перина! – відповів їй хлопець.
Та царські міністри схопили гуцула і потягли до шлюбу. Обвінчали борзенько з царівною – і спокій голові.
Цар злагодив велике весілля, але гуцул і чути не хотів про якусь церемонію. Убрав свої гачі, киптар і крисаню, взув постоли й схопив жінку за руку:
– Ходім звідси додому, бо твій вельможний тато – не мого пір’я птах.
– Забери й мою колиску,– попросила лінива царівна.
– Нащо тобі?
– А в чому буду гойдатися?
– Най буде…– сказав гуцул. Він кинув на фіру золоту колиску, траснув батогом, і поїхали у гори. Вдома поклав колиску серед хати. Жінка сіла в неї, почала колисатися. Гойдалася, доки не заснула. Вранці гуцул сам зварив сніданок і вони наїлися. Потім узяв торбину, повісив на клинок і мовив царівні:
– Я йду жито жати. Скажеш цій торбині, аби зварила горщик борщу і принесла мені у поле.
– Добре, чоловічку…– відповіла царівна і стала колисатися.
Гойдалася до полудня. Потім сказала до торбини:
– Ану злізь із клинка, звари обід і понеси моєму чоловікові у поле.
А торбина нічого не чула – навіть не поворухнулася. Царівна кричала, але все задурно.
Увечері вернувся чоловік, голодний і сердитий. Але посварив жінку. Лише хитав її колиску і приповідав:
– Спи, жіночко, спи…
Та колиска так перехилилася, що царівна з неї полетіла.
– Ади, яка! Перевернула мені жінку! – ніби ще більше сердився гуцул.– Я тебе покараю, хоч ти й золота!
Він схопив сокиру і розбив колиску.
Потім зварив вечерю, сам поїв і жінці дав. Уранці сказав:
– Іду сіно косити. Скажеш тій торбині, аби мені принесла полуденок.
– Добре, чоловічку.
Царівна лежала на печі до полудня. Потім мовила:
– Ану, торбино, злізь із клинка! Приготуй і понеси моєму чоловікові полуденок у поле.
Торбина й чути не хотіла, що чоловік гарує без обіду. Коли він вернувся, царівна сказала:
– Ади, чоловіче, торбина ніц не хоче мене слухати. Посвари її за те, що не зварила тобі їсти.
– Я її покараю!
Гуцул зняв торбину із клинка, повісив її царівні на плечі, взяв бучок і – трась. З торби летіли порохи, а жінка підскакувала. Потім він приготував вечерю, сам добре наївся і царівну нагодував.
Уранці гуцул знову повісив торбу на клинок і говорить жінці:
– Ополудні най вона мені обід принесе. Я іду орати.
– Добре, чоловічку.
Жінка лежить на печі й ні про що не думає. Ополудні уже просить торбу:
– Злізь, торбиночко, з клинка і приготуй моєму чоловікові обід, бо він, відай, дуже зголоднів.
Торба висить і не ворухнеться.
Але царівна пам’ятала про вчорашній вечір. Що було робити? Мусила злізти із печі, розкласти вогонь і зварити обід. А коли усе було готове, побігла у поле.
– Ади, чоловіче, я казала торбі, аби вона тобі зварила й понесла полуденок, але з того ніц. Я мусила сама тобі варити. Ходи, пообідаєш, доки гарячий.
Чоловік спитав:
– Ти сказала, жіночко, що торба нічого не хоче робити? Та я… я їй дома такого бобу всиплю, що вона буде пам’ятати до святого чуприка!
І гуцул, лютий, як вогонь, побіг із жінкою додому. Скочив до хати, схотив торбу і – буком її, буком!
– Отак буде кожному, хто не хоче нічого робити! – пригрозив, аби почула жінка.
Потім сіли обідати. Гуцул їв і похваляв:
– Ото смачно зварено, я такого доброго ще зроду не їв. Вже й не піду сьогодні у поле. Буду з тобою, жіночко.
Другого дня вранці гуцул каже:
– Йду доорювати поле.
– Добре, чоловічку.
Коли він вийшов з хати, царівна ще трохи полежала і злізла з печі.
– Торбинко, досить висіти на клинку, берися до роботи. Мій чоловік не любить ледачих. Він знову візьме бука. А нащо нам сорому?
Хоч говори, хоч молись до неї – торба залишається торбою. Висить і мовчить. Царівна розпалила вогонь у печі, зварила обід і понесла в поле. Коли підійшла близько, чоловік спитав:
– Хіба торбина і сьогодні тебе не послухала?
– Навіть говорити не схотіла. Якби-м була чекала на неї, то ти б сидів тепер без обіду.
– Правда, жіночко, чужі руки нічого не варті. Усе треба зробити своїми,– відповів гуцул.
Помалу-помалу і царівна стала такою газдинькою, що ліпшої й не треба.
Гуцул забув про ремінець, і на цьому казочці кінець.