Жила собі сім’я: батько, мати і донька. І більше дітей в сім’ї не було, а дівчинці дуже хотілось мати сестричку. Вона просила батька вирізати їй з дерева ляльку. Батько вирізав. Дівчинка пошила ляльці сукенку, панчішки, черевички. Із овечої вовни зробила їй красиве кучеряве волосся – і лялька стала як жива.
Одного разу, лягаючи спати, дівчинка поклала ляльку поруч із собою і зашепотіла:
– Боженьку, Боженьку! Зроби, будь ласка, мою ляльку живою. Буду для неї як старша сестра. Ніколи не буду її кривдити, залишати одну. Я її дуже-дуже любитиму…
Вранці дівчинка прокидається, а лялька сидить в головах і розчісує їй волосся. Зраділа дівчинка, підхопила ляльку і побігла показувати батькам, сказати, що тепер у неї є справжня сестричка!
Дівчинка була щаслива. Вона пошила ляльці нове вбрання, сплела їй вовняну хустку, щоб ляльці не було холодно, шапочку з балабончиком, теплі вовняні чобітки. Вона навчила ляльку співати пісеньки, танцювати, плескати в долоньки, сміятися. Вона подарувала ляльці своє намистечко і сережки. І ввечері, кладучи її спати, розповідала казки і співала колискових пісень.
Якось батьків дівчинки запросили в сусіднє село на весілля. Дівчинку вони взяли з собою, і лялька на цілий день залишилась одна. Повернулася дівчинка додому і мерщій до ляльки, зирк – а вона сидить на підлозі й гірко плаче. Дівчинка простягнула до неї руки:
– Добридень, моя хороша, моя маленька сестричко! Чому ти плачеш? Іди до мене, я дуже за тобою скучила. Я гостинці тобі привезла…
А лялька відповідає їй сердито:
– Я образилася на тебе на все життя! Чому ти поїхала в гості, а мене з собою не взяла? Ти ж обіцяла ніколи не залишати мене одну! Я з тобою більше не дружу!
Дівчинка попросила в ляльки вибачення, але та плюнула на неї і вдарила по руках. Дівчинка образилась і ляпнула ляльку:
– Ось тобі за впертість! Ти ж знаєш, що я не винна. Якби мені дозволили взяти тебе з собою, я обов’язково б узяла.
Але не послухалася лялька і продовжувала пхикати, скаржитись на свою нещасливу долю і ледь що – починала голосно плакати. Так тривало кілька днів.
Якось дівчинка прокинулася, а ляльки й слід захолов! Пішла лялька з дому. Шукала-шукала дівчинка ляльку, але так і не знайшла.
А лялька тим часом ішла дорогою. Назустріч їй пастух гнав отару овець. Лялька підійшла до нього і каже:
–Добридень, пане вівчарю! Хочете я буду вашою дочкою?
– Звичайно, хочу, – відповідає пастух, – мені дуже потрібна помічниця, яка допоможе доїти овець і кіз, збивати масло, готувати сир, пекти коржі…
Лялька повернулася і пішла геть.
– Куди ж ти?! – гукає їй услід здивований вівчар, але лялька навіть не оглянулась.
Ішла лялька, йшла, зустрівся їй гончар, який віз на базар розмальовані горщики і глечики. Лялька йому й каже:
– Добридень, дядю гончарю! Скажіть, а чи є у вас дочка?
– Немає, – відповідає гончар.
– Хочете, я вашою дочкою буду?
– Звичайно ж хочу! – відповідає гончар. – Мені дуже не вистачає дочки-помічниці. Я навчу тебе розмальовувати горщики та глечики. Зроблю з тебе справжню майстриню…
Лялька ображено пирхнула у відповідь, повернулася й пішла геть. Ішла вона, йшла і зустрілася їй Миша.
– Добридень, тітонько Мишо!
– Добридень, красунечко! Хто ж це такий безсердечний відпустив тебе одну? Чия ти?
– Я нічия, тітонько Мишо, – відповідає лялька, – хочете, буду вашою дочкою?
– Авжеж, хочу, – відповідає Миша.
– А ви не примусите мене доїти овець і кіз, пекти коржі, розмальовувати глечики і горщики?
Миша розсміялася:
– Звичайно ні, моя красунечко! Хіба можна таку лялечку змушувати працювати?
– А чим ви мене годуватимете?
– Я залізу в будинок до багатія і принесу тобі звідти горщечок масла, горщечок меду і торбинку горішків!
Погодилася лялька стати дочкою Миші. Поселилися вони разом в мишачій нірці і живуть душа в душу. За зиму волосся в ляльки злиплося. Вбрання вкрилося масними плямами, чобітки брудом. І як тільки виглянуло сонечко, стало тепло, Миша й каже:
– Ходімо, донечко, до струмка, викупаємось, виперемо одяг, зустрінемо весну чистими і нарядними.
Прийшли вони до струмка. Миша й каже:
– Ти, дочко, одяг свій зніми, випери, повісь сушити на сонечку, а я побіжу в село і принесу тобі торбинку горішків.
Сказала Миша і побігла, а лялька сіла біля води, сидить і міркує: «Буду я роздягатися, прати… Не вистачало ще щоб у мене руки порепались, вкрилися болячками. Хіба я служниця якась… Ось повернеться мама Миша, сама роздягне мене, сама випере вбрання. А я сидітиму на сонечку і горішки лускатиму…»
Сидить лялька, сидить, а Миша все не йде. Полив рясний дощ, завирував струмок, вода підхопила ляльку і понесла. Прибігла Миша, а ляльки нема. Почала шукати. Відшукала її в ямі, в багнюці. Миша стала на краю ями і каже:
– Дочко, простягни мені руху, я витягну тебе звідти.
А лялька питається:
– Ти горішків мені принесла?
– Ні, не принесла, – відповідає Миша, – на мене накинувся кіт господаря, загнав мене на горище і стеріг, поки не полив дощ. Ледь утекла… Будуть тобі завтра вранці горішки. Давай руку.
Як тільки не вмовляла Миша ляльку, та навіть і пальцем не поворухнула. Образилася Миша і пішла собі геть. Знову полив дощ, яму заповнила брудна вода, і лялька захлинулася в грязюці.
Одного разу, влітку, повз струмок ішла дівчинка. Вона помітила, що з грязюки стримить маленька рука. Дівчинка витягла ляльку з багнюки і здогадалась, що це її лялька. Замість одягу на ній було саме лахміття, не голова, а чорний клубок, обличчя не видно… Кинула дівчинка ляльку, помила руки в струмку і пішла далі. Зовсім не засмутилася. В неї тепер була справжня сестричка, яка слухалася, допомагала їй в усьому і даремно не плакала.