Лежали якось на поличці в однієї господині цеглина й шматок воску. Цеглині там було місце – адже господиня щодня гострила об неї ножі. А чого віск потрапив на поличку, того й досі ніхто не знає. Певно, колись його хтось там поклав, от він і лежав собі без діла.
Якось віск і питає в цеглини:
– Скажи, сусідко, чого ти така тверда?
А цеглина відказує:
– Не завжди я була такою. Колись і я, і сестри мої були м’які, бо ми з глини. У ту глину налили води, довго місили, наробили цегли-сирцю, просушили, а тоді всунули в піч. Там на вогні ми й стали такі тверді та дзвінкі.
– Ой, як би й мені хотілося стати таким твердим, як ти! –заздрісно сказав віск.– Аж любо дивитись, коли об тебе гострять ніж. А я б так не зумів, не витримав би – з мене б тільки тирса полетіла. Ой, погано бути м’яким, страх погано!
Уранці господиня розтопила в печі. Полум’я так і лизало накладені дрова.
Побачив полум’я віск і враз пригадав, що цегла стала твердою, загнітившись на вогні. Підсунувся він на краєчок полички та бух ближче до вогню! Тут йому як припекло! Він увесь розм’як, а з-під споду почав топитися. Так би й розплився, якби саме тоді до кухні не зайшов господар. А був той чоловік лялькар. Ходив від двору до двору з своїми ляльками, зробленими з дерева й ганчір’я, і влаштовував цікаві вистави.
Нахилився він близенько до вогню, щоб витягти жарину й розпалити люльку, і раптом побачив віск, що хотів стати твердим, як цегла, а став такий м’який, що аж поплив.
– От добре,– зрадів господар,– я з цього воску виліплю пречудову ляльку!
Так він і зробив – виліпив гарнесенького воскового хлопчика, якого назвав Пульчінелло.
Хлопчик вийшов такий кумедний, що хто тільки гляне на його тонкий задертий ніс, широкий рот і хитруваті оченята, так і засміється.
Під кінець вистави господар виносив із-за лаштунків Пульчінелло, що вклонявся на всі боки, а лялькар замість нього проказував тоненьким голоском:
– Шановні синьйори! Колись я заздрив цеглині тільки тому, що вона тверда. З цегли, випаленої в печі, можна поставити будинок, проте з неї не виліпиш Пульчінелло. З мене, звичайно, будинка не збудуєш, та й від вогню мене треба держати якнайдалі. Зате я веселий і звеселяю вас. Отож ви бачите, синьйори поважного віку і молоді, ба навіть маленькі синьйори, що кожен добрий на своєму місці.
Потім Пульчінелло ховався за лаштунки, а задоволені глядачі йшли додому.
А звідкіля все ж таки довідався лялькар, про що розмовляли між собою вночі на поличці віск і цегла? Дуже просто й зрозуміло: він сам придумав цю казку і розповів її мені. А я вже переповів її вам.
Той, що виходив тільки вночі
Колись у давню давнину жив собі убогий рибалка і мав три дочки на виданні.
Один парубок хотів посватати котрусь із них.
Але парубок цей виходив з хати тільки вночі, через те всі цуралися його. Коли він попросив руки найстаршої дочки, та відмовила йому; середульша навіть слухати про нього не схотіла; а наймолодша згодилася стати йому дружиною.
Весілля справили теж уночі. А коли молодята лишились удвох, чоловік сказав молодій дружині:
– Розповім я тобі свою велику таємницю: мене зачаровано. Тільки вночі я людина, а вдень плазую черепахою. Є лише один спосіб визволитися від чарів – зараз-таки розлучитися з тобою і вирушити в далекі мандри: удень черепахою, а вночі людиною. Якщо ти будеш мені вірною і заради нашого кохання перетерпиш усі злигодні, то лихі чари зникнуть, і я назавжди зостанусь людиною.
– Я все перетерплю,– відповіла його молода дружина.
– Гаразд,– сказав чоловік і надів їй на палець персня з діамантом.– Знай,– додав він на прощання,– що цей перстень в усьому допоможе тобі, якщо ти проситимеш допомоги для доброго діла.
Тільки-но почало сіріти, як чоловік став черепахою. Він повільно, як і кожна черепаха, рушив у важкі й далекі мандри. А молода його дружина подалась до міста шукати роботи.
Іде вона дорогою, а назустріч їй жінка з хлоп’ям, що плаче без угаву.
– Дайте ваше дитя мені на руки, і я вам його вгамую,– сказала молода дружина того, що виходив тільки вночі.
– Ох, аби ви його вгамували,– тяжко зітхнула мати.– Він у мене вдень і вночі плаче.
– Чарівна сило діаманта,– шепнула молода жінка,– зроби так, щоб хлоп’я сміялося, вистрибувало й пританцьовувало.
Вона ще й не доказала, а хлопчик уже засміявся і застрибав, пританцьовуючи.
Прийшла молода дружина того, що виходив тільки вночі, до міста, зайшла до пекарні, та й каже пекаревій жінці:
– Візьміть мене, будь ласка, на роботу,– буду вам доброю помічницею.
Пекарева жінка згодилася, і молода наймичка стала місити місто, примовляючи:
– Чарівна сило діаманта, зроби мою роботу легкою, і хай усі приходять купувати хліб тільки до цієї пекарні, поки я тут працюватиму!
Відтоді всі люди в місті купували хліб тільки в цих пекарів.
А одного разу прийшли до них три гарні юнаки. Як побачили вони красуню-наймичку, так і закохались у неї всі три.
– Даю тобі сто тисяч лір, тільки дозволь прийти поговорити з тобою,– сказав один парубок.
– А я даю двісті тисяч лір,– перехопив другий.
– А я – триста тисяч лір,– мовив третій.
– Гаразд, приходь завтра вранці,– сказала красуня третьому.– А грошей мені ваших не треба.
На другий день прибігає раненько парубок. Красуня впустила його до пекарні й каже:
– Як ти мене любиш, то заміси оце тісто.
– Залюбки,– радо згодився парубок.
Почав він місити, а тісто ніяк не вимішується. Настав уже день, надійшов вечір, упала ніч, а він ніяк не вирве рук з тіста. Аж як настав ранок, тісто замісилось. То чарівна сила діаманта не давала парубкові його замісити.
– Довгенько ж ти місив тісто,– сказала красуня.– Ні, таких робітників мені не треба,– і вигнала залицяльника геть.
Коли це приходить другий парубок. Вона й каже йому:
– Як ти мене любиш, то заміси оце тісто.
От парубок місив-місив… Уже день минає, минув вечір, настала ніч, а він усе місить. То чарівна сила діаманта не давала йому скінчити роботу. Аж на ранок другого дня тісто, нарешті, замісилося.
– Кепський з тебе робітник, що місив тісто цілу добу. Іди собі геть,– сказала красуня.
Та й вирядила його з пекарні.
Аж тут і третій парубок прийшов. Проситься, щоб красуня впустила його.
Вона й цьому:
– Як хочеш, щоб я переконалася, чи з тебе буде роботящий чоловік,– заміси оце тісто.
– Гаразд,– сказав парубок.– Я до цієї роботи звик.
Місив він, місив, місив-місив, а тісто все не замішується й рук не дає з себе вирвати. Вже й день минає, й ніч настала, а він місить. Аж уранці, врешті, замісив.
– Ну та й робітник із тебе,– присоромила його красуня.– Ні, з таким я знатися не хочу.
Та й випровадила парубка з пекарні.
Зійшлися посоромлені парубки й змовилися притягти красуню до суду,– за те, що вона з них, мовляв, насміялася.
А за тих часів стражниками були не тільки чоловіки, а й жінки. От і прийшли до пекарні аж чотири стражниці, щоб заарештувати красуню.
– Чарівна сило діаманта,– шепнула вона,– зроби так, щоб стражниці пересварились між собою і скублися цілий день і цілу ніч аж до ранку.
Стражниці як стій зчинили між собою сварку, а згодом дійшло й до бійки.
А суддя чекав-чекав своїх стражниць та й послав на другий день уранці стражників, щоб розшукали їх.
Тільки-но підійшли стражники до пекарні, а красуня й шепнула діамантові :
– Зроби так, щоб вони забули, куди й чого їх послали, і хай грають собі в довгої лози.
Вона ще й не доказала, а стражники понахилялися і ну стрибати один через одного, та все далі та далі від пекарні, а тоді вулицями через усе місто – поки їх не стало й видно.
Саме тоді до пекарні підповзла черепаха. Красуня виглянула у вікно. Тільки-но черепаха її вгляділа, як обернулася на молодого вродливого чоловіка.
Отак діждалася вірна дружина свого коханого, врятувавши його від лихих чарів. Відтоді він уже ніколи не обертався на черепаху, а довіку був доброю, чесною людиною, і добрі люди шанували й любили його.