Жив бідний чоловік, що мав одного хлопця. Той хлопець ходив служачи. А як вийшли хлоп’ячі роки, побачив, що нічого з ґаздівської служби – іде він у розбійники!
Прийшов до одного великого міста і бачить, що три хлопці ховають між собою якусь таємницю, напевне, радяться йти красти. Наблизився до гурту і каже:
– Про що радитеся, хлопці? Кажіть і мені. Не бійтеся нічого, бо я такий чоловік, як ви. Я вже давній злодій.
Вони відповіли:
– Радимося, як би у царя украсти золоті.
Син бідняка питає:
– А чи много в нього золотих?
– Не можна й полічити!
– Не журіться, ми їх порахуємо, лише скажіть, де вони лежать.
– Гроші лежать в окремій палаті. Досить тяжко буде їх украсти, бо цар має велику сторожу.
– Добре, хлопці. Йдіть до коваля та дайте мені справити чотири долота і одну порядну із заліза довбню.
Скоро все зробилося. Розбійники пішли розбивати. Почали пробивати задню стіну палати. На долота клали дубову кору, аби їх не чути. Так вони дісталися в палату, набрали срібла й золота. Коли йшли геть, то стіну заклали смоляним папером, щоб не було видно, де продовбали в ній діру.
Ще не раз приходили і брали собі гроші, доки якось цар не додивився, що бракує золота. Він поскаржився цариці.
– Як то може бути? Чи наші гроші всілися, чи хтось їх краде? Та на замках нічого не слідно.
– Не можуть гроші всістися, – каже йому цариця. – Іди у темницю і запитай розбійника, якому ти дав довічну кару. Він щось тобі порадить.
Цар так і зробив. Він запитав старого:
– Скажи мені, що сталося з грішми? Чи то вони усілися, чи хтось їх краде? Скажи чисту правду – я випущу тебе на свободу.
Розбійник усміхнувся на цареву бесіду і говорить так:
– Пресвітлий царю, йдіть додому, візьміть залізну палицю і постукайте по стінах. Розбійники, напевне, пробили діру і заклали смоляним папером. Через неї носять ваше золото.
– А як їх зловити?
– Викопайте під дірою яму – чоловікові під плечі – та налийте до неї смоли. Розбійники будуть пролізати, й один із них упаде в яму.
Цар зробив, як радив йому злодій.
Вночі прийшли розбійники, щоб знову взяти золота. Один із них упав у смолу і почав просити:
– Тягніть мене, бо я в смоляній ямі!
Розбійники подали йому колика, взялися тягти, але не могли витягти. Син бідняка витяг довгого ножа і відрубав нещасникові голову. Розбійники вхопили ту голову і пішли собі.
Рано-вранці цар іде дивитися, що там діється. Бачить, у ямі чоловічий труп, але без голови. Не розуміє – що то значить? Знову подався у темницю до старого злодія:
– Твої слова сповнилися, діду. Там у смолі зостався розбійник, але без голови.
– Значить, межи ними є один хитрак: він одрубав розбійникові голову, щоб ви не впізнали.
– Що ж тепер робити, як їх упіймати?
– Накажіть, щоб безголовий труп тягли по торговиці. Хтось із його родини мусить заридати. Того треба схопити.
Син бідняка побачив, як тягають труп, і нараз догадався, що то означає. Купив мальованих тарілок і дав жінці вбитого розбійника:
– На, бери з собою тарілки та йди дивитися на труп, що його тягають. Спершу зашпортайся об нього – упади й розбий ті тарілки, а тоді вже плач.
Вона так і зробила. Наплакалася стільки, що голова її боліла.
А цар бачив, що ніхто не плакав, лише одна жінка, яка розбила тарілки. Іде і знову радиться із старим розбійником. А розбійник каже:
– Ота жінка плакала не над черепками, а над чоловіком: то була його жона! Даю вам, царю, ще одну пораду: накажіть, щоб розіпнули труп на хресті при дорозі. А довкола поставте сторожу – дванадцять вояків, бо хтось захоче викрасти розп’ятого і поховати разом з головою.
Цар послухав старого розбійника.
Але і син бідного мав не дурний розум: купив собі дрантиву одежу і запріг у возик сліпого коня, до возика положив горілки і подорожує. Проходить попри трупа, що висить на хресті, і тут свого сліпого коня наганяє в ярок. Візок перевернувся. Вояки пожаліли бідного чоловіка і прибігли, щоб допомогти підняти візок. А як піднімали, побачили горілку. Кожний сховав собі по пляшчині, а господар вдав, що не побачив. Ударив свого коника і поїхав далі. Іншою дорогою вернувся до міста і купив дванадцять попівських риз. Опівночі вернувся за трупом. Вояки, п’яні, спали. Повідбирав від них рушниці, познімав із кожного вояцьку одежу та перебрав у попівські ризи. А потому зняв із хреста тіло і разом з головою закопав у землю.
Рано цар цікавиться, чи сторожа упіймала злодія. Йому доповідають: замість вояків там одні попи.
Тоді цар знову радиться зі старим розбійником. А той дає цареві пораду:
– Зробіть серед площі велику гостину. Порозкидайте по землі золото і срібло та слідкуйте, хто буде збирати. Спіймаєте злодіїв, що вас обкрадали.
Цар так і зробив. Порозкидали золото і срібло, але не бачили нікого, хто б його збирав. Народ розійшовся, а золота нема!
Цар – до старого розбійника.
– Як то може бути, що я не помітив, хто позбирав золото?
– Злодій дуже хитрий. Він, напевне, свої черевики намастив смолою і так позбирав золото… Тепер даю вам, царю, останню пораду: скличте до палацу женихів, котрі хотіли би царівну. Та най вона прийде до дверей і лише покажеться. Потому най сховається у другу кімнату. А в тій кімнаті викопайте яму і накладіть до неї подушок. Коли розбійник побіжить за вашою донькою, най вона ударить йому на чоло золоту печатку і штовхне його до ями.
Так і сталося. Син бідняка одразу побіг за царською донькою, а вона стала за одвірком і вдарила йому на чоло золоту печатку. Але розбійник був хитрак, він вихопив од неї печатку. І коли дочка царя штовхнула його в яму, дуже закричав:
– Люди, мене б’ють!
Женихи позбігалися, і багато з них упало в яму. А він кожному ударив на чоло золоту печатку, яку нелегко було стерти. Коли їх вивели, цар бачить, що в кожного на чолі печатка. Не міг упізнати серед них розбійника. Питає дочку:
– Котрий?
Та й вона не знає.
Пішов за мудрим словом до темниці. Старий сказав:
– Тепер уже його і не спіймаєте, якщо не спіймали. Правда, можете на очі побачити живого. Оголосіть, аби прийшов розбійник, котрий зумів вас обхитрити. Та дайте царське слово, що нічого з ним не буде, лише хочете бачити, що він за один.
Син бідняка почув царських вісників. Тоді красно убрався, прийшов до царя:
– Тут є той хитрак, котрий виманив у вас стільки золота. Що від нього бажаєте, царю?
Цар відповів, що мав би бажання його оженити на своїй дочці. А хлопець подумав, що ліпшого й не треба.
Так молодим справили весілля.
А старого в’язня, котрий давав цареві поради, випустили на волю.