То була собі колись одна жінка. І мала вона три доньки. Багато доводилося працювати тій жінці, щоби й одягти, і взути, і прогодувати своїх доньок.
А дівчата гарними зростали. І повиростали, та такі гарні, що й не скажіть – одна красива, а друга вродлива, а третя, як зоря… Повиходили всі вони заміж, роз’їхалися по різних селах, й зосталася мати сама-самісінька.
Минув рік, а за ним і другий, і третій.
І от сталось так, що мати захворіла. Покликала вона білку-вивірку, що жила в лісі неподалік, та й просить:
– Вивірко-білице, поклич-но до мене доньок моїх! Білка тут же побігла виконувати прохання.
Прибігла вона до старшої доньки, постукала в шибку,
– Ой, – сказала старша, вислухавши вивірку. – Я б одразу до мами побігла, так треба ж осьде тази чистити.
І справді – вона якраз тази чистила.
– Ах, так, – розгнівалась білка, – ну, так і сиди з ними довіку!
Тільки-но вона так сказала, як тії тази – дзень! – та й приросли один до одного з обох боків старшої доньки – і стала вона черепахою.
А вивірка-білиця помчала тим часом до середульшої. Так і так, каже, занедужала твоя мати.
– Ой, побігла б я оце до мами, та ось полотно тчу, а незабаром ярмарок – треба поспіти.
І справді – вона якраз за верстатом сиділа.
– Ах, так, – розсердилася білка, – ну, тоді все своє життя тільки й роби, що тчи.
Тільки-но так сказала, як середульша тут же павуком стала.
А вивірка-білиця тим часом – до найменшої. Постукала їй у шибку, а та саме хліб учиняла. Як почула вона, що мама занедужала, – як була, так і побігла; руки в тісті, а вона на те й не зважає – до матері поспішав.
– Добра в тебе душа, – мовила білка. – Так хай же й люди завше по-доброму до тебе будуть. Живи, зіронько, щасливою, і нехай люди од тебе щасливими стають! І люди тебе любитимуть і все добре, що ти зробиш, повік-віку не забудуть.
Так воно і сталося.