Була собі працьовиту мурашка. Одного разу гриф побачив, як тягне вона більшу за себе зернину, й подумав: «Яка дужа! Хіба можна не захоплюватися нею?» Оте своє захоплення він виповів мурашці, а наостанок додав: – Я теж не без таланту. Маю такий гострий зір, що зернину проса за фарсанг[1] побачу.
– Фарсанг – віддаль чимала, щось мені не дуже віриться,– відказала на те мурашка.
– Не віриш? – згорда спитав гриф.
– Важко повірити,– одказала мурашка.
– Вилазь мені на крило, я підійму тебе в піднебесся; й покажу свій талант! – запропонував гриф. Злетів він, на сім фарсангів угору, глянув униз, утупився в одну цятку й промовив:
– Он під тим кущем бачу зернину.
Подивилася мурашка вниз і не, те що зернини, навіть самого куща не помітила.
Гриф каменем шугонув униз і раптом заклекотів розпачливо.
– Що з тобою? – спитала мурашка.
– У сильце потрапив! – відповів птах.
– У житті треба вміти бачити не тільки зернину, але й сильце,– мовила, злазячи з грифового крила, мурашка.– Бачити зерно й не бачити сильця – це ще не талант.
[1] Фарсанг – міра довжини, близько 7–8 кілометрів.