Був один цар, котрий мав царевича. Той царевич любив полювати. Раз прийшов у темний ліс, а там його щось кличе:
– Гей. пане, поклади мені до бука жердину.
Царевич нікого на дереві не бачив, лише почув голос. Скоро вирубав жердину і припер до бука. Жердиною зліз великий гад і обвився хлопцеві круг шиї. Царевич злякався і пішов шукати ворожби або якогось порятунку.
Приходить на поле, де пастухи з худобою. А то – молоді хлопці. Вони бавилися так: один був за старосту, а двоє – за підстаростів. Староста сидів собі, як пан, а підстарости доглядали худобу.
Царевич пішов мимо дітлахів, навіть не вклонився. Той, що був за старосту, схопився й закричав:
– Гей, паночку, верніться до мене!
Царевич вернувся, а хлопець говорить:
– Що ви за чоловік? Проходите попри старосту і не вклоняєтеся!
Царевич нічого йому не сказав, лише пройшов знову і вклонився хлопцеві.
– Тепер скажіть, що у вас на шиї? – запитує староста.
– Не знаю, що то є.
– А я знаю, я з ним поговорю! – І хлопець сказав гадові: – Хто тобі дозволив сісти чоловікові на шию?
– Мені не дозволив ніхто! Я сам собі дозволив!
– А знаєш, що без суду ти не можеш кривдити людину? Злізай долі, будемо судити. Я староста, а в мене два підстарости. Якщо присудимо тобі, аби тебе царевич носив – то полізеш знову, а якщо ні, то мусиш іти пішки.
Гад красно розвився, зліз на землю і чекає суду. Суд зробили скоро: хлопці схопили палиці та й убили гада.
– Пане старосто, і ви, підстарости! Ходіть зі мною до царя, – запрошує царевич.
– Ми до царя не можемо йти, бо з людською худобою зайняті. Якщо залишимо худобу, то наробить великої шкоди.
– Нічого, нічого! Я всю шкоду заплачу, лише ходіть зі мною.
Хлопці не пішли: вони не хотіли, щоб їхня худоба знищила людську працю. Тоді царевич сам пішов додому і розповів про свою пригоду.
– Ішов я, – каже, – попри хлопців, а вони так хитро зманили того гада із моєї шиї і вбили його.
Цар говорить: ч
– Я хочу їх нидіти. Йди й приведи тих пастушків.
Царевич скочив на коня і – на толоку. Знову просить хлопців, але воли не хочуть іти:
– Най сам цар прийде до нас!
Царевич вернувся і все розказав батькові. Цар опустив голову і став думати: «Ба що то за хлопці, що собі дозволили так сміло говорити?» Та й наказав слугам, аби запрягали. Приїхали увечері в село, де жили ті хлопці, і питають:
– Де тут знайти старосту?
Царя нараз повели до старости, але то був староста, котрий наказує громаді. Царевич сказав:
– Ведіть нас до хлопця, котрий старостує серед пастушків.
Сільський староста здогадався і повів царя до хати, де жив той пастух. А хлопець жив на краю села, в хижі, городженій воринням. Цар заходить, вклоняється:
– Добрий вечір, старосто!
– Доброго здоров’я, царю! Що потребуєте, кажіть.
– Нічого такого я не потребую, лише хочу знати, чи вмієш писати?
– Вмію.
– Тоді добре. Ну, ходи зі мною.
Цар привіз його в палати, красно убрав і каже:
– Ти будеш у мене усі суди судити.
Скільки потому до царя сходилося народу, піхто не був проти слова старости. Усе судив добре.
Та хлопець звик до іншої роботи, і за якийсь час заявив, що не може сидіти в палаці, знову йде на толоку з худобою.
– Коли треба буде мого слова, зашліть когось за мною, і я прийду.
Так зібрався з царською худобою на пасовище і взяв двох вояків, як підстаростів.
Раз одна бідна жінка, що мала троє дітей, ходила по селу, аби дістати для них їсти. А вітер завіяв із такою силою, що бідна ходачка упала у болото і поваляла ті окрайці, що вижебрала. Прийшла вона до царя на скаргу: так і так, верталася до своїх дітей з нажебраним хлібом, а вітер кинув торбою в болото. Цар заслав по старосту на толоку.
Хлопець прийшов і питає жінку:
– Що сталося?
Вона переказала.
Староста швиденько написав листа, красно запечатав і кинув у повітря. За короткий час заходить у палац двістіп’ятдесятилітній чоловік. Староста схопився і пальцем постукав старого в чоло:
– Нечистий духу, Вітре, чому ти видаєш такі великі сили, аби бідна жінка впала у болото і втратила хліб, котрий так тяжко вижебрала? За одну годину занеси нещасниці у хижу стільки хліба і муки, срібла й золота, аби мала на ціле життя!
Через годину староста відправив ходачку додому, а сам зібрався до худоби.
Раз поганий цар пише його цареві:
«Чув, що маєш премудрого хлопця, але в мене дівка ще мудріша. Вона видурить від твого золоті роги із бика».
Цар відписав:
«Не може того бути. Мій пастух зуміє поговорити з нею!»
А поганий цар – йому:
«Якщо моя дівка видурить від нього золоті роги із бика, то чи дозволиш, аби хлопець узяв її за жінку?»
Цар відповів:
«Дозволю! Коли його обмане, то най поберуться».
Дівчина убралася в саме золото і пішла на толоку. Підійшла, вклонилася і йде собі далі. А хлопець спитав:
– Куди ти, дівко, йдеш?
– Іду туди й туди, – говорить хитруня.
А хлопець побачив, яка вона красна і почав просити:
– Не йди ти нікуди. Вже й так скоро ніч. Ти переспи у моїй колибі.
А дівчина того і хотіла. Зайшла у колибу. Недобре там було, бо дим виїдав очі. Та заночувала. Рано встала, дивиться на царську худобу і показує рукою на золоторогого бика.
– Я би їла м’ясо із сього бика.
А хлопцеві вона так полюбилася, що він уже нічого і не радився. Взяв рушницю й застрілив бика. Зварив м’яса. Дівчина наїлася і проговорила:
– Я би хотіла мати золоті роги із бика.
Хлопець схопив палицю, відбив з голови роги і подав їх дівчині у руки. Тоді вона вернулася у свою державу.
А царська худоба уже порозбігалася, бо не мала ватажка – золоторогого бика.
Хлопець бачив, що він зле зробив. Не знав, як показатися цареві на очі. Зробив таку пробу: загнав палицю у землю, а на неї повісив крисаню, і думає: «Та палиця – цар, я буду йти до неї на пораду». Вклонився:
– Добрий день, пресвітлий царю!
– Доброго здоров’я, – відповів за царя сам. – Що нового, старосто?
– Нового є досить. Вовки з’їли у мене бика.
Та хлопець подумав: недобре виходить, правду треба би казати.
Тим часом поганин написав цареві:
«Якщо тепер не справиш весілля, як ми мали договір, починаю з тобою війну».
Цар викликав хлопця й запитав:
– Ти, старосто, любиш оту дівку, якій віддав з бика золоті роги? Коли не любиш, то кажи – піду на війну, бо я не боюся поганого царя, візьму його державу до останку.
– Ні, у війну не підемо, царю. Я ту дівчину люблю і хочу її взяти.
Так молоді побралися і живуть донині, коли не повмирали.