Був такий пан ще за кріпацтва і жив одиноко, нежонатий, значить, а скупий такий, що не доведи господи! Був у нього прикажчик – собака, звісно, ніхто його не любив, люди, значить, не любили, а пан так і душі в нього не чув. Бо, як кажу, був вельми скупий і на світі такого не було, а прикажчик знав це добре, та як і не знати? – всі знали! І так було робить: пошле його пан купити що-небудь, от він заплатить там злот, чи що, і вже всякому видно, що злот стоїть, і самому панові, от же він йому ще й здачі копійок дві чи три дасть, і так в усьому! Своє хазяйство нищить, а йому догоджа, видно, що вже була в нього якась думка. От і добре, проходить так, може, років з п'ятнадцять чи й більше, а він все догоджа, а пан все більше й більше любить його, більше йому довіряється. Дійшло до того, що все своє хазяйство на руки йому звалив, усе довірив. От і приходить раз прикажчик той до пана: так і так, розказує йому, те так зробив, а з тим так поступив. А пану як маслечком по душі, так-то йому любо все те слухати. Так ото ж вислухав пан та й каже:
– Знаєш, що, Іване чи Петре? – як там назвав його. – Ти в мене найвірніший і найрідніший чоловік, бо рідні в мене нема, знайомі добра не зичать, люди все норовлять тільки для себе, – один ти в мене найкращий, я вже з тобою вік не розстанусь і тепер хочу, щоб ти зі мною і чай пив, і обідав.
А прикажчик йому в пояс:
– Дякую, – каже; – за вашу велику ласку, тільки спасибі, не можу я з вами чай пити і обідати.
– Чому? – питає пан.
– Не їм я, – каже прикажчик, – і не п'ю зроду.
Здивувався пан, не вірилось йому. А прикажчик все своє:
«Не їм і не п'ю зроду!»
Пройшло там кілька часу, думає пан про прикажчика, розпитав би і людей, щоб увіритись, та знає, що ніхто правди не скаже. Пробував по дню, по два з очей не спускати прикажчика, а прикажчику байдуже, не їсть, не п'є та все старається. Ввірився пан і в цьому.
– Як же ти так живеш? – питає якось прикажчика. – Умерти ж можна.
– Чого ж тут умирати? – каже прикажчик. – Я таку штуку знаю, що всякий може одвикнути пити й їсти.
– Справді?! – зрадів пан. – Так одучи і мене, коли можна, а то як подумаю я, скільки-то воно виходить на ту їжу, трохи не карбованець у день, а як іноді гостей нанесе, то й трьома не обійдешся!
– Що ж, – каже, – я навчу, аби тільки захотіли.
– Та як же не хотіти, помилуй! – каже пан. – Коли ж ти мене одучиш? – питає.
– Коли завгодно, – каже прикажчик, – хоч і завтра почнем.
Діждали завтрього, запряг прикажчик бідку, узяв вірьовку, під'їхав до крилечка.
– Як же ти мене одучиш? – питає пан.
Отак і отак, розказує прикажчик, та й поїхали з паном на тій бідці. А там, бачите, верстов за три-чотири та було провалля, і таке глибоке, що й дна йому не видно було, і вилізти з нього без допомоги ніякими силами не можна. От і приїхали вони до того провалля.
– Посидьте, – каже прикажчик, – днів три чи чотири у цьому проваллі і їсти більше не схочеться ніколи.
Радіє пан, що менше розходу буде, та скоріше приказує опустити його, а хто запитає, де, мов, пан, скажи, що поїхав у Київ абощо.
Опустив прикажчик пана по вірьовці у те провалля та й поїхав собі додому. На другий день, аж увечері, приїздить до того провалля:
– А що, пане, їсти хочете? – питає.
– Хочу, брат, – одмовляє пан.
– Нічого, паночку, це воно так зразу, – одказав прикажчик та й знову поїхав собі додому.
Приїздить знову на другий день.
– А що паночку, їсти хочете?
– Хочу, брат, сильно! – аж ніби з серцем проказав пан.
– Нічого, нічого паночку, – каже прикажчик та й знову поїхав. Приїздить так і на третій день.
– А що, паночку, їсти хочете?
– Хочу! – кричить пан. – Тягни скоріше!
– Не турбуйтесь, не турбуйтесь, паночку, трудно цей день, а тоді й байдуже, побачите! – Та й поїхав додому без пана.
Після цього пройшло два дні, поїхав прикажчик аж на третій:
– А що, пане, хочеться їсти?
– Хочу! – вже ледве вимовив пан.
– Скоро не захочете, – проказав прикажчик і поїхав від того провалля.
Аж три дні пройшло після цього. Приїздить той прикажчик знову.
– А що, пане, хочеться їсти?
А пан уже й слова не промовить, тільки рукою махає, не треба б то, чи що.
Добре. Запряг тоді прикажчик коня і приїхав за ним уночі. Привіз, положив на постіль, порозсилав до знайомих панів листи, що так і так: приїхав з Києва пан і тяжко заслаб, приїжджайте попрощатись. Поз'їжджалися пани, дивляться на нього, промовляють, а йому й байдуже, – ледве дише.
– А що з вами? – питають.
А пан тільки на прикажчика показує. Всі до прикажчика:
– Розкажи нам за нього, ти все знаєш.
А прикажчик хлипає, втираючи очі:
– Нічого, – каже, – я не знаю, що з ними, бідненькими, сталося.
А пан знову показує на нього пальцем. Не розберуть пани, та й годі. Аж ось один пан побачив на столі папери і почав їх читати всьому панству, а в паперах тих написано, що все рухоме й нерухоме завіщає дорогому прикажчикові. Всі пани добре знали, що справді прикажчик його був такий, що й ріднішого не треба, і почали тоді заспокоювати:
– Все, все буде йому, не беспокойтесь.
А пан полежить-полежить, та й знову показує пальцем на прикажчика, то панство знову-таки своє:
– Не хвилюйтесь, не хвилюйтесь: все йому буде, все.
Полежав він день та й богу душу віддав. Отаке-то!