Бідний чоловік мав чотири хлопці, і хоч дуже було йому тяжко годувати їх, а не пускав по чужих ґаздах жодного.
Раз упала велика посуха, і не вродилися хліба. Молодший, Іван, каже:
– Іду я, няньку, десь у світ.
Пішов. Іде він горами і пустами. Дуже зголоднів. Уже ноги в’януть, а ніде не видно жодного села, щоб попросив їсти.
Вийшов Іван на високу гору, роздивляється. І побачив: по той бік гори стоїть одне місто, але якесь страшне – ніякого народу. Зайшов у те місто, а тут ніде і курки не видно. Нема від кого попросити їсти. Та раз іде далі. Всюди відчинені ворота. Хлопець зайшов до царського двору і бачить, що й двері відчинені навстіж. Заходить він до кухні, а там на столі страва: поливка[1], м’ясо, що до того й пиво. А в кухні – ні душі. Нічого він не радився – сів і почав їсти. Страву всю поїв, а пиво випив.
Тоді з кімнати вийшла бабка.
– Чи ти мені послужиш? – питає.
– Вдячно вам послужу, лише скажіть, що маю робити.
– Тяжка служба, синку: обійдеш навколішки все місто та почуєш великі новини.
Коли він, колінкуючи, обійшов те місто, почув, що піють півні.
Баба дала знову йому їсти і наказує:
– Іди, Іванку, ще раз. Будеш чути ще більші новини. Іван обійшов на колінах місто, а тоді почув: обізвалася й худоба.
Баба ще раз дала йому їсти і сказала:
– Тепер піди востаннє – будеш чути ще більші новини.
Іванові йти вже не хотілося, бо коліна постирав до крові, але пішов утретє. Нараз чує: ожив і народ, йо вулицях військо почало ходити.
А бабині три доньки забігли до палацу і питають матір:
– Хто нам дав життя?
Мати відповіла:
– Малий Іванко, мандрівник, щасливий би був.
А що то за баба? То була цариця. Вона одна в місті лишилася жива, інші покам’яніли, бо те місто було заворожене. Цариця питає:
– Куди ти, Іванку, хотів із дому йти?
– Я йшов у світ, аби знайти їсти.
– Не йди вже нікуди. Підростеш, візьмеш мою дочку і будеш коло мене царювати.
Мандрівничок сказав:
– Я ще хочу побачити світу.
Баба його убрала у добру одежу. Ще й плюнула йому до кишені, щоб ніколи він не був без грошей.
А молодшій дівці мандрівничок сподобався, і вона шепнула:
– Іди у хлів і вибери собі найгіршого коня, котрий стоїть на правім боці, в закутку. То щасливий кінь.
Подарувала хлопцеві шаблю і рушницю – вирядила його, як солдата.
Мандрівничок приїхав у другу державу і зайшов у корчму. А тут п’ють офіцери, генерали. Іван зайшов межи них і почав платити за усіх: витягає й витягає гроші – з тієї кишені, в котру плюнула баба. Чує – генерали розмовляють:
– У нашого царя є дочка, але вона нікого не хоче за свого чоловіка, лише поганина.
Мандрівничок то вислухав, а потому схопився від столу і каже генералові:
– Йди до царя і скажи йому, най прийде до мене на розмову.
Генерал подумав: «Що се за один? Він мусить бути кимось, раз хоче говорити із самим царем! Послухаю я його». І сповнив волю хлопця. Цар осідлав коня і прискакав до корчми.
– Що тобі потрібно? – спитав мандрівничка.
– Нічого такого, лише ходіть зі мною на прогулянку.
Пішли і приходять до високої гори, котру не можна обійти. Мандрівничок каже:
– Чи хочете, щоб ми пройшли крізь гору?
Вистрілив – і нараз зробився тунель. Коли пройшли гору, на другому боці почав їх бити дощ із градом. Мандрівничок оглянувся, а царського коня уже вбито, і цар іде пішки. Іван швидко посадив царя на свого коня, і вибігли з-під градової хмари. В дорозі цар каже:
– Я за такого витязя даю дочку і царство!
Царівні не подобалося те, що її дають за мандрівника, бо вона любила царя-поганина. Але дівка не переступила волю свого батька і віддалася за Івана.
Живуть вони, але мандрівничок весь час в одному одязі, бо на собі має оті великі сили, які дістав від баби-цариці.
Раз він виїхав на лови. А тим часом прийшов поганин і каже його жінці:
– Ти попроси свого чоловіка, щоб не лягав убраний, най роздягнеться. А коли роздягнеться, я зайду через вікно, візьму на себе його сили, а потім його вб’ю.
Мандрівничок вернувся додому і послухав жінку: поскидав із себе все й заснув. Поганин прийшов, забрав його сили й поніс із собою. На третій день кличе Івана на границю, щоб з ним воювати. Каже;
– Якою смертю хочеш помирати?
Мандрівничок попросив:
– Порубай мене, склади в мої бесаги і закинь їх на коня. Най кінь несе мене, де хоче.
Поганин так і вробив. А кінь повернувся на знайоме місце, у державу старої цариці. Прийшов під ворота і дуже заіржав, що аж хороми задрижали. Молодша царівна, котра тільки й думала про мандрівничка, розбудила матір і сестер.
– Уставайте, бо прийшов Іванко. Я почула голос нашого щасливого коня.
Вони швидко встали, запалили світло. Бачать: кінь вернувся за сім і півроку, але Іван, порубаний, в бесагах. Баба-цариця оживила хлопця живлющою водою.
– Як міцно я заснув! – сказав мандрівничок.
Йому розповіли, що він був порубаний і що його в бесагах приніс кінь.
Іван усе згадав. І знову він іде в ту державу, де був оженився. Іде без коня, піший. Дуже зголоднів і занепав. Подумав собі: «Коби я став голубом!» Лише так подумав – стався голубом і почав летіти. Прилітає до млина. А млинар у городі мав добру команицю[2]. Мандрівничок подумав: «Коби я став конем, тут мав би що пасти». Нараз став із нього золотогривий кінь з усією збруєю. Млинар почув, що у команиці щось хрумтить, взяв сокиру і йде подивитися. Заходить у город, а там красний кінь пасе і не тікає. Млинар завів коня у свій хлів і дивується, бо в житті не бачив такого красного коня. Оголосив по війську, чи не їх то кінь, але військо коня не признало.
Сповістили царя-поганина: там і там, у млинаря, є один золотогривий кінь. Цар одразу приїхав купити. А млинар був радий, зайшов у хлів і гладить коня. Тоді кінь проговорив:
– Проси за мене стільки грошей, скільки поміститься у яму, котру виб’ю задніми ногами.
Поганин питає млинаря, скільки він хоче за коня. Млинар сказав, як намовив кінь.
Випустили коня на дворище. А той закрутився і вибив задніми ногами таку велику яму, що поганин ледве заповнив її цілим возом грошей. Сів цар на коня, поїхав додому. А цариця одразу сказала:
– Дуже красний кінь, але то – твоя смерть! Завтра ж його дай застрілити!
Служниця підслухала їх бесіду і пішла подивитися на золотогривого коня. Кінь проговорив:
– Мила дівчино, зроби мені добро. Коли мене виведуть застрілити, то прийди поглянути на мою загибель. Із моєї голови скочить кістка до твоєї пазухи. Оту кістку понеси у царський город і закопай у землю.
Дівчина зробила, як просив. Кісточку взяла і посадила в землю. А на ранок виросла така красна груша, що на ціле місто із неї пливли пахощі. Цар збудив царицю й каже:
– Подивися, яке квасне дерево виросло в саду.
А цариця ізнову:
– Красне дерево, але то – твоя смерть!
– Не біда, – говорить їй поганин. – Завтра покличу дроворуба і дам зрубати грушу.
Дівчина підслухача їх бесіду, прийшла під грушу й мовила до себе:
– Грушко, грушко, яка ти нині красна, а завтра тебе зрубають.
Грушка заговорила, почала просити:
– Дівчино, зробила ти для мене одну послугу, зроби мені й другу. Коли будуть рубати, перша тріска скочить тобі в пазуху. Ти понеси й пусти її на воду.
Дівчина послухала і понесла трісочку на воду. А з трісочки з’явився красний качур, чисто золотий.
Були теплі часи. Цар і цариця зібралися і прийшли на річку. Купаються, а близько від царя плаває золотий качур. Поганин дуже захотів спіймати його. Качур відпливає, цар за ним. Аж доти ганявся, що цариця не могла дочекатися – убралася й пішла собі додому. Цар переплив річку до другого берега. Качур – попід воду і поплив до царської одежі. Нараз обернувся чоловіком, убрався в одежу. А в тій одежі були сили, що їх дала хлопцеві баба-цариця.
Приходить до жінки – царської доньки. Вона його впізнала і проговорила:
– Прости мені, що я тебе зрадила.
Іван нічого не сказав. Він лише дав знати поганому цареві, щоб рушав на війну. Цар осідлав свого коня, повісив бесаги і приїжджає на границю. Мандрівничок питає:
– Якою смертю хочеш умирати?
– Якою вмирав ти, такою і я.
Цар-поганин думав, що він теж воскресне, Мандрівничок порубав поганого царя, склав його в бесаги і кинув на коня. Кінь пішов на мочар і став пастися. Бесаги через голову коня упали в болото та й донині лишилися там.