Давно-давно це було. Одружився один юнак, і з’явилася в домі його батьків молода невістка. Настав час, за звичаєм, взятися їй за роботу. Показали невістці глечики – воду носити; показали ступу – просо товкти; показали казан – пасту[1] варити і звеліли:
– Годуй тепер нас, невістко!
Пішла невістка в саклю, де стояла ступа, нишком від усіх викопала біля неї ямку, обіклала лозою, обмазала глиною і зверху різним начинням прикрила, щоб непомітно було. Залишила тільки маленьку щілинку.
І з того часу тричі на день, як приходила просо товкти, одну пригорщу зерна щоразу сипала в цю яму.
От наповнилась яма, замазала вона її, викопала другу і теж проса повно насипала… Скільки тих ям навикопувала, хто знає, та тільки через рік, а може, через три після того, як взяли молоду невістку в дім, трапився в цих місцях неврожай. Настав голод… Люди поїли все, що було в засіках. Поїли і те зерно, що зберігалось для посіву.
Настала весна, а в поле їхати ні з чим. Немає в засіках ані зернятка! Покликала тоді молода невістка свою стареньку свекруху і показала їй заховане просо.
– Я зберегла це насіння для людей. Хай приходять по нього, нене! – каже вона свекрусі.
Зраділа старенька, привела свого діда. А той, як побачив ями, повні зерна, виліз на покрівлю саклі і став скликати всіх жителів аулу.
Зібралися односельці. Простяг перед собою старий долоні, повні проса. Показав людям і вигукнув:
– Подивіться на це золото! Такої невістки, як у мене, ні в кого ще не було!
Роздав насіння, люди посіяли його, і аул був врятований!
[1] Паста – крута каша із товченого пшона. її ріжуть і подають замість хліба.