Жив раз де не жив молодий пастир, що пас сільські вівці. Сам був немаєтний і мав лиш козу. А то була дуже зла коза: завдавала більше баламути, як ціла отара. Коли хлопцеві дуже надокучила, розсердився й жбурнув за нею палицею. Коза аж підскочила, а палиця – фирк! – у чагарник і десь загубилася.
Шукає хлопець – не може знайти. Нараз помежи корчами втямив[1] глибоку яму.
«Чи не сюди впала моя палиця? – подумав пастир.– Буде що буде, я за нею спущуся, бо від няня маю лиш одну криваню[2]».
І почав спускатися у яму все глибше і глибше… Та раптом зірвався й упав у глибину. Коли зсунувся на спід, схопився й розглядається. Бачить – він не в ямі, а в якомусь підземному світі. Там – ліси, трава, лише людей не видно. Та й палиці нема.
Ходив-блудив, аж зголоднів. Дійшов до палацу. Через вікна чути музику і співи. Хтось ніби гуляє.
«Буде що буде,– думає пастир,– зайду до палацу».
Відчинив двері, дивиться: велика кімната, а в ній – русалки, дванадцять дівчат. Побралися за руки, стали собі в коло, танцюють і співають. А посередині – найкраща, розмахує палицею в такт.
Приглянувся хлопець – його палиця! В ту ж мить і дівчата увиділи хлопця. Нараз обступили й кожна його тягне до себе танцювати. Доки всі дванадцять з ним потанцювали, вже ледве стояв на ногах.
Тоді найкраща дала знак і перестали гратися.
– Чого ти, легеню, до нас завітав? – питає його.
– За палицею, що в тебе в руках. То моя, дай сюди…
– Заспокойся. З того нич не буде. Бо що раз з того горішнього світу до нас потрапляє, те ніколи туди не вертається.
– Айбо віддай,– просить русалку хлопець.– Ся палиця єдина пам'ятка від няня. Не можу лишити.
– Дарма, легеню! І не проси – не дам! Але знаєш що? Замість твоєї дерев'яної подарую тобі золоту. То чудесна паличка. Як нею щось удариш, нараз почне стягатися в'єдно. А вдариш живе – чоловіка, худобину, звірку – тої ж хвилини вмре.
Подякував хлопець за золоту паличку і збирається йти геть.
– Чекай,– каже русалка,– бо за твої танці ще не заплатили.
Нагодували, напоїли. Переночував і тільки рано його відпустили:
– Іди, куди хочеш, а сю паличку дуже бережи.
Йде хлопець і добрався до срібного палацу. У вікні така прекрасна дівчина, якої ще й не бачив за своє життя. Почала на нього махати рукою:
– Не йди сюди, легеню, бо загинеш!
Але хлопець її не послухав. Зайшов до палацу.
– Хто ти така?
– Я царська дочка. Мене сюди приніс семиголовий шаркань. Смутно мені тут, ніколи нікого не бачу, окрім змія. Тікай, бо зараз він прийде – і тобі кінець…
– То ми ще увидимо, хто кого поборе!
Тільки встиг сказати – із хмар спустився шаркань.
Як відчинив двері, почав вітрити:
– Хто тут є, у хижі? Я чую чужого…
Хлопець вискочив з-за скрині.
– Тут я! Твоя смерть! – і коли вдарив змія золотою паличкою, той одразу здох.
Дівчина зраділа.
– Визволив ти мене з біди. Як поведеш додому, мій няньо дасть тобі усе, що лиш захочеш.
Вона взяла плаття і вийшла надвір. А хлопець своєю чарівною паличкою постукав довкола срібного палацу, і той став срібним яблуком. Поклав те яблучко до тайстри, і рушили в путь. Дівчина розказує:
– Нас було три сестри, і всіх трьох покрали прокляті шаркані.
– Визволимо і твоїх сестер! – пообіцяв легінь.
Так і сталося. За десять миль стояв другий палац, уже золотий! Там бідувала сестра середуща, ще краща за старшу. І як їх побачила, зі страхом закричала:
– Не йдіть сюди, не йдіть! Бо кінець вам буде, як вас увидить шаркань.
Але хлопець не слухав і зайшов просто до палацу.
– Не бійся нич. Твоя сестра вільна, і тебе звільнимо.
Тільки встиг сказати ці слова, як прилетів змій – чотирнадцятиголовий.
Та недовго билися: хлопець ударив шарканя чарівною паличкою, і той одразу здох.
Дівчина радісно схопила своє плаття і вибігла назустріч сестрі. Хлопець постукав паличкою довкола палацу, і з того так само сталося мале яблучко, лише золоте. Він поклав яблучко до тайстри, і йдуть уже троє.
– Тепер треба визволити й найменшу сестру.
Знайшли третій палац. Він був найкращий, з діаманта. І молодша сестра була найкрасивіша.
Коли їх побачила, вибігла і не пускає:
– Якщо зайдете до палацу, мій чоловік, шаркань з двадцять однією головою, знищить вас одразу.
– Не бійся. Двох я вже поборов, поборю і третього…
Завела їх молодша сестра в діамантовий палац і хоче погостити. Та не встигли всістися до столу, коли загриміло…
– Йой, се він, ховайтеся!
– Не треба! – каже хлопець.
Вискочив надвір і, ставши на воротях, перегородив шарканеві дорогу.
– Ага, ти вже тут! Ти згубив моїх братів, тепер я тебе знищу! – закричав Змій.
Почалася страшна боротьба. Добру годину билися. Кінець кінцем хлопцеві вдалося вбити поганого змія.
То була радість! Всі сіли до столу і почали гостину.
– Та час нам у путь,– нагадав сестрам хлопець. Потім постукав паличкою по діамантовому палацу, і той зробився яблучком. Пастир і діамантове поклав до тайстрини. Тоді усі четверо зібралися до ями, що вела на верхній світ. Доки дійшли, втомилися. Сіли відпочити. Сушать собі голову, як вилізти вгору. Дівчата почали вже нарікати:
– Воліли б ми зі зміями лишитися. Хоч би не мали жури…
Нараз над ямою почули:
– Ме-е-е!
– Цитьте лиш! Десь тут моя коза…– сказав сестрам пастир і гукнув щосили:
– Де ти, моя кізочко?
– Я тут! – озвалася коза.
– Но, якщо се ти, то біжи в село, знайди якесь мотуззя і спусти сюди.
– Айбо не будеш мене бити?
– Не буду, кізочко моя, тільки поспішай, бо ми тут загинемо.
– А скільки вас?
– Четверо.
Коза побігла в село, і незабаром дивляться – зверху сунеться мотуз, а на кінці корзина.
Доки коза бігала в село, сестри обсіли хлопця й видурили в нього кожна своє яблуко, ще й золоту паличку. Він зостався з порожньою тайстрою.
Але то не біда! Головне, корзина уже тут. Посадив спочатку одну дівчину і дав знати нагору, аби коза тягнула. Ох, кректала вона, але витягла…
За першою другу і третю сестру підняла наверх.
Наостанку спустили корзину за хлопцем. А він думає собі: «Ой, недобре я зробив, що дав виманити в себе яблучка і палицю. Сі дівки, напевне, погане задумали. Ану перевірю…» І поклав у кошик важкий камінь.
Почали тягти. Тягнуть, тягнуть, а як був на половині ями, перетяли мотуз, і камінь гупнув, аж зарився в землю.
– Но, так би сталося зі мною… Що тепер робити? Можу собі йти в копачі гудучи[3]… Піду до тих дванадцятьох дівчат…
Так і зробив. Знайшов палац русалок. А вони вхопили його знову, мало з нього не витрясли душу, так обертали в танці.
Коли вже було досить, стала перед хлопцем найкраща русалка і звідає:
– Чому ти, легеню, до нас вернувся?
– Так і так…– розповів хлопець.
– Недобре ти вчинив,– пошкодувала пастиря русалка,– дав себе обманути. Але з нами не можеш лишатися. Подарую тобі нову паличку. У ній ще більша сила. Погостишся, спочинеш і рушай своєю дорогою.
На ранок відклонився і пішов.
Іде, йде… Спинився під великим дубом. Глянув угору й бачить – на вершку гніздо грифа. А в гнізді малі пташенята дуже пищать зі страху. Приглянувся ліпше – а вгору дубом тягнеться величезна гадина. Уже близько біля гнізда є. Хоче з'їсти потятка!
– Но, сього не буде! – говорить собі хлопець.
Скинув із себе верхнє плаття й почав лізти на дуба. Гадина якраз досягла гнізда. Вдарив її хлопець, і тої ж миті вона здохла, упала на землю.
Пастир сів на гілку. Бачить: старий гриф летить, несе малим їсти. Як увидів під гніздом людину, махнув крилом так, що Хлопець мало не полетів з дуба.
– Що ти тут шукаєш?
Хлопець не міг і проговорити. Але озвалися малята…
– Но, легеню, чую, що ти моїм дітям врятував життя. Чим тобі віддячити?
– Та коби ти мене виніс аж на верхній світ…
– Гей, се неабищо! Але спробую.
Прив'язав на себе з правого боку обдерту серну, а з лівого боку – сернячу шкіру з водою й каже хлопцеві:
– Сідай і ти та запам'ятай: коли поверну голову направо – подаси шматок м'яса, а коли наліво – горнятко води.
Сів хлопець на грифа і почав летіти з ями. Поверне гриф голову направо – хлопець відріже йому шматок м'яса, наліво – дасть горня води. Уже було недалеко од верхнього світу, а м'ясо скінчилося.
Повернув гриф голову і просить:
– Давай їсти, бо не долечу!
А що тут робити? Хлопець швидко відрізав шмат м’яса зі своєї литки й поклав грифові у рот.
Ще пару разів птах махнув крилом, і вже були на верхньому світі. Та хлопець не може ступити на ногу.
– Не журися, легеню, зараз допоможу у твоїй біді,– заспокоїв гриф і виплюнув останній шматок м’яса. Приклав до рани на нозі, дихнув – і приросло!
Розлучилися. Гриф назад до себе полетів, а хлопець рушив по новому світу. Думає собі: буду мандрувати, доки не знайду палаци сестер.
Іде лісом, іде. Раптом чує:
– Ме-е-е!
Повернув на голос і вийшов на галявину. А на ній палац. З вікна визирає красна дівчина, котру визволив од змія. Підійшов до палацу, вигнав звідти ту, що його обманула. Потім постукав у той палац чудесною паличкою, і знову зробилося срібне яблучко. Взяв його хлопець і поклав до тайстри.
Йде далі… Чує:
– Ме-е-е!
Почав іти на голос і дійшов до галявини. На ній стоїть золотий палац, а з вікна теж визирає дівчина. І її прогнав. А палац, як тільки повдаряв паличкою, почав меншати й перемінився на золоте яблуко, яке так само опинилося у тайстрі.
Іде далі. Знову:
– Ме-е-е!
За голосом дійшов до галявини й побачив діамантовий палац. У вікні стоїть дівчина. Висварив її, прогнав, як і сестер.
Потім постукав паличкою у діамантовий палац: той теж почав меншати й стався яблучком. Пастир кинув і його до тайстри.
«Но,– думає собі,– у мене всі гри: срібний, золотий і діамантовий. Тепер лиш місце підібрати, аби поставити палаци.
Вирішив поселитися коло одного міста. Вийняв із тайстри яблучко, постукав його паличкою, і тої ж миті з нього почав виростати діамантовий палац.
Зайшов до палацу. Що загадати, все тут є, лиш немає живої душі…
– Та що варте багатство, коли я самотній! – говорить сам до себе.– Гей, коби з'явилася ота дівчина, за котру я думаю: відразу життя стало б веселішим!
Не встиг договорити, як двері розчинилися і появилася знайома найкраща русалка.
– Кликав ти мене… І ось я вже тут! Скінчилося моє заворожіння! Перед сим ми мусили жити в підземнім світі. Тепер і я, і мої подружки – вільні! Глянь, онде вони!
Виглянув хлопець у вікно – справді, одинадцять красунь співаючи йдуть, наче на весілля.
І взяв собі за жінку найкращу русалку. Поклав на землю останні два яблучка – золоте і срібне, зробив з них палаци для відчарованих дівчат.
І всі жили щасливо.
[1] Втямити – помітити. [2] Криваня – крива палиця. [3] Гудучи – тут: спокійно, співаючи.