Жив раз цар, у котрого одне око плакало, а друге сміялося. Той цар мав трьох синів.
Сини межи собою говорили:
– Ба чого то в нянька одне око плаче, а друге сміється ?
– Треба його спитати.
І старший брат зайшов до батька:
– Няньку, я хотів би знати, чого у вас одне око плаче, а друге сміється?
Цар вихопив свою шаблю, що висіла на клинку,– й на сииа… Той налякався й вибіг.
– Ну. що сказав? – питаються брати.
– Заходьте самі – дізнаєтеся.
Пішов середущий:
– Няньку, я хотів би знати, чого у вас одне око плаче, а друге сміється?
Цар схопив шаблю – і на сина. Той напудився і втік.
Тоді пішов молодший, котрого брати держали за дурня.
– Няньку, я хотів би знати, чого у вас одне око плаче, а друге сміється?
Цар вихопив із клинка шаблю – замахнувся й на нього. А той стоїть спокійно – і оком не кліпне. Батько опустив шаблю, сів на місце й каже:
– Ну, раз ти такий смілий, то тобі скажу. Я дуже хворий. Чиряки покрили моє тіло… А на такій і такій горі є цілюща криниця. Якби дехто із тої криниці приніс води і помив моє тіло, я став би здоровий. Але ніхто не може принести тої води, і я мушу вмирати. Тому одне моє око плаче… А друге сміється, бо я маю ще якусь надію…
Хлопець дуже пожалів нещасного батька і каже:
– Няньку, не журіться. Ми принесемо вам тої води.
Брати його чекають – хотіли би знати, що батько сказав. Коли вийшов, нараз приступили до нього:
– Ну, що? Що?
– Так і так… – розповідає хлопець.– Наш нянько в біді: його тіло вкрили страшні струпи, і лиш вода з цілющої криниці, що на Скляній горі, може допомогти. Треба принести нянькові тої води.
Першим узявся за це діло старший. Йому дуже хотілося стати престолонаслідником, а відчував, що батько передасть престол тому, хто доведе свою відданість. Осідлав коня і рушає в дорогу.
– Скільки днів тебе чекати? – питають брати.
– Тридцять днів. Один місяць…– відповів їм старший.
Їде, їде, їде. І зустрів на дорозі нещасну жебрачку – без ніг і без рук. Бабка просить-молить:
– Подайте дещо бідній…
Він накричав на неї:
– Та як ти смієш зупиняти на дорозі принца?
Бабка йому каже:
– Ну, їдь, їдь… Якою дорогою їдеш, такою б і походив…
Принц потрапив до одного міста і став перед будинком, з якого світилося. Подзвонив на брамі у дзвінок. Вибігла мила дівчина:
– Слухаю вас, пане!
– Чи приймете на ніч?
– Та де би ні, прошу…
І дівчина відчинила браму, повела його в парадну кімнату, а коня прив'язала у стайні.
Принцові на стіл поставили вечерю. Він швидко поїв і сів до дівчат, які грали в карти. Ті спочатку дали йому виграти, та скоро він програв усі гроші, коня, ще й одежу, яку мав на собі Кинули ще раз карти – і принц програв знову.
– Плати! –кричать на нього.
А у принца – ні копійки. І кинули його за борг у темницю.
Чекають дома місяць, чекають два, а він не вертається.
Осідлав коня середущий брат і рушає в дорогу.
– Скільки днів тебе чекати? –питає молодший.
– Місяць. Один місяць.
Їде, їде, їде… І зустрічає на дорозі ту саму жебрачку – без ніг і без рук.
– Паночку, подайте дещо бідній…
– Як ти смієш говорити з принцом? – закричав на неї царський син.
Тоді вона каже:
– Ну, їдь, їдь… Якою дорогою їдеш, такою б і походив.
І середущий брат потрапив у те саме місто та й став
перед будинком, з якого світилося. Подзвонив біля брами. Вибігла мила дівчина:
– Слухаю вас, пане!
– Чи приймете на ніч?
– Приймемо, прошу…
І дівчина відчинила браму, повела його в парадну кімнату, а коня прив’язала у стайні.
Принцові швиденько принесли вечерю. Він поїв, напився і сів до дівчат, що грали в карти. Ті спочатку дали йому виграти, а потів викартяли в нього всі гроші, коня, ще й одежу, яку мав на собі. Грають далі – і принц програв знову.
– Плати! – кричать на нього.
А в принца – ні копійки. І його теж кинули за борг до темниці.
Дома чекають місяць, чекають і другий, а його нема.
Збирається в дорогу молодший. Каже батькові так:
– Не знаю, коли повернуся, але принесу вам цілющої води.
Та й поїхав. І він у дорозі зустрів жебрачку.
– Паночку, подайте дещо бідній…
Хлопець сягнув рукою в кишеню, вийняв жменю грошей і віддав жебрачці. Плеснув коня – подорожує далі.
Раптом чує позад себе голос:
– Чекай мене, принце!
Оглянувся, а то красна дівчина із золотим волоссям. Вона каже:
– Я знаю, ти їдеш на Скляну гору по цілющу воду, їдь безперестанку в один бік – звідки сонце сходить. І дивися – не звертай до світлиці, куди тебе будуть запрошувати, а припросися на ніч до бідних.
Хлопець приїхав у те місто, де його брати застряли. Бачить, стоїть освітлений будинок. Вибігли дівчата і почали просити:
– Ходи до нас! У нас переночуєш!
Але він не слухає, їде собі далі. Побачив бідну хижку і постукав до дверей:
– Чи міг би я у вас заночувати?
– Чому ні?
Переночував, а рано-вранці передав коня біднякові:
– Через рік я буду повертатися цією дорогою і заберу його назад, а ти доти можеш запрягати.
Чоловік подякував.
Принц рушив далі. Іде, йде і зайшов у велику хащу. Блукає, бідує, мучиться. Раптом помітив якусь хижку, що вже запала в землю і поросла мохом. Відчинив двері й бачить: сидить на печі дідо – білий, як молоко; вії в нього – до пояса, а борода – до землі.
Поклонився:
– Добрий вечір, дідику!
– Доброго здоров’я, синку… Куди йдеш?
– Так і так…– розповідає хлопець.– Наш нянько захворів – то я йду для нього по цілющу воду, на Скляну гору.
– Ти повечеряй, синку, й лягай спати,– каже йому дід.– А я в книгах пошукаю, де ота гора, і вранці повім тобі.
Читав цілу ніч і не знайшов. Уранці дід – він звався Понеділком – вивів хлопця з хижки і дав йому білу хустину-ширінку.
– Махни цією ширінкою і загадай, аби перед тобою з’явилася дорога. Підеш до мого брата, до Вівтірка, і він скаже, що тобі робити.
Хлопець махнув хусткою, і перед ним лягла дорога. І тою дорогою прийшов до дідового брата. Жив він іще в старішій хижчині та й сам був старіший – весь білий, як сніг; вії мав аж до колін, а борода тяглася землею.
Хлопець поклонився:
– Добрий вечір, дідику!
– Доброго здоров’я, синку… Куди держиш путь?
Хлопець розповів.
– Ну, повечеряй і йди спати,– каже йому дід.– А я буду за ніч читати таку книгу, в якій списані всі гори ще від первосвіту.
Перечитав він книгу, знайшов Скляну гору. І вранці каже хлопцеві:
– Мій кінь понесе тебе на Скляну гору. На тій горі є високий явір, що має три стовбури, а з тих стовбурів тече різна вода. На кожному стовбурі написано, де яка вода. На першому є напис: «Як нап’єшся цієї води, станеш здоровий, як горіх». На другому написано: «Як нап’єшся цієї води, станеш такий молодий, як у двадцять літ». На третьому стовбурі вичитаєш страшне: «Як нап’єшся цієї води, то дістанеш усякі хвороби, які лиш є на світі». На Скляній горі усе живе перетворилося в каміння: і люди, і звірі, і птахи. Лише на дві години від полудня все там оживає, а потім знову кам’яніє. Мусиш собі набрати води за ті дві години, бо інакше і сам станеш каменем.
Хлопець красно подякував дідові, сів на коня і загадав, щоб кінь його поніс на Скляну гору. Одразу вийняв три скляниці й наповнив їх водою. На кожній написав, яка вода. Потім поглянув на годинник – було ще досить часу, і вирішив оглянути палац, збудований із самого срібла. Зайшов собі в палац і ходить з поверха на поверх, з кімнати до кімнати.
Раптом в одній світлиці він помітив прекрасну дівицю, що колисалася в колисці та й заснула. Хлопець ліг біля неї, почав цілувати. А коли відходив – написав: «Я такий і такий, був на Скляній горі, зайшов до срібного палацу і спав з принцесою». А на стіні висіли мапи, на котрих було намальоване все, що стало на світі від першопочатку. Хлопець положив свого листа під одною з мап.
Він так запорався в палаці, що про другу годину й забув. Коли спохопився, до другої години лишалося декілька хвилин. Скочив на коня і ледве встиг злетіти із Скляної гори, щоб не скам’яніти.
Кінь так полетів, що опинився зразу в діда Понеділка.
– Ну, як ти з’їздив, синку?– запитав старий.
– Добре. Набрав води…
– Але ти, видати, трохи согрішив (дідо був віщівник). Ну, ие біда. Як молодому, то проститься.
Принц дав йому напитися молодящої води, і дід так помолодів, якби йому було двадцять років. Подякував хлопцеві та й попрощалися.
Хлопець пішов. Дістався до міста, до того чоловіка, у котрого залишив коня. Той возив конем дерево і вже собі поставив нову хату. Хлопець дав йому сто срібних, що доглядав коня, і хоче йти геть.
– Не йди ти до ранку,– каже чоловік.– Завтра будуть вішати двох легінів, і до міста скликали багато народу.
Хлопець переспав у чоловіка ніч, а вранці встав і пішов на площу, де були поставлені дві шибениці.
Раз ведуть двох людей, Він дивиться – а то його брати! Не могли картяркам виплатити борг, і їх засудили на шибеницю.
– Кому боргують оці люди? – запитав хлопець.
– Нам!– відповіли дівчата.
– То скільки вам винні?
– Стільки і стільки.
І хлопець їм виплатив борги. І братів відпустили. Купив для них одяг, посідали всі троє на віз і їдуть додому: старші брати сидять собі позаду, а він править кіньми. Та дуже був зморений і почав дрімати. Брати йому кажуть:
– Сідай на наше місце, бо тобі треба відпочити, а ми самі будемо гнати коней.
Хлопець сів на сіно і заснув, а старші брати викрали від нього скляниці з цілющою і молодящою водою, а йому лишили ту, від котрої приходять усякі хвороби.
Коли переїжджали через міст, порадилися, і один із братів каже:
– Киньмо його в річку, хай утопиться, бо нянько дасть йому царство, а ми станемо слугами.
– Ей, ні,– каже другий,– не кидаймо його в річку. Досить йому одної біди.
Повернулися додому. Цар дуже зрадів синам, обцілував їх. Каже:
– Що ж ви мені принесли?
– Питайте наймолодшого…
–- Синку, що ти приніс своєму нянькові?
Хлопець опустив голову, бо цілющу й молодящу воду від нього вкрали. А брати сміються. Вони самі витягли з його кишені пляшку з поганою водою і подали батькові. Цар попив і захворів ще гірше, як доти.
Тоді старший син подав свою скляницю. Цар напився і відразу видужав. Далі середущий дав йому свою. Цар напився і став молодий, як у двадцять літ.
Цар обцілував двох старших синів, а на молодшого так розсердився, що закликав ката і наказав повісити хлопця.
Поставили шибеницю. Цар не хотів бачити, як вішають сина і наказав, щоб принесли знаки: ліве око, серце і мізинчик.
Кат зв’язав принца і везе під шибеницю. Дивиться на легіня, а він такий красненький, молоденький. І пожалів його, аж просльозився.
Хлопець йому каже:
– Якшо мені хочеш допомогти, я тобі щось пораджу.
– Що?
– Я скину з себе одяг, а ти наб’єш до нього соломи і повісиш.
– А знаки?
– Уб’єш пса, візьмеш із нього серце й око, а мізинчик я дам свій.
– А що буде з тобою?
– Я піду у світ, і ніхто про мене не буде знати. Коли цар побачить «повішеного», ти закопаєш його в землю і ніхто ніколи не здогадається, що ти мене не згубив.
Так і було. Хлопець відрубав з лівої руки мізинець, а кат убив пса, вийняв із нього серце й око і поніс то все цареві.
Хлопець пішов світом. Йде, йде і прийшов на один високий міст. Сів і журиться. Раз дивиться – йде графська кочія[1]. Пан побачив голого легіня і питає:
– Хто ти такий?
А той йому каже:
– Так і так. Я служив у пана, а пан не те, аби заплатив мені за роботу, а відрубав мені палець, ще й голого вигнав геть на вулицю.
Граф одягнув хлопця:
– Їдь зі мною – будеш у мене служити.
– А може, й ви зі мною зробите так само?
– Ні. У мене тобі буде добре.
Перев’язав палець, взяв хлопця в кочію і привіз додому.
Граф був дуже багатий і мав красну доньку. Вона була така мудра, що судді й міністри все радилися з нею. Що вона сказала, то було святе. Сам цар слухався її.
Дівчина дуже полюбила хлопця. Попросила батька:
– Няньку, признач нашого слугу старшим над крамницями. (Граф мав дванадцять крамниць, в яких продавалися всілякі товари). Він – розумний хлопець і поведе діло добре.
І батько, щоб догодити доньці, призначив хлопця старшим над торговцями.
Дівчина так полюбила хлопця, що не могла без нього жити. Куди він, туди й вона. Граф то видивив і відмовляє доньку:
– Тебе сватають принци, найкращі й найбагатіші легші в державі, а ти помираєш за якимсь голодранцем. Ти забула, що він за один? Чи ти не ганьбишся з пройдисвітом ходити?
Та дівчина твердо відповіла батькові:
– Няньку, я лише його люблю і лиш за нього вийду. Якщо ні, то я себе загублю.
Граф похилив голову.
«Ну ,– думає собі,– взяв я жебрака з дороги на свою біду…»
А тепер перейдімо на Скляну гору. Відколи в молодої цариці гори народився хлопчик, там ніхто вже не стає камінням. Все ожило, сміється, радіє.
А хлопчик росте, як із води. Записали його в школу, і він вчиться добре. Раз питає матір: «Мамко, де мій нянько?»
– Ти народився, синочку, без няня.
– О, ні, мамко! У мене мусить бути нянько!
– Але бачиш, нема.
Якось хлопчик переглядав мапи, що висіли у них на стіні. Сягнув туди рукою і знайшов листа. Прочитав його, порозу мів і з радості заплескав у долоні:
– Мамко, я вже знайшов свого нянька!
Мати теж перечитала знайдену записку. Дізналася про того легіня, від якого народила сина, і пише цареві: «Якщо не з’явиться твій син на Скляній горі, то злою смертю загинете – ти, твоя родина і вся твоя держава».
Потім наказала побудувати на гору дві різні доріжки: одну встелила сріблом, а другу шовком.
Цар одержав письмо-ультиматум і питає двох старших синів:
– Котрий з вас тоді й тоді був на Скляній горі?
– Я був,– каже старший.
– Тоді, сину, мусиш збиратися знову. Якщо не поїдеш, то цариця Скляної гори знищить і нас, і нашу державу.
І старший син пустився в дорогу. Приїхав він під Скляну гору, але боїться стати на срібну дорогу, йде шовковою – тихо, несміливо.
Хлопчик його побачив і зрадів:
– Мамко, їде нянько!
Цариця подивилася крізь вікно й побачила, що він їде не тою дорогою.
– Ні, синку, то не нянько.
Принц відчинив двері й заявив:
– Я той і той.
А цариця каже:
– Якщо ти той, маєш припам’ятати, що сталося на Скляній горі й у цьому палаці тоді й тоді?
Принц не міг відповісти. Цариця спіймала його на брехні, набила по писку і прогнала геть:
– Марш собі додому, песій сину!
Зібрався в дорогу середущий брат. Довго їхав і приїхав під Скляну гору. Він теж побоявся пустити коня на срібну доріжку і рушив шовковою.
Хлопчик помітив і зрадів:
– Мамко, йде наш нянько!
Цариця подивилася у вікно і каже:
– О ні, синку, то не наш нянько.
Принц відчинив двері й заявив:
– Я той і той.
Цариця питає:
– Якщо ти той, то скажи мені, що сталося на Скляній горі й у цьому палаці тоді й тоді?
Легінь не міг нічого сказати. Цариця спіймала його на брехні, набила по писку і прогнала:
– Марш собі додому, песій сину!
І знову послала старому цареві письмо-ультиматум: «Пришли мені молодшого сина»– і назвала хлопця на ім’я.
Зажурився цар, бо він наказав повісити молодшого сина. Закликав ката і питає:
– Ти дійсно повісив молодшого принца?
– Пресвітлий царю,– налякався кат,– я ж вам приніс знаки – серце, око й мізинчик. Та й самі ви бачили, що він висів на мотузі.
Цар гірко заплакав, почав рвати на собі волосся, бити головою об стіну… Кат дивиться на нього і дивується: «Тоді так дуже хотів, щоб я стратив молодшого принца, а тепер жаліє?» І заговорив:
– Пресвітлий царю, що сталося? Чому плачете?
Цар розповів, якого листа прислала цариця Скляної гори. Тоді кат признався, що він не повісив молодшого сина, а замість хлопця забив пса, вийняв із нього серце й око, а принц лише відрізав свій мізинчик.
Цар дуже зрадів:
– А що з хлопцем? Де він?
– Я тільки знаю, що пішов по світу, аби ніхто за нього не знав.
Цар розіслав гінців-курінців по всій державі й за границю: «Якщо живе такий і такий, мій молодший син, хай одразу вертається додому, бо з-за нього може пропасти країна». А цариці Скляної гори написав листа: «Почекай один місяць, бо мій молодший син мандрує по світу і ми його шукаємо».
Царські гінці дійшли й до того міста, де проживав граф. Той саме вийшов зі своєю донькою пройтися по вулиці й почув царський наказ. І здогадався, що хлопець, котрого він найшов на мості й котрий у нього служить– молодший принц. Тепер граф був радий, що його донька полюбила хлопця і хоче за нього виходити заміж.
Але і хлопець довідався про царський наказ і почав збиратися в дорогу.
Дівчина плаче:
– Ти мене лишаєш… Що буде зі мною?
– Я мушу їхати додому,– відповідає принц.– Якщо не повернуся, загине мій нянько, постраждає невинний народ.
I рушився в дорогу. Приїхав у свою державу, дивиться – розвішані чорні прапори, всі люди засмучені. А найбільший сум – у царському дворі.
Коли цар побачив молодшого сина, то, плачучи, впав перед ним на коліна:
–- Синку, відпусти мою провину. Зжалійся над нами, бо пропаде наша країна, пропадемо всі.
Хлопець пожалів старого батька, а головне пожалів невинний народ і почав збиратися на Скляну гору. Дав підкувати свого коня срібними підковами, осідлав срібним сідлом, сів на нього й рушив у дорогу.
Коли доїхав до гори, повернув на срібну доріжку, й цариця почула його за сім миль.
– Ну, синку, тепер справді їде твій нянько!
Цариця разом з хлопчиком вийшла сперед принца. Завела його в палац, і він розповів їй, як приїжджав на Скляну гору і що тоді сталося.
Цариця обняла його і поцілувала:
– Ти мій суджений, а я твоя суджена!
Хлопець став розповідати, що з ним було потім. Як брати в дорозі хотіли його вбити і викрали від нього скляниці з цілющою і молодящою водою, як обманули батька, і той дав наказ повісити молодого принца й принести з нього знаки: серце, око й мізинчик. Цариця скочила на ноги й сердито сказала:
– Загублю твого вітця!
– Він не дуже винен: його обманули мої старші брати.
– Старших братів загублю!
– Це вже інша річ.
І зібралися вони–їдуть до царя. Той зустрів сина і невістку з великою радістю. Скликав гостей з цілої держави, запросив до себе й сусідніх царів і влаштував велику гостину. На тій гостині молодший принц підняв погар[2] і розповів казку, що сталося з ним: як він дізнався, чому в батька одне око плаче, а друге сміється, як він їздив на Скляну гору по цілющу воду, як старші брати викрали ту воду, і батько наказав повісити його, а він лише чудом минув смерті й найнявся служити до одного графа. Словом, розповів те, про що ми вже знаємо.
Гості, міністри і сам цар усе вислухали й кажуть:
– Будемо судити злодіїв і обманщиків!
– Яку їм кару присудимо?
– Кіньми їх розірвати!
Так і було. Старших братів розірвали кіньми, а потім спалили на терновому вогні.
А молоді справили весілля, й цар передав на сина державу.
Принц покликав графа і його доньку. Дівчині сказав:
– Вибери собі з мого війська найкращого легіня.
Вона вибрала одного лейтенанта.
Молодий цар дав їм свою державу, а сам переселився на Скляну гору. Туди взяли і старого батька.
Та й щасливо жили, доки не порвалися їм жили.
[1] Кочія – карета [2] Погар – склянка