Раз був жорстокий воєвода, що звався Платформа. Одного дня зібрався він на лови. Узяв собі двох помічників, посідали на коней – і в хащу: в тих часах водилося ще так, що дичину доганяли кіньми, а стріляли в лука.
Ловці вибралися з хащі на одну поляну, а там пасуться три олені. Та не встигли засвистіти стріли, як вони розбіглися в три боки.
Воєвода одразу погнався за найбільшим оленем. А той завів його до звору і непомітно зник. Платформа роззирається – довкола страшні скелі. Далі нікуди і йти. Раз глипнув, а на кручі стоїть його олень. Уже поклав копито па величезну брилу, зготувався її зіштовхнути. Та спочатку запитав ловця:
– Скажи, царський міністре, коли ти волієш гризти каменя – за молодих чи за старих літ?
Платформа подумав: «Де тонко, а де товсто? Якщо брила звалиться, то дорога з кам’яного звору буде перекрита. Ой, ліпше гризти камінь з молодих років, як сидіти в ямі аж до старості».
І тільки так подумав, як олень десь пропав. Тоді міністр повернув коня – пустився тікати. Приїхав він до свого палацу і такий тихенький, ані жінці нічого не каже. Та другого дня заговорив:
– Слухай, жінко. Збирайся в дорогу, бери хлопчиків. Мусимо йти звідси.
Вийшли до одної великої води і дивляться, як би перебратися. А з другого берега простенько на них хтось штовхнув човна. Платформа переправився з сім’єю на той бік – а там розбійницьке гніздо. Добре, що в царського міністра було мною золота: розбійники за красну ціну відпустили їх.
Ідуть вони, ідуть. У Платформи на думці одне – він мусить гризти каменя. Але ганьбиться про таке казати. А жінка нарікає:
– Чоловіче, у які богзнятини ти мене ведеш?
– То вже моє діло.
– Коли твоє, то йди собі сам!
Досперечалися до того, що як дійшли до першої гори, жінка рушила в один бік, а він із хлопчиками – в другий.
Не знаємо, що там було з жінкою, а Платформа став коло води, що гнала швидку хвилю. Взяв на руки молодшого хлопчика і переніс на другий бік. Далі вертається за старшим. Коли був серед річки, оглянувся, а малого хлопчика уже тягне вовк. Глянув на другий берег, а старшого вже бере ведмідь.
Залишився Платформа один, без золота, без жінки, без дітей. Блукав лісами й пустами, доки з великою бідою не дістався до одного хутора. Підходить він і бачить: люди сперед хати молотять снопи.
– Що ти, бідний чоловічку, хочеш? – спитали його.
– Хочу якусь роботу, – почав проситися нещасник. – Чи не міг би я тут працювати?
І хапає жменями зерно, бо дуже голодний.
Тут на коні приїжджає граф – поглянути своє господарство.
– А то що за жебрак? – і канчуком тиче у Платформу.
Молотники йому відповідають:
– То бідний чоловік, проситься на роботу.
Граф подумав, подумав і каже:
– Добре, будеш діставати їсти і по чотири крейцери па день.
Так найнявся Платформа у графа і служив у нього аж до старості.
А раз, коли він сторожив пшеницю, сперед нього в полі вийшов олень.
– Ну, царський міністре, тепер знаєш, як то гризуть каменя, – каже знову чоловічим голосом. – Тепер тобі можна панувати, бо не будеш мучити людей.
І сталося, що на ту державу напали вороги. Цар одразу згадав про Платформу, бо коли той був першим міністром, вони не програвали жодної війни. І йому приснилося, що по царському двору ходив великий бик. А в тих часах старі люди вміли тлумачити сни. Пояснили, що цареві снилося: на таке показує, що воєвода ще живий, у якомусь графському маєтку працює, як віл. Цар розіслав гінців по всій державі. І з двома гусарами Платформа повернувся до свого палацу. А жінка вже там. Вона радіє й плаче:
– Все було би добре, але де сини?
Платформа не мав часу її потішати, бо вороги вже пускали стріли на царський палац. Старий воєвода зібрав своє військо – простих людей з довколишніх сіл. І що собі гадаєте? Знялася така сила, що раз-два прогнали поганського царя!
Після бою вони зупинилися в одному селі. Воєвода хотів відпочити, бо вже був старий. А обслужниками в нього були двоє хлопців. Вони присіли в сінях і розговорилися. Старший питає молодшого:
– Ти звідки, побратиме?
Той відповідає:
– Не знаю, що й казати. Пам’ятаю, як мене із братиком няньо вели через одну хащу. Потому мене першого перенесли через одну річку і вже верталися за братом. Але коли були серед річки, мене схопив вовк; перекинув на спину й побіг…
– А мене поніс ведмідь! – аж вигукнув другий.
Так порозумілися, що вони – брати.
Молодший сповістив:
– Мене тоді відбили вівчарі.
– А мене – скотарі, – сказав йому старший.
Воєвода почув їх розмову. Він закликав хлопців до світлиці, де відпочивав, і розповів їм геть усе про своє життя.
– Я, діти, вже зістарівся. І скоро помру. Та хочу вам повісти, аби ви пам’ятали, як то бідний чоловік живе: ціле життя гризе свого каменя! – наповідав синів.
Другого дня він видав наказ розпустити військо по домівках і сам із синами вернувся додому. Так вони зібралися цілою родиною у великій радості. І казці кінець.