Було собі три брати: старшому було одинадцять років, середущому – десять, а самому найменшому – допіро[1] ще сім років. Жили вони собі у батьковій господі, бо ще в них і батько, і мати живі були.
Живуть вони собі у батька та у матері, коли розійшлася скрізь чутка, що в такім-то царстві, в такім-то государстві, там-то і там-то єсть золоті гори і хто ті гори одбере од зміїв, то тому цар пів свого царства оддасть.
От і каже самий найменший брат, семиліток:
– Возьмім, брати, у батька конячку та поїдем і ми шукать тої гори. Люди ідуть; може, і ми чи не знайдем і чи не одвоюєм як її од зміїв, тоді будемо царями.
– Добре,– кажуть ті,– як ходім, то й ходім.
Зібрались, випросили у батька старого коня, такого, що вже й ходити не здужає, запрягли його в віз, положили хліба на віз і поїхали.
Їдуть та й їдуть, їдуть та й їдуть та все розпитують дорогою про золоту гору: хто не йде, хто не їде, кожного розпитують, чи не знав часом сам або чи не чув од людей яких прохожих, проїжджих, де то ті золоті гори і який змій їх стереже. Хто чув що-небудь од людей – розкаже їм, а хто не чув, скаже:
– Не знаю, люди добрі, не бачив і не чув нічого про таку гору.
Вони йому подякують і за те, що хоть обізвався добрим словом до їх, і підуть собі дальше помаленьку.
Їхали вони так, може, з год або й більше, заїхали в пущу. Скрізь ліс й ліс, та такий, що й сказати не можна: тільки небо поможи листям синіє та земля під ногами, а то більше нічого й не видно – хоть би хто йшов, хоть би хто їхав, щоб запитати, куди ця дорога веде – так ні, ані душі живої опріч їх нема, а тут вже й сонечко закочується за ліс, вже й вечоріє:
– Що тута робити? – питає старший брат.
– Що ж робити,– каже семиліток,– будем ночувати. Вже що бог дасть, те й буде.
Випрягли вони коня і пустили пастись, самі розложили над шляхом огонь, і сидять, і розказують то про се, то про те, щоб то в лісі все-таки не так було боязко.
На другий день раненько запрягли свого коня, сіли і поїхали. А ліс що дальше, все густіший, таке древо товсте, що і вчотирьох не обіймеш, а вони все їдуть. Утомиться коник бігти – вони за возом ідуть, хто втомиться йти – сяде на віз та все помаленьку поганяють.
Так проїхали вони днів п’ять або й десять, уже харчі жодної у їх нема, вже й коник ледве ноги волочить, а вони все ідуть та ідуть.
– Куди це ми їдем? – каже старший брат.– Де тут ті золоті гори взялись в цім лісі? Що ми й самі ще пропадем з голоду – у нас вже хліба нема. Вертаймось назад.
– Ну,– каже семиліток,– вже тепер нічого вертаться, коли перш не вернулись. Вже тепер будем їхать до кінця – що буде, те й буде.
Поїхали. Допіро через день дивляться – стоїть хатка. Усі раді, бо скільки день й у вічі живої душі не бачили.
Приїхали до хатки, випрягли коня і завели його в стайню, а самі пішли в хату. В хаті нікого нема. Вони сіли за стіл, повечеряли, що було там в хаті, ждуть та ждуть хазяїв – нікого нема.
От семиліток і каже:
– Ну, тепер, брати, тут недалеко є міст, через той міст буде їхати змій уночі, треба йти його стерегти. На першу ніч піде під міст ночувати самий старший, а ми будемо в цій хаті, на другу ніч уже піде другий, а на третю – я сам піду.
– Ну, добре. Так і зробим.
От ті остались в хаті, а старший пішов. Вийшов він надвір, подумав-подумав і пішов у стайню. Ліг під жолобом[2] та й заснув. Як стала північ, семиліток каже:
– Піду я та довідаюсь, чи не спить-то наш брат під містком.
Пішов. Приходить туди, аж його й нема там. Сів він під тим містком і дожидає змія. Погодів[3] він там трохи – коли летить на коні такий, що аж іскри сипляться, а за ним біжить собака і летить сокіл.
Прибіг він до містка – кінь спіткнувся. Він понюхав на цей бік, на той бік і каже:
– А ти чого сюди прийшов? Чи прийшов биться, чи прийшов мириться?
– Ні,– каже семиліток,– я до тебе не прийшов мириться, а прийшов биться!
– Добре,– каже змій.– Як биться, то й биться. Ходім же зі мною на золоту гору, там будем і биться.
Пішли вони на золоту гору. Змій його як ухопить, як кине об золоту гору, так він і одскочить, як той м’яч, тоді схопиться скоренько на ноги до змія, ухопить його і як кине, так змій вгрузне в гору.
За третім разом загнав він змія у гору по саму шию. Тоді взяв голови йому постинав і покотив з гори, а сам узяв коня, собаку і сокола і поїхав додому.
Приїздить – брати сплять. Один у хаті, а другий – під жолобом.
Він коня поставив на стайні, а сам ліг у хаті і спить.
Вранці проснулись брати, дивляться – на стайні кінь, у хаті – сокіл і собака. Будять вони семилітка і питають:
– Де ти, брате, це взяв коня, сокола і собаку?
– Де взяв? Бог мені дав. А ти, брате, був сю ніч під містком?
– Був,– каже.
– А що ж ти там бачив?
– Нічого не бачив.
– Е-е… брате, брате! Хоч би ти, брате, не брехав! Ти ж цілу ніч під жолобом спав, ти думаєш, що я й не знаю.
От на другу піч уже під міст виряджають другого брата. Вийшов він увечері на двір, подумав-подумав, побоявся іти під міст, пішов у стайню, ліг під жолобом і заснув.
Уночі семиліток пішов під міст подивитися, чи не спить часом його брат. Приходить – і того нема. Сів він сам під мостом, аж летить на коні уже старший змій, так, аж іскри сипляться, а він летить, а за ним біжить собака і сокіл.
– А чого ти сюди прийшов? – питає він.– Чи прийшов биться, чи прийшов мириться?
– Авжеж не мириться я до тебе прийшов, а биться.
– Якщо биться, то ходім на золоту гору.
– Ходім,– каже семиліток.
Пішли вони. Приходять, схопились. Як кине змій семилітка, так той і одскочить од землі, як же кинув семиліток змія, так той і загруз у гору по коліна. Другий раз як кине змій семилітка, так йому нічого, а як змія кинув семиліток, так він уже аж по пояс загруз у гору. За третім разом семиліток загнав змія аж по саму шию в золоту гору, тоді взяв, поодрізував йому голови і поскидав з гори, а сам сів на коня, забрав сокола і собаку з собою і поїхав до братів.
Приїхав, поставив коня на стайні, а сам пішов у. хату і ліг спати.
На другий день встають брати і дивляться – на стайні знову десь узявся другий кінь і в хаті сокіл і собака.
– Де ти взяв, семиліток, коня?
– Бог,– каже,– мені дав. А ти, брате, ночував під містком?
– Ночував,– каже.
– От і ти брешеш. І ти сю ніч ночував у стайні під жолобом. Ти думаєш, що я нічого не знаю!
На третю ніч ото уже черга йому самому йти під міст ночувати. Убирається він, налив у шклянку води, поставив на вікні і каже братам:
– Глядіть же, хоч сю ніч не спіть та дивіться на сю склянку, якщо вода буде прибувати, то випускайте коней, а як же буде через верх кров литись, то тоді й самі біжіть, бо тоді вже змій буде брати верх.
Тільки що він пішов, брати полягали і заснули, а він пішов і сів знову під містком і сидить. Коли це так, як опівночі, летить самий старший змій, уже з дванадцятьма головами. Так летить, так летить, що аж земля гуде, а за ним собака ззаду, сокіл.
Прилітає до містка – кінь спотикнувся. Він глянув на той бік, на другий – зараз до його і каже:
– Чи биться прийшов, чи ти мириться прийшов? Ну, як биться, так ходім на золоту гору.
Пішли вони на золоту гору, схопились. Кинув семиліток змія – нічого, трошки тільки гора вгнулась. Кинув змій семилітка – він загруз по кісточки в гору.
Піднявся він, оддихає, дума: «Ось-ось брати забачать, що в шклянці вода прибуває, і випустять собак».
А вони сплять.
Собаки вже духом чують, що вже щось недобре діється,– гавкають, коні ржуть та ногами тупають, а брати сплять.
Кинув змій другий раз семилітка – загруз він ще більше в гору.
Вже із шклянки через верх кров ллється, і коні так як не розвалять стайні, гарцюють, а брати сплять. Думав він, сердешний, думав, догадався, що брати сплять,– скинув з ноги чобота, пустив із золотої гори прямо в хату, де брати спали. Чобіт як ударився, так і стіну вивалив. Собаки вибігли, коні уздечками вирвали лісу і теж побігли, а брати прокинулись – до, шклянки, аж уже й по лаві кров тече.
Вони до собак – собак нема, вони до коней – і тих нема. Вони вибігли із хати, біжать, біжать; і самі не знають, куди бігти, що робить, а біжать брату на поміч.
А там собаки прибігли, так змія і рознесло на кусочки. Поодрубував він йому всі дванадцять голів і покидав, а сам узяв його коня, сокола і собаку і їде уже до братів. їде, а вони біжать йому навстріч.
– Куди ви?
– А до тебе на поміч поспішаєм.
– Чого?
– Ти ж казав, як буде в шклянці вода прибувати, щоб ми коней і собак випускали, а як буде бігти через верх кров, то щоб і самі на поміч спішили.
– Так хіба ви мене послухали, що я вам казав?
– Якби не послухали, то б не бігли.
– Я ж казав, щоб ви не спали… Чи ж ви послухали? Якби був не кинув чобота, то ви б і до сього часу спали.
Приїхали додому, запрягли свого коня, поїхали, набрали віз золота, посідали на тих коней і поїхали до того царя, що казав оддам півцарства, як хто одвоює од зміїв золоту гору. Приїхали до того царя, оддали йому те золото, а він їм оддав пів свого царства.
Тоді вони поділились і стали царювать і царюють десь і досі.