Було, де не було, у сімдесят сьомій державі, за скляними горами, за молочними потоками… В одній великій хащі жили дванадцять розбійників. Ніхто про них не відав, бо до тої хащі ніхто не заходив.
Та раз одна дівчина пішла по малину і потрапила в ту хащу. Пустився дощ, і дівчина сховалася під старого дуба. Дощ припустив більший, почав сягати її і під дубом, і вона заговорила:
– Дубе, дубе, ти такий товстий… коби на тобі були двері й аби вони мені відчинилися!
Та й на її слово в дубі справді відкрилися двері. Дівка зайшла і бачить: дванадцять пар постолів… «Ага,– подумала собі,– тут хтось живе». Пустилася далі, ходить з кімнати до кімнати – а там бочки зі сріблом і золотом. Такого багатства вона Ще не бачила! І почала виносити гроші…
Увечері вернулися розбійники і зразу помітили, що в них хтось ґаздував. Побігли в ту кімнату, де були бочки з грішми, а грошей нема!
Старший дав команду!
– Хлопці, знайти злодія хоч під чорною землею!
Одягайся дванадцять розбійників у жебрацький одяг і розійшлися по селу. А старший потрапив якраз до тої дівчини і припрошується на ніч:
– Прийміть мене переночувати.
– Та де тебе положити спати? – питають його.
– Я пересплю хоч де.
Хатні радяться:
– В комору його не пустимо, в хижі нема місця… та лиш у хлів…
А розбійник у хлів не зайшов – сів під вікном і слухає, що в хаті говориться. Батько каже:
– Тепер тобі, донько, знайдеться багатий жених, бо ти теж багачка – маєш повні бочки срібла-золота, що наносила з хащі…
Розбійник ранком відкланявся і поспішив до своїх цімборів[1]:
– Хлопці! Найшов я злодія! Будуть нашими гроші, та треба подумати, як їх назад дістати.
І дорадилися так, що до тої дівчини пришлють сватачів.
Відбулися сватанки, і молодим справили весілля. На другий день везуть до жениха велике багатство, що родичі дали за молодою. Заїхали в хащу – і просто до старого товстелезного дуба. Дівчина збагнула, що потрапила у руки розбійників. Що чинити? Подумала: «Доки вони будуть носити з воза гроші, може, вдасться добігти додому». І тікає з хащі…
Розбійники поносили з воза все придане, дивляться – а молодої вже нема. Старший дав команду:
– Хлопці, на коней – і за нею!
А тим часом дівчина втікала і втікала. Трапила на дорогу, що вела до сусіднього села. А тою дорогою везли кукурудзу на дванадцяти возах. Вона припросилася:
– Люди, так і так… Мене шукають розбійники. Як би мені сховатися у вашій кукурудзі?
Люди пошкодували молоду, красну челядину. Сховали її в міх, положили на заднього воза й обклали качанами. А на роздоріжжі вже чекали на конях розбійники. Питають:
– Що везете?
– То веземо на торг кукурудзу.
– Може, продасте нам?
– Та чому ні? Продамо.
– Ну, тоді подивимося, яка кукурудза.
І почали розв’язувати міхи. Доки вони в потемках вимацували, задній віз тихенько пішов наперед Дівчина лишилася живою. Вона вилізла з міха і побігла далі. Зустріла людей, що везли на торг шкіру. І до цих припросилася, щоб її сховали від розбійників.
Розбійники вийшли сперед возів і почали перекидати шкіру. Перекидали кілька возів, а далі набридло:
– Якщо її нема в цих возах, то, напевно, не буде і в задніх.
І дівчина знову врятувалася від смерті. Щасливо повернулася додому й розповіла все своєму батькові. Але й так боїться: чи не прийдуть розбійники до них? Пішла до ворожки, а бабка їй каже:
– Прийде до вас дванадцять возів. На возах будуть бочки, а в бочках – розбійники.
Так і сталося. Заночували у дворі якісь торговці з бочками. Дівчина шепнула батькові і матері, аби вогонь класти і воду кип’ятити. Потім окропом швидко позаливали бочки й попарили одинадцять розбійників. А старшого передали стражникам. Його пов’язали, закували й почали питати:
– Який замок найліпший від злодія?
– Найліпший замок – здоровий пес і не лінивий ґазда. Коли пес загавкає, чоловік вийде надвір, а злодій не знає, що в нього в руках, і мусить утікати.
Старшого розбійника повісили, а тих покидали разом із бочками у воду.
А молодиця вийшла заміж за доброго хлопця і жили-поживали, добра наживали.
[1] Цімбора – товариш