Прийшов один дід до корчми і мав собі гарну палицю. А в корчмі сиділо два чоловіки та й давай чіплятися, ні сіло, ні впало, до діда.
– Дивись,– кажуть,– це нашого старшини палиця! А де це ти її взяв, діду? Украв, га? Признавайся!
Дід мовчить, уже й злякався, хоч палиця та не крадена, а його власна. Коли саме на це ввіходить старшина до корчми. Тії причепи зараз до його:
– А правда, то ваша палиця? Чи не вкрав її дід у вас?
Старшина глянув на палицю: та й гарна ж! І закортіло йому ту палицю відняти.
– Ай справді це моя! Де це ти її узяв, діду?
А дід уже схаменувсь, питає:
– Чуєте, пане старшино, то ваша палиця? Візьміть, як ваша!
Старшина бере.
– Так,– каже дід,– добре! У нашім селі злодії обікрали церкву і тую палицю там покинули, забули; а люди дали її мені, щоб я ішов у світ: хто буде казати, що то його палиця, той церкву обікрав.
Старшина тоді туди-сюди... Та що робити? Не то палицю віддав, а ще й заплатив дідові, щоб нікому не казав.