В одного селянина був син, такий завбільшки, як мізинець. Ішли роки за роками, а він не виростав ані на волосину.
Якось зібрався селянин орати в поле, а Мізинчик йому й каже:
– Візьміть, тату, й мене з собою.
– З собою? – здивувався батько.– Яка ж із тебе в полі користь? Ще десь загубишся. Сиди краще вдома.
Мізинчик заплакав.
«Ет, візьму його та матиму спокій»,– подумав батько, сховав сина в кишеню й поїхав у поле. А там вийняв його і посадовив у свіжу борозну. Сидить Мізинчик у борозні, коли це горою іде велетень. Надумав батько настрахати сина, щоб він був слухняний, та й каже йому:
– Бачиш он того здоровила? Зараз він прийде й забере тебе.
А велетень і справді звернув до них. Ноги в нього довгі, ступив раз, другий – і вже біля борозни. Він обережно взяв Мізинчика двома пальцями, підняв угору, роздивився з усіх боків і, ні слова не сказавши, забрав із собою.
Батько стоїть і з ляку не може й рота розтулити. «Втратив я свого сина навіки,– думає,– більше, скільки й житиму, не побачу його».
А велетень приніс Мізинчика додому та й ну годувати його тим, що їсть весь його рід. Почав Мізинчик рости і став великий та дужий, як усі велетні. Минуло два роки, привів велетень хлопця в ліс, щоб випробувати його, та й каже:
– Вирви мені дубця.
Хлопець був уже такий дужий, що вирвав з корінням ціле дерево. Проте велетень мовив:
– Замало в тебе сили.
Забрав він його знов з собою і прогодував ще два роки. Тоді ще раз випробував. Тепер уже хлопець подужав вирвати з корінням старе дерево. А велетень усе невдоволений. Прогодував він хлопця ще два роки, повів у ліс та й каже:
– Вирви мені нарешті доброго дубця.
Хлопець підійшов до найтовщого дуба і заіграшки вирвав його з землі, тільки затріщало.
– Оце вже добре,– сказав велетень,– твоя наука скінчилася.
І відвів хлопця на те поле, де його взяв. Батько саме орав свою ниву. Підійшов молодий велетень до нього та й каже:
– Бачите, тату, яким став ваш син.
Селянин злякався й каже:
– Ти не мій син, іди собі геть, ти мені не потрібний.
– Я справді ваш син, візьміть мене до роботи, я оратиму не гірше за вас, а може, ще й краще.
– Ні, ні, ти не мій син і орати не вмієш, іди собі геть.
Але він боявся велетня, тому лишив плуга, відійшов від нього й сів віддалік. Хлопець узявся однією рукою за чепіги й так придавив плуга, що він увігнався глибоко в землю. Селянин не витримав і крикнув йому:
– Якщо хочеш орати, то не дави так плуга. Що то буде за оранка?
Тоді хлопець випряг коней, взявся сам за плуга й каже батькові:
– Ідіть, тату, додому і скажіть матері, хай зварить великий горщок їжі, а я тим часом доорю ниву.
Пішов селянин додому й загадав дружині, щоб вона зварила їсти. А хлопець сам доорав ниву, всі півдесятини, потім узяв дві борони, запрягся в них і заволочив ріллю.
Докінчивши працю, він пішов до лісу, вирвав два дуби, взяв їх на плечі, поклав на них спереду і ззаду по бороні й по коневі і легенько, немов в’язку соломи, відніс усе те до батькової хати.
Зайшов він на подвір’я, а мати не впізнала його та й питає:
– Хто цей страшний велетень?
– Це наш син,– каже батько.
– Цур тобі, що ти вигадуєш! Наш син був маленький, а не таке Здоровило.– Та й каже хлопцеві: – Іди собі геть, ти нам не потрібний.
Хлопець нічого не відповів, мовчки завів коней до стайні і дав їм сіна та вівса, все як годиться. Упорався він з кіньми, зайшов до хати, сів на лаву й каже:
– А тепер я, мамо, хочу пообідати. Чи ви наварили їсти?
– Наварила,– відповіла мати й принесла два величезні горшки їжі. Її чоловікові тієї їжі вистачило б на тиждень, а хлопець сам її виїв і питає, чи дадуть йому ще щось.
– Ні,– каже мати,– це все, що в нас є.
– Ви ж тільки дали мені покуштувати, а наїстись не дали.
Не посміла мати відмовити йому, пішла в кухню й поставила на вогонь великий казан, що в ньому свиням варила, а коли їжа була вже готова, поставила його на стіл.
– Нарешті я маю щось в рот укинути,– мовив хлопець, виїв усе, та однаково не наївся. І каже він батькові: – Я бачу, тату, що ніколи у вас не наїмся. Викуйте мені в кузні залізну палицю, таку, щоб я не міг її переломити об коліно, і я помандрую в світ.
Зрадів селянин, запряг двоє коней у воза й добув у коваля залізну штабу, таку завдовжки й завтовшки, яку лише могла довезти пара коней. Хлопець узяв штабу, приклав до коліна,– трісь! – розламав її надвоє, мов тичку, й викинув геть.
Запряг батько четверо коней і добув у коваля другу залізну штабу, таку завдовжки й завтовшки, яку лише могли довезти стільки коней. Син і ту розломив об коліно надвоє, викинув і каже:
– Ні, тату, ця палиця мені не годиться, запряжіть більше коней і привезіть міцнішу.
Тоді батько запряг восьмеро коней і добув у коваля третю залізну штабу, таку завдовжки й завтовшки, яку лише могли довезти стільки коней. Узяв її син у руки, зразу ж надломив від неї кінець та й каже:
– Бачу я, тату, що ви не дістанете такої палиці, як мені треба. Більше я у вас не лишуся.
І молодий велетень пішов від батьків. Ішов він, ішов, і трапилось йому село, де жив коваль, дуже великий скнара, що нікому не бажав добра, хотів усе собі загребти. Прийшов велетень до того коваля й питає, чи не потрібен йому ковальчук.
– Потрібен,– каже коваль, а сам думає: «Видно, що хлопець дужий, добре молотом орудуватиме й свій хліб відробить». І питає його: – А яку ж ти хочеш платню?
– Ніякої,– відповів велетень.– Тільки раз у два тижні, коли решта ковальчуків отримуватимуть свою платню, я тобі даватиму два стусани. Отоді вже терпи.
Зрадів скнара, що збереже стільки грошей, і погодився. Другого ранку новий ковальчук найперше мав показати, як він орудує молотом. Майстер приніс розпечену залізну штабу, ковальчук раз ударив по ній – і штаба розпалась надвоє, а ковадло вгрузло в землю і так глибоко, що його вже й не витягли звідти. Розсердився скнара й каже:
– Ет, не треба мені такого помічника, ти мені всю кузню розтрощиш. Скільки ти хочеш за цей один удар?
– Дам тобі легенького стусана, і більше нічого,– відповів хлопець. І він так стусонув його ногою, що той перелетів через чотири вози сіна. А тоді вибрав у кузні найтовщу залізну штабу, взяв її собі замість палиці й подався далі.
Ішов він, ішов, і трапився йому дорогою маєток. Прийшов він до управителя і питає, чи не треба йому наймита.
– Треба,– каже управитель.– Ти, бачу, хлопець дужий, з роботою впораєшся. Яку ж ти платню хочеш на рік?
Хлопець знов сказав, що не хоче ніякої платні, тільки щороку даватиме йому по три стусани, а він уже хай терпить. Управитель згодився, бо теж був добрий скнара.
Другого ранку наймити мали їхати по дрова. Всі вже повставали, а він ще лежить у ліжку. От один і гукає його:
– Вставай, уже пора, ми їдемо по дрова, і тобі треба з нами їхати!
– Відчепися від мене,– огризнувся хлопець,– їдьте собі, я однаково вернуся швидше за вас усіх.
Наймити пішли до управителя й розповіли йому, що новий і досі лежить у ліжку й не хоче їхати з ними по дрова. Управитель загадав їм добудитись його й сказати, щоб він запрягав коней. Проте хлопець знов відповів їм:
– Їдьте собі, я однаково вернуся швидше за вас усіх.
Він полежав ще дві години на м’якій перині, тоді встав, набрав у коморі дві мірки гороху, наварив з нього каші, спокійно виїв її і аж по тому запряг коней і поїхав по дрова.
Під самим лісом дорога йшла яром. Він виїхав з яру, тоді спинив коней, вернувся назад, наносив дерева та хмизу і зробив таку загату, що жоден кінь не проїде. Доїздить він до лісу, а наймити вже вертаються назад із навантаженими підводами. Він і каже їм:
– Їдьте собі, я однаково швидше за вас вернуся додому.
Він не поїхав далеко в ліс, а скраю вирвав двоє найбільших дерев, поклав їх на підводу й повернув назад. Добрався він до загати, а наймити стоять там і не можуть проїхати.
– От бачите,– каже він,– якби ви були тримались мене, то й поспали б довше, і додому вернулися б швидше.
Його коні й собі спинилися, також не можуть здолати загату. Тоді хлопець випряг їх, поклав на воза, взявся сам за дишель і – гоп! – перетяг його через загату, та ще й так легенько, наче той віз був навантажений пір’ям.
– Бачите, я випередив вас,– сказав він наймитам і поїхав додому, а ті лишились у яру.
На подвір’ї він узяв дерево в руку і показує його управителеві:
– А що, буде сажень дров?
Управитель і каже своїй дружині:
– Добрий наймит, хоч довго спав, а вернувся найшвидше.
Так хлопець прослужив в управителя рік. Наприкінці року наймити прийшли по свою платню. От хлопець і нагадує, що настав час і з ним розрахуватися. Управитель аж затремтів, так боявся тих стусанів, що на нього чекали. Почав він просити хлопця:
– Може, подаруєш мені їх? Краще я сам стану наймитом, а ти будь управителем.
– Ні,– каже той,– не хочу я бути управителем, лишусь наймитом, але зроблю, як домовились.
Чого тільки не пропонував йому управитель, а хлопець ні та й ні. Побачив управитель, що все дарма, й попросив відкласти розрахунок на два тижні, хотів щось придумати за цей час. Хлопець погодився. Управитель скликав усіх своїх писарів і звелів, щоб вони добре поміркували й дали йому якусь пораду. Писарі довго думали й нарешті сказали, що такий чоловік для всіх небезпечний, бо він може вбити людину, як муху.
– Загадай йому вичистити криницю,– порадили вони.– А як він спуститься вниз, ми прикотимо котресь із тих жорен, що лежать на подвір’ї, і скинемо йому на голову. Більше він звідти не вилізе.
Сподобалась управителеві їхня порада, і він послав хлопця чистити криницю. Коли той опустився на дно, вони прикотили найбільше жорно і скинули на нього. Думали, що розбили йому голову, а він гукає:
– Проженіть курей від криниці, вони там гребуться, і мені пісок у вічі сиплеться, нічого не бачу!
– Киш! Киш! – загукав управитель, ніби й справді відганяв курей.
Скінчив хлопець роботу, виліз нагору й каже:
– Гляньте, яке в мене гарне намисто!
А то в нього жорно було на шиї.
Зажадав тепер хлопець своєї платні, та управитель відпросився ще на два тижні. Зійшлися писарі й порадили йому послати наймита в зачарований млин, щоб він там змолов уночі зерно. З того млина вранці ніхто ще живий не вертався. Управителеві сподобалась їхня порада, він того ж таки вечора покликав наймита й загадав йому повезти в млин вісім корців зерна і вночі змолоти, бо на ранок потрібне борошно. Хлопець пішов до комори, висипав два корці зерна в праву кишеню, два в ліву, а чотири взяв у сакви через плече, два спереду і два ззаду, та й пішов у зачарований млин.
Мірошник сказав, що вдень залюбки змеле йому зерно, але не вночі, бо млин зачарований і хто в ньому лишиться на ніч, того вранці знаходять мертвого.
– Нічого, я сам упораюсь,– сказав хлопець,– а ви лягайте спати.
Він засипав зерно в кіш, постояв, подивився, яке йде борошно, а опівночі зайшов до мірошникової кімнати й сів на лаву. Посидів трохи, коли це зненацька двері відчинилися й до кімнати всунувся величезний стіл, а на столі виставились вино, печеня, багато іншої доброї їжі, і все саме собою, ніхто його на стіл не подавав. Потім з’явилися стільці, але люди не входили. Враз він побачив пальці, що розкладали виделки й ложки і насипали їжу в тарілки, а більше нічого не було видно.
Хлопець зголоднів, тому й собі сів до столу і разом з невидимими їдцями заходився уминати смачні страви, аж за вухами лящало. Коли він наївся і їхні тарілки також спорожніли, зненацька хтось погасив
усі свічки. Він добре чув, що вони не самі погасли, а на них дмухнули. Стало темно, хоч в око стрель. І тоді хтось дав йому добрячого ляпаса. Розсердився хлопець і каже:
– Якщо ще раз зачепите мене, я дам здачі.
І коли дістав другого ляпаса, відразу відповів тим самим. Так було цілу ніч, він не дарував жодного поличника, щедро давав здачі, аж виляски йшли. Та тільки-но почало світати, все припинилося.
Мірошник прокинувся, пішов поглянути на хлопця й неабияк здивувався, коли побачив його живого. А той йому каже:
– Я добре наївся, дістав не одного ляпаса, але й сам не сидів, згорнувши руки.
Мірошник дуже зрадів.
– Ти зняв чари з мого млина,– сказав він хлопцеві,– і я хочу тобі віддячити, дам тобі багато грошей.
– Навіщо мені гроші? – мовив хлопець.– Я й так маю всього доволі.
Завдав він на плечі борошно, прийшов додому й каже управителеві, що з роботою впорався і тепер хоче отримати свою платню.
Як почув це управитель, то перелякався до смерті, бігає по кімнаті, не знає, що робити, піт йому по лобі дзюрком тече. Відчинив він вікно, щоб хапнути свіжого повітря, і незчувся, як дістав від наймита такого стусана, що полетів крізь вікно вгору, все вище й вище, аж поки його не стало видно. А наймит і каже управителевій дружині:
– Якщо він не повернеться, доведеться другого стусана вам дати.
– Ой ні,– крикнула вона,– я не витримаю!
І відчинила друге вікно, бо з ляку і в неї піт дзюрком почав текти по лобі. Хлопець дав їй стусана, і вона так само вилетіла у вікно, а що була легша, то залетіла ще вище за свого чоловіка. Чоловік гукає їй:
– Лети до мене!
– Не можу, ти лети до мене! – відповідає вона.
І ніяк одне до одного не наблизяться. Не знаю, чи вони й досі там літають, а молодий велетень узяв свою залізну палицю й пішов далі.