І
Напали вороги на мурований замок шляхетної й доброї княгині. Не могла вона швидко зібрати своє велике й вірне військо, щоб оборонити фортецю. І мусила серед ночі втекти зі своїм сином, з малим княжам, на руках.
Бігла вона цілу ніч, а як стало на день благословлятися, дісталися вони до страшної Кітеж-гори, що височіла на межі князівства.
Ніде в світі під ту пору вже не було ані зміїв, ані віл, ані відьом і жодної іншої погані. І тільки під Кітеж-горою причаївся останній Змій Вогняний, якому слугувало сім віл Заточниць. Отим і страшна була Кітеж-гора. А попід горою стелилася мирна долина. Тут у плетеній хижці-колибі мешкала молода пастушка Мілойка, пильнуючи своєї отари.
Саме до цієї долини й забігла на світанні княгиня з дитям і, побачивши біля хижки Мілойку, підійшла до неї й стала благати:
– Сховай мене й княжа у своїй колибі на день, щоб не знайшли нас вороги. А вночі ми далі подамося з малим.
Мілойка прийняла їх, напоїла овечим молоком і сховала у своїй хатинці.
Коли настав вечір, княгиня сказала:
– Тепер я мушу йти далі з малям. Але я тебе прошу, візьми оцей золотий черес і синів золотий хрестик на червонім шнурку. Якщо нас упіймають займанці, то по цих речах одразу впізнають, хто ми. Сховай їх десь у своїй колибі й збережи до часу. Коли вірні мені воєводи зберуть військо і проженуть напасника, я вернуся до свого замку, і ти будеш моєю любою подругою.
– Твоєю подругою, вельможна княгине, я не можу бути, бо не рівня я тобі ні родом, ні розумом. А твої речі збережу, бо в справжній скруті й нещасті і злидареве серце може заприязнитися з царевим, – відказала Мілойка і взяла в княгині хрестик і чересок на збереження. А княгиня підняла малого на руки й пішла далі крізь ніч, що була така темна, аж не видно було, де трава і де камінь, де поле і де море.
II
Збігло чимало років відтоді, а княгиня так і не повернулася на свою землю й до свого замку. її велике військо та славна старшина виявилися такі невірні, що відразу перекинулися на бік ворога. Так позбулася шляхетна й добра княгиня своєї землі, а в її замку запанували займанці.
Ніхто не знав та й ніякої змоги не було дізнатися, що приключилося з княгинею та малим княжам. Може, тікаючи тої темної ночі, впала вона в море чи в безодню яку, може, якось інакше загинула.
Але пастушка Мілойка вірно берегла княгинині коштовності.
Приходили до Мілойки вичепурені найбагатші парубки з села, сподіваючись взяти її за себе, бо золоті черес та хрестик на червонім шнурку стільки були варті, як десять сіл. Та дівчина не воліла жодного з них мати за чоловіка.
– Не я вам потрібна, – казала вона женихам, – а золото. А то речі не. мої, тож і пильнувати їх я мушу більше, як свої вівці чи колибу.
Отак відмовляла Мілойка всім і віддалася за якогось бідного й тихого хлопця, що йому байдуже було до золотих речей.
Жили вони дуже бідно, часом ні хліба, ні борошенця не було в хаті. Але ніколи й у думці не мали продати княгинині коштовності.
По кількох роках захворів Мілойчин чоловік і помер. А незабаром тяжка хвороба спіткала й Мілойку, і відчула вона, що теж має вмерти. Тож прикликала до себе двійко діток своїх, маленьку дівчинку Рутвицю та ще меншого синочка Ягленця і дала кожному з них по дарункові. Рутвиці наділа чересок золотий, а Ягленцеві повісила на шийку золотий хрестик на червонім шнурку. І сказала Мілойка на розпрощання:
– Діти мої! Самі ви зостаєтеся на цім світі, а я ж вас нічого не встигла навчити. Та стане для вас, безпорадних, і того, що знаєте. Не покидайте одне одного і бережіть як святощі те, що мати вам залишає на збереження. Тоді й я завше буду з вами.
Сказала вона так і померла. А Рутвиця і Ягленаць були такі маленькі, що й не знали, звідки у матері той пояс і хрестик. І ще менше розуміли, що мати їм каже. Притулилися вони одне до одного побіля небіжчиці матері, й не знали сиротинки, що з ними буде.
Трохи згодом зайшли люди з села і сказали, що Мілойку треба наступного дня поховати.
III
Але наступного дня сталося таке: повернувшися з похорону, люди пішли побалакати до хати, а Рутвиця і Ягленаць залишилися надворі, бо все ще сподівалися, що їхня мати звідкільсь повернеться.
Коли раптом злетів з неба великий орел, збив Рутвицю з ніг, схопив пазурами за її золотий чересок і піднявся з нею під хмари.
Летить орел, несе Рутвицю до свого гнізда, що на Кітеж-горі. А Рутвиці й не страшно летіти отак на золотім поясі. Жалько лише дівчинці, що розлучили її з братиком. Тож летить вона та й думає: «Чого ж це орел і Ягленця не забрав!»
Так вони підлетіли до Кітеж-гори, і побачила тут Рутвиця таке, що ні сама досі ніколи не бачила, ні будь-хто інший з мешканців долини, бо всі оминали страшне верхогір’я. А коли який чоловік і заблукував був туди, назад уже не вертався. Побачила Рутвиця на одній зі скель сімох віл Заточниць, що слугували Змієві Вогняному.
Бачать Заточниці: несе орел дівчинку. А поміж вілами й орлами була угода, всяку здобич мусили вони приносити саме на цю скелю, і тут відбувався суд, який вирішував, що робити зі здобиччю і кому вона має припасти. Саме тому і скеля ця називалася Розподіли.
Отож і гукають вони орлові:
– Егей! Брате Клектуне! Спускайся на Розподіли.
Та, на щастя, сталося інакше: які друзі, така й угода! Пощастило орлові Клектунові Рутвицю вкрасти, то він уже й не додержується угоди, не хоче спускатися на Розподіли, несе Рутвицю до свого кубла, орленятам на забавку.
Але раніше ще треба було перелетіти через верхів’я гір, бо гніздо було по той бік верховини. А на самому вершечкові гори було озеро, посеред озера – острів, а на острові старенька церковця. Довкола озера була левадка, по краю якої ще здавна проорано борозну. І через ту борозну не сміли переступити з гір ані Змій, ані віли, ані інші страховиська. Тут, довкола озерця, квітли, розсіваючи пахощі, квіти, тут знайшли собі захисток горлиці й солов’ї та незлобливі лісові звірятка.
І ніколи ані мла, ані хмарина не затьмарювали неба понад тим благословенним обораним озерцем, самі тільки сонце та місяць одвіку змінялися над ним.
Як вилетів Клектун із Рутвицею над озерце, побачила дівчинка церковцю й одразу згадала свою матінку. А згадавши, схопилася за серденько і мимохіть розщебнула матусин даруночок, золотий чересок.
Розщебнувся чересок, вислизнула Рутвиця орлові з пазурів і впала простісінько в озерце, а слідом за нею впав і чересок. Схопила Рутвиця чересок і вийшла по осоці та намулові, по водоростях та рогозі на острів. І сіла на камені. А Клектун, наче вихор шалений, полетів далі, бо не смів на те озеро спуститися.
Отак і врятувалася Рутвиця, бо жодне лихо не спроможне було подолати борозну й приступити до неї. Але невелика то радість, бо ж сама-самісінька опинилася мала сирітка на вершечкові страшної Кітеж-гори, і ніхто не смів до неї зайти, і вона нікуди не могла вибратися звідти.
IV
Тим часом люди в селі дізналися, що орел украв Рутвицю. Спершу всі були заголосили, а тоді якийсь чоловік і каже:
– А може, воно й краще, людоньки, що забрав орел Рутвицю. Важко було б у селі будь-кому подбати про двійко дітей одразу. А за самого Ягленця – то інша річ.
– Еге ж, еге ж, так буде краще, – пристали одразу на цю думку інші. – За самого Ягленця легше нам буде піклуватися.
Постояли вони ще трохи надворі, поподивилися в той бік, де пропав орел з Рутвицею, а тоді пішли собі знову до хати випити й побалакати. А йдучи в одно твердили:
– Та з нас кожен радо візьме до себе Ягленця.
Так вони всі балакали, а ніхто з них досі й стільки не подбав про Ягленця, щоб піднести йому шклянку води, адже була страшенна спека. Ягленаць дуже хотів пити. Зайшло хлоп’я до хати попрохати водиці, але ж було воно ще таке мале, що ніхто з людей так і не збагнув, чого те дитя лепече.
Побачивши таке, Ягленаць зрозумів: нема йому помочі, сам він зостався на світі. Відтак нахилився над цебром, що стояв долі, насьорбався досхочу водиці й пішов шукати свою сестричку Рутвицю.
Переступив поріг і подався прямо за сонцем, бо саме в той бік одніс орел Рутвицю.
V
Сонце котилося до Кітеж-гори, отож і Ягленаць, поглядаючи весь час на сонце, дійшов незабаром до неї. Не було з ним поруч нікого, хто міг би сказати: «Не ходи, дитино, в гори! Не злічити жахів, що там водяться!» І пішла дитина нерозумна, почала дряпатися на гору.
Ягленцеві не було страшно. Мати гляділа його, як квіточку, і найменшого лиха ніколи він не зазнавав: ні стернина його ніколи не вколола, ні лихе слово не налякало. Тим-то й не міг до Ягленцевого серця закрастися страх, дарма що очі його могли щось побачити, а вуха почути.
Отож Ягленаць і подерся не вагаючись на гору й незабаром дістався до перших стрімчаків і ущелин.
А там під Розподілами метушаться віли Заточниці та все галасують, утихомиритися не можуть, що одурив їх Клектун. Коли це раптом бачать: просто до них прямує дитя, дереться на гору! Зраділи Заточниці: з малою дитиною клопоту їм небагато буде!
Коли Ягленаць зблизився, виступили перед нього Заточниці, оточили зівсебіч. Зчудувався Ягленаць, звідки це стільки паній об’явилося перед ним, та ще в кожної по два великі крила. Підступила одна з Заточниць до хлоп’яти й ухопила його за руку.
А в Ягленця – материн дарунок, хрестик на шиї. Угледіла те Заточниця, заскімлила й відскочила перестрашена геть од дитини.
Але не хочуть Заточниці так просто дитя відпустити. Скупчилися вони довкола нього, стали широким колом і радяться тихо, що з ним робити.
А Ягленцеві серденько і не тріпнеться. Заточниці радяться і такі чорні думки снують, аж від них чорні лісові оси їм побіля голів зумкотять. А Ягленаць дивиться на них і не тільки не жахається, а й ні про що лихе не думає! Сподобалося йому, як якась віла крилами змахує, і потупцяв до неї, щоб придивитися зблизька.
«О, це добре, – подумала Заточниця. – Чіпати я його не смію, але заманити до вовчої ями можу».
Саме там була яма, прикрита гіллям, щоб не можна було її помітити, а на дні тої ями повстромлювано гострі кілки й списи. Кожен, хто став би на те гілля, відразу провалився б до ями й загинув на тих гостряках.
Отож стала Заточниця заманювати Ягленця до вовчої ями, одступає од хлопчика, одступає, а той все йде за нею, щоб зблизька побачити її крила. Так вони дійшли до ями. Заточниця перелетіла через неї, а малий Ягленаць схибив, став на гілля та й провалився.
Заверещали з радощів Заточниці, злетілися побачити, як загинуло маля на гостряках.
Але хіба віли знають, що таке маленьке дитя?
Ягленаць був легесенький, немов курча. Укупі з ним долі провалилося трохи хмизу й листя, вони вкрили гостряки, і Ягленаць, маленький, легенький, опинився, мов на постелі, на тім гілляччі.
Відчувши, що лежить на чомусь м’якому, Ягленаць подумав: «Треба, мабуть, спати», – підмостив ручки під голівку й солодко заснув, не маючи й у думці, що його заманили до ями, звідки йому годі й сподіватися вилізти.
Довкола нього стирчали гостряки, над ямою посхилялися люті Заточниці, а Ягленаць спить собі мирно й спокійно, немов на васильках. Не крутиться Ягленаць, спить, як учила його матінка, говорячи: «Як ляжеш, синку, заплющ очки й не крутися».
Стоять Заточниці круг ями, бачать: заснуло дитя, немов королевич на золотім ліжечкові! «Не так воно й легко з цим дитям упоратися», – перемовляються віли. Потім знялися й полетіли на Розподіли порадитися, як же його порішити дитя, не доторкаючись до нього.
Радилися, радилися, аж нарешті одна з них вигадала: треба здійняти бурю, пустити зливу страшенну, помчить вода з гори й потопить хлоп’я у ямі.
– Ху! Ху! – захукали, задмухали Заточниці, з радощів замахали крилами й полетіли високо вгору збирати хмари, розбурхувати буревій.
VI
Сидить собі мала Рутвиця на верхогір’ї, на острівці своєму посеред озера. Довкола неї гарні метелики тріпонуться крильцями, на плечі їй сідають. Сиза горличка пташенят привела за собою, й вони зеренцями ласують у неї на колінах. І гілочка малини схилилася над дівчинкою, Рутвиця подзьобала червоні ягідки, й знову нічого їй не бракує.
Оце тільки що сама, сиротинка мала, та й жура на серці, бо думає, що навік розлучили її з Ягленцем, братиком єдиним. А ще тривожиться, чи ж напоїв його хтось водицею, чи поклав його хтось спатоньки.
Міркуючи отак сумненько, поглянула Рутвиця вгору проти неба. Бачить, а там чорні, як ніч, хмари клубочаться. Над Рутвицею та озерцем обораним сонечко сяє, а довкола все імлою вкрите, клубочаться, вирують чорні хмари, то вгору підносяться, то низом стеляться, наче важкий чорний дим. А з того димовиська раз у раз іскри вогнисті викрешуються.
То Заточниці скупчували понад горою чорні хмари, крилами широчезними вимахуючи, іскри вогнисті з очей розсипаючи. Тоді раптом загуркотіло щосили з хмаровиння, і вперіщила по горі страшенна злива. А Заточниці й собі завили, заскиглили під ту хлющу, під ту гуркотняву.
Побачивши таке, замислилася Рутвиця: «Наді мною сонечко світить, і нічого мені, либонь, не зробиться, а може, комусь у горах і потрібна допомога в цій негоді». Вхопилася Рутвиця за мотузку і стала калатати у дзвін, що зберігся у напіврозваленій церковці. Не знає маленька, для кого вона старається, заради кого дзвонить проти бурі. Дзвонить, щоб допомогти будь-кому, хто опинився у скруті.
Щойно озвався з острівця дзвін, який мовчав уже понад сто років, Заточниці забули про бурю й розбіглися з переляку навсібіч. Котра під скелю заховалася, котра в ущелину, котра в дупло, котра в папороть.
Розгулялося небо понад Кітеж-горою, сонце засяяло, зазирнуло і в ті закутні, де його вже сто літ не бачено. Дощ спинився, як урвало. Але для малого Ягленця з тим біда не минула.
Злива, хоч скільки вона там тривала, народила бурхливий гірський потік, і вода неспинно мчала просто до ями, що в ній спало маля.
Не чув Ягленаць ані бурі, ані громовиці, не чув і зараз, як скажено гуркотить потік, як із страшенною швидкістю мчить долі вода, щоб утопити його.
Ось-ось добереться вода до ями, заллє її й потопить дитя, і не буде ані ями, ані гостряків, ані Ягленця. Сама тільки вода мчатиме далі узбіччям гори.
Але сталося не так. Натрапивши на яму, вода завирувала при дні, забурхала, а тоді, наростаючи, підняла гілля й листя, що на них спав Ягленаць, винесла з ями й понесла долі схилом гори.
Був той потік вельми дужий, він котив і тягнув за собою брили камінні й старі дуби, і жодна перешкода не могла їх спинити, надто вже важкі вони були самі по собі, а ще ж сили їм додавав могутній потік.
А малий Ягленаць теж летів на своїм гіллі та листячку, мов на плотику, бурхливим потоком, а що був він легесенький, наче та біла ружа, кожний кущик міг його спинити.
Так врешті й сталося: трапився кущик на дорозі, і Ягленців плотик зачепився за нього. Пробудився одразу хлопчик, ухопився ручкою за кущик, виліз на нього й сидить собі на вершечку, мов пташеня.
Сяє над ним сонечко, ясно, весело. Попід ним хижа вода хурчить, а він сидить собі в білій сорочечці на кущикові й очки тре з великого подиву, бо не знає малий нетяма, що воно, власне, сталося і хто його так несподівано збудив.
Доки він очки собі тер, промчала вода далі, не стало потоку. Побачив Ягленаць, як зникає вода попід кручею, як цідяться крізь чагарі, сунуть додолу рештки багнюки, і подумав: «Мабуть, далі треба йти, коли вже мене збудили».
Злізло хлоп’я з кущика й подерлося знов на гору. Солодко поспав Ягленаць і тепер був радісний і веселий, і здавалося йому: ще трішки, і знайде він свою Рутвицю.
VII
Замовк дзвін, і до Заточниць повернулася їхня сила. Посміливішали вони, повилізали зі своїх схованок. Бачать: сонце сяє понад верховиною! Лихі Заточниці нічого так не боялися, як сонечка ясного. А що не могли вони одразу захмарити цілу верховину, то кожна накрутила трохи імли довкола себе, й полетіли всі разом до ями побачити утоплого Ягленця.
Злетілися віли, зазирнули до ями, а яма порожня. Немає там Ягленця! Зняли галас розлючені Заточниці, стали роззиратися по гірських узбіччях, чи не вдарила десь вода хлоп’ям об камінь, чи не вбито його. Ото так роззираючись і спостерегли віли: іде собі Ягленаць веселенький своєю дорогою, сонечко йому на спині сорочечку сушить, а він щось тихесенько наспівує так, як малята це вміють.
– Утече від нас це дитя, коли й далі так буде, – заскиглила одна з віл. – Дужча од нас ця дитина. Може, гукнути Змія Вогняного на поміч?
– Не сміймо ганьбитися, сестри мої, – відказала на те інша Заточниця. – Далебі й самі упораємося з цим слабосильним дитям.
Говорячи так, не знала Заточниця, що малий Ягленаць дужчий своїм душевним супокоєм, аніж лютість і мудрість цілої Кітежгори.
– Нашлімо на дитя ведмедицю, хай вона його вб’є, – мовила одна із Заточниць і тої ж миті полетіла до ведмежого барлога.
Лежить ведмедиця, бавиться зі своїм малим ведмежам.
– Виходь, Медунко, на стежку, на плай. Дитя там іде. Ти його вистережи, кумасю Медунко, і вбий, –намовляє Заточниця.
– Не можу я покинути свого ведмедика, – відмовляє Медунка.
– Я його побавлю, – каже Заточниця й починає тішити ведмежа.
Вийшла Медунка на плай, бачить – іде собі Ягленаць. Випросталася ведмедиця на весь свій зріст величезний, випручала наперед лапи пазуристі й рушила отак проти Ягленця, щоб роздерти його.
Страшно й подивитися на ту ведмедицю, а Ягленаць не бачить у ній нічого жахливого чи лихого, ба навіть і в голову щось таке йому не заходить. «Іде собі хтось, – думає, – і руки до мене простягає. Мушу і я до нього руки простягти».
Випручав і собі Ягленаць обидві рученьки, простяга їх до ведмедиці і йде простісінько до неї, немовби до матері, що вабить до себе в обійми.
Ще трішки – й ухопить Ягленця страховищна ведмедиця. Ось вона вже зовсім біля нього, уже б і вхопила й роздерла, аби він тільки спробував тікати. А так бачить: є час поміркувати, з якого боку краще приступитися до нього. Стоїть ведмедиця випростана, придивляється до Ягленця то з лівого боку, то з правого: ось зараз вона на нього насяде.
Аж тут заскімлило в барлозі мале ведмежа. Вжалила його чорна оса, з тих, що водяться при Заточницях. Заскімлило ведмежа несамовито, бо хоч і шкодливе Медунчине плем’я, а чужої кривди не терпить, одразу вереск здіймає. На весь голос заскімлило ведмежа, а Медунка, почувши те, враз забула й про Ягленця, і про все на світі! Впала Медунка на свої чотири лапи й побігла, немов скажена, до барлога. Вхопила розлючена ведмедиця вілу за коси. Б’ються вони, скубуться, качаються, за Ягленця і не згадують. А хлоп’я пішло собі за ведмедицею та й побачило, як ото вони чубляться та вовтузяться. Дивилося, дивилося на все те дитя нерозумне, а тоді зареготалося на весь голос і пішло собі далі на гору. І невтямки дитині, як вона життям своїм важила!
VIII
І знову зібралися Заточниці, знов радяться, що їм чинити з Ягленцем. Бачать: не подужають вони дитини. Та й потомилися вже, літаючи ото на Розподіли і з Розподілів. І через те були вони люті страшенно.
– О, струїти нам його треба. Тут уже ніякі чари й мудрощі його не порятують, – дійшли вони думки.
І в ту ж мить одна з них узяла дерев’яну мисочку й полетіла на якусь галявину в горах набрати отруйних ягід.
А Ягленаць і гадки не має, що хтось там про нього раду радить, голову сушить, іде собі радісно горами й туркоче співаночку, немов голуб’я мале. Дійшов ото так він до галявини отруйної. Посеред галявини – стежка. З одного боку стежки червоні ягідки, з другого – чорні. І ті, й ті – отруйні, померти мусить кожен, хто скуштує їх.
Але звідки Ягленцеві знати, що існує у світі отрута, коли його самого материнським молоком вигодовано!
Сподобалися голодному Ягленцеві червоні ягідки на галявині. Але бачить він: далеко попереду на червонім боці бере хтось ягоди, і так поспішає, що і вгору не гляне. А то Заточниця брала ягоди Ягленця отруїти.
«Отже, то її бік», – помислив Ягленаць і перейшов на чорний ягідник, бо вчено його ніколи й нічого не відбирати в інших. Примостився він посеред чорного ягідника й став собі дзьобати ягідки, а Заточниця ген-ген одійшла вже по червоній галявині, не знаючи того, що й Ягленаць уже добувся сюди й ласує по той бік стежки. Під’ївши трохи, Ягленаць випростався, наміряючись іти далі. Та де там! Потемніло Ягленцеві в очах, заболіла йому голова страшно, і земля начебто під ногами хитається. Це йому від чорної отрути таке вчинилося.
Ой лелечко, Ягленцю малий, якщо ти й справді ніяких чарів і мудрощів не знаєш, як же ти порятуєшся від цього нещастя?
Проте Ягленаць водно далі йде, втішаючи себе подумки: то байдуже, що темно в очках і що земля під ніжками хитається.
Так і дійшов він до Заточниці, що брала ягоди. Уздріла віла дитину й вискочила одразу на стежку перед нього з мисочкою червоних ягід. Підсовує йому мисочку й киває, щоб їв.
Не знає Заточниця, що Ягленаць уже скуштував чорних ягід. А коли б знала, не частувала б його червоними, пустила б його проз себе, хай собі йде і помирає від чорної отрути. Ягленаць вже й бачити не хотів тих ягід, бо йому страшенно голова боліла. Але мати вчила малого: «їж, синочку, коли я тобі даю, не засмучуй свою матір».
Не була та наука материна ані мудрістю великою, ані чарами. Просто в добрий час учинив Ягленаць так, як мати його навчала. Узяв він мисочку й став їсти червоні ягідки. І тільки поїв, проясніли йому очки, і голова перестала боліти, і серденько, і земля вже під ним не хиталася. Це червона отрута вбила у ньому чорну отруту. Сплеснув Ягленаць весело в долоньки і пішов собі далі дужий, як рибка, і радісний, як пташка.
Вже й вершечок гори видко, і міркує собі Ягленаць: «За тим верхом уже й світу немає. Там мушу я і Рутвицю знайти».
IX
Не вірить Заточниця власним очам, дивиться за Ягленцем, а той іде собі, й нічого йому не робиться від тої страшної трутизни.
Дивиться вона, дивиться, а тоді як заверещить! Не збагне, яким же це дивом урятувався Ягленаць. Бачить тільки: ось-ось утече від неї дитя на озеро, бо вже зовсім близько від верхогір’я.
Нема вже коли Заточниці й на Розподіли летіти – радитися з подругами. Як справді комусь непереливки, ради не радять. Полетіла вона намість того до брата свого, до ревливого болотяного птаха Букача.
Гніздився Букач тут-таки в горах на мочарі, поблизу борозенки, що нею оборано озеро. Але він, непутящий птах, не сміє борозну перейти, на озеро ступити. Отож погань всіляка саме тут, на межі, й призначила йому місце, щоб він своїм ревищем колошкав тишу на озері.
– Букачу, братику рідний! – каже Заточниця птахові. – Дитина там іде плаєм. Зупини її своїм голосом отут біля борозни, щоб не втекла вона через неї на озеро. А я полечу по Змія Вогняного.
Так сказала Заточниця і стрілою помчала далі до підгір’я, де в ущелині спав Змій Вогняний. А Букач заледве дочекався, коли йому рикати загадають, бо вельми пишався він своїм гучним голосом.
Вже й сутінки почали снуватися, наставав вечір. Ягленаць чимраз ближче надходив до борозенки, що позад неї видніло озеро.
– Оце вже й край світу, – помислив Ягленаць, – ще тільки ось цю борозенку перейти.
Але нараз розляглося по горах ревище, та таке страшне, аж гілля тремтить і листя на деревах перевертається, аж стогнуть скелі й міжгір’я до найглибших безодень. То Букач рика.
А малого Ягленця не може той рик налякати, бо ніхто в світі жодного разу ще не крикнув на нього з досади чи люті.
Чує Ягленаць: реве щось, аж гора трясеться, він і йде собі побачити зблизька, що ж це воно там таке велике. Підійшов, глядь, аж то птаха, не більша від курки!
Умочить птаха дзьоба в мочар, а тоді підніме голову, надме шию, немов міх, і рикає, аж рукавчики тріпочуть на Ягленцеві. Сподобалося малому таке диво, сів він долі, щоби зблизька побачити, як Букач рика. Попід самісінькою борозенкою примостився Ягленаць, сидить проти Букача й силкується, дарма що вже посутеніло, роздивитися, як же це в нього шия надимається.
Аби Ягленаць був трохи мудріший, не став би він сидіти попід борозною, де всіляка погань могла йому лихо заподіяти, а переступив би через ту борозну, куди негідь не сміє й носа сунути, і порятувався б.
Доки дурненький малий Ягленаць бавився ото тут, Заточниця розбуркала Змія Вогняного, що в міжгір’ї спав. Збудила й веде його на гору дорогою. Суне страховинний Змій-Вогняник, сипле, дмуха полум’ям з обох ніздрів, ламає сосни й смереки обабіч дороги: затісно йому в лісі, затісно і в горах.
А чого ж це ти не тікаєш, малий Ягленцю! Стрибни лиш через борозенку й уже, порятувався сестриці своїй на радість!
Але ж Ягленаць і думки не має тікати. Мирно сидить він собі при борозні. А побачивши крізь нічну темряву спалахи Змієвого пломеню, подумало хлоп’я: «Що це воно так гарно сяє в горах?»
То наближався вогонь, який мав спалити Ягленця, а він, дитя нерозумне, ще й радіє з нього, дивуючись: «Що воно так гарно сяє?!»
Уздріла Заточниця Ягленця й каже Змієві-Вогняникові:
– Ось вона, дитина, Змію-Вогнянику! Готуй вогню палючого!
А велетень Змій захекався, спинаючись на гору.
– Стривай, сестро, віддихаюсь, – одказує він.
Дихнув Змій двічі, дихнув тричі. І схибив страшенно! Бо з такою силою видихнув він повітря, аж вітер пішов по горах. Знявся вітер і перекинув Ягленця через борозну на озеро.
Зойкнула Заточниця, впала на землю, обхопила голову своїми чорними крилами й заплакала, мов не сповна розуму. Дмуха оскаженілий Змій, розсипає вогонь, мов з десяти печей розжарених. Але й вогонь той нездатний подолати борозни. Щойно долітає полум’я до борозенки, враз спинається до неба, попід хмари, наче наштовхнувшись на мур мармуровий.
Шкварчать, розсипаються іскри й пасма пломеню, обертаються проти Кітеж-гори. Півверховини спалив Змій, але Ягленця годі було занапастити!
А Ягленаць, коли ото його вітер через борозну перекинув, засміявся, раденький, що так швидко пролетів. Засміявся раз, а тоді й удруге засміявся.
X
А на озері, на невеличкому острівці, сиділа Рутвиця.
Звечоріло вже, але Рутвиця не могла заснути від галасу й колотнечі, що вирували в горах і колошкали тишу на озері. Чула Рутвиця, як кричать і скиглять Заточниці, як бурмоче Медунка. Чула, як Змій сопе в міжгір’ї, гору вогнем обсипаючи.
І зараз вона дивилася на жарке полум’я, що його омахи сягали неба і хмаринок на ньому.
Та раптом вона почула щось іще. Ой лелечко, що ж це вона почула? Засміявся хтось, немов дзвіночок срібний озвався. Закалатало серденько в Рутвиці.
І ще раз почувся той самий сміх.
Не стрималася Рутвиця, щоб не гукнути з острівця:
– Хто це там сміється у горах? – питає вона лагідно і з острахом: хто ж це їй відповість?
– А хто це мене кличе з острова? – озивається малий Ягленаць. Упізнала Рутвиця Ягленцеве лепетання.
– Ягленцю! Братику мій рідний! – гукнула Рутвиця й випросталася, бліда від місячного сяйва.
– Рутвице! Сестричко! – і собі зойкнув Ягленаць і полетів легесенький, немов нічний метелик, по осоці, по лататтю, по водоростях простісінько на острівець. Обнялися, розцілувалися й посідали під місячним сяйвом.
Побалакали вони трішечки, а тоді взялися за ручки й поснули.
XI
Отак і стали вони жити день за днем на своєму острівці. Радий-радесенький Ягленаць, більшого щастя він і не уявляє собі.
Є на острівці водиця джерельна і ягоди солодкі. На луках удень – квіти й метелики, а вночі – світунчики й роса. У чагарях – соловейки й горлички.
Рутвиця щовечора стелить Ягленцеві постільку з листя, вранці в озері його купає, опаночки йому плете. Тож малий і не тужить за ширшим світом, досить йому й цього, борозенкою обораного.
Малий-малесенький Ягленаць, от йому й не бракує нічого!
І Рутвиці теж добре, хоч, правда, у неї вже й клопіт є: Ягленця доглянути, нагодувати його. Бо так воно вже заведено, що ніколи мале не поїсть, якщо старші про те не подбають. Так воно діється в усенькому світі, так воно мусило й на цьому острівці бути.
Отож і карається Рутвиця думками: вже літо кінчається, а як мине воно, чи не перейде малина? Чи не постуденіє водиця, чи грітиме сонечко, як осінь надійде? Як ми зимуватимемо саменькі? Чи не пропаде наша хатинка в долині? Отак журиться Рутвиця, а там, де жура, там найчастіше й напасть об’являється.
Одного дня вона подумала: «От було б щастя велике, якби ми знову повернулися до нашої хатки!» Аж тут кличе хтось її у горах. Озирнулася Рутвиця й бачить, що по той бік борозни стоїть у лісі наймолодша Заточниця.
Вона була гарніша з обличчя, аніж інші Заточниці, й полюбляла коштовні прикраси. Побачила Заточниця золотий чересок на Рутвиці, й забаглося їй того череска так, що цілий би світ віддала за нього.
– Дівчинко-сестричко, кинь мені свій чересок, – гукає віла через борозну.
– Не можу, віло, чересок мені від матері зостався, – одказує Рутвиця.
– Дівчинко-сестричко, не материн то чересок, а княгинин, і княгиня та давно померла. Кинь його мені, – прохає Заточниця.
– Не можу, чересок мені мати залишила, – знов одмовляє Рутвиця.
– Дівчинко-сестричко, я тебе з братом у долину перенесу, і ніхто вам кривди не заподіє, кинь лиш мені чересок, – знову благає віла.
Ой яке то жорстоке випробування було для Рутвиці, що так жадала вибратися з тих гір! Та вона все ж не спокушається, береже материн дарунок від пожадливої віли.
– Не можу, віло, – одказує знов, – чересок мені мати залишила.
Пішла собі геть украй засмучена віла, але наступного дня знову повернулася і знову гукає:
– Кинь мені чересок, виведу я вас із цього гір’я.
– Не можу, віло, бо це весь мій спадок по матері, – знов одмовляє їй Рутвиця, а в самої так уже важко на серці.
Сім днів приходила віла, сім днів душу Рутвиці краяла. А це гірша напасть од будь-якої жури, і мала Рутвиця аж зблідла, так їй хотілося потрапити в долину. І все-таки не віддала вона череска золотого.
Сім днів канючила віла, і сім днів одне й те саме чула від Рутвиці:
– Не можу, віло, чересок – то все, що мені від матері зосталося.
Коли ж вона й сьомого дня так відказала, збагнула віла, що все намарне. Попленталася вона горою, сіла на останньому з долішніх прискалків, розпустила коси та й заплакала гірко. Так їй марився той золотий чересок княгинин.
XII
А тим часом вельможна і добра княгиня не померла, вона вже багато років жила зі своїм сином в якійсь далекій країні. Княгиня нікому не розповідала про те, які високі гори бувають у світі, а син її, коли вони тікали з дому, надто малий був і не затямив нічого з колишнього життя.
Отож ніхто в тім краї не відав, що вони княжого роду, не знав того й сам князенко. Та й з чого б те можна було взнати, коли не мала княгиня ані корони, ані золотого череса. І хоч була вона добра, л