Була пізня ніч. Всі поснули. І татко заснув, і мама заснула; і старенька бабуся заснула. Навіть Петрик заснув. А він, вередун, не хотів за вечерею їсти манної каші і довго ще крутився в ліжку.
Раптом щось зашаруділо. То шарудів іграшковий зайчик. Він став на задні лапки і застрибав у куток, як справжній живий зайчик.
– Потапчику, Потапчику, – зашепотів він до плюшевого ведмедика, – ти не спиш?
Він шепотів щось далі, тільки дуже тихенько, Петрик навіть не поворухнувся вві сні, а кіт Вась- ко й вусом не повів. А поки вони перемовлялися в куточку, сіренька мишка Шалихвістка, та, що жила в щілині під шафою, набиралася хоробрості. Коли вона набралася хоробрості, то зважилася вилізти з-під шафи. Тихо, тихо. Кіт Васько, певно ж, спить. Мишка Шалихвістка швиденько понюхала своїм гострим носиком повітря й побігла в куток. Вона довго щось говорила там зайчикові й плюшевому мишкові, вимахуючи лапками. А невдовзі Потапчик сів у кабіну разом з Ванькою-Встанькою, зайчик виліз на кузов, в лапках він міцно тримав рушницю.
– Їдьмо! – сказав Потапчик, коли мишка подала зайчикові баночку малинового варення.
Грузовик стиха покотився по кімнаті. Назустріч їм із кутка викотився м’ячик. Зайчик обережно постукав у віконце кабіни:
– Потапчику, візьми і його!
Потапчик вкинув м’ячика в кузов.
Ри-и-ип! – тихесенько відчинилися двері, і грузовик викотився на вулицю. А мишка Шалихвістка, махнувши їм на прощання хустинкою, шмигнула в щілинку за шафою.
М’ячик підстрибнув з радості, і грузовик весело заторохтів колесами по вологому від нічного туману асфальті.
Та ось місто залишилося позаду. Вони їхали по шосе, попереду виднівся місток через річку.
– А згадуйте-но, – визирнув Потапчик з кабіни, – згадуйте, куди нам казала мишка їхати?
– До Руденької мишки, сестри нашої Шалихвістки, що живе за бистрою річкою, – сказав зайчик.
Переїхали місток через бистру річку.
– А тепер куди?
– А тепер од старого дуба, онде, праворуч.
Обминули старого дуба, їдуть. Тут вже й сонечко виплило з-за лісу, пташки защебетали, бджілки загули над квіточками, метелики літати почали, і нашим втікачам веселіше стало.
Біжить грузовичок собі й біжить між травами високими, між квітами запашними, біжить, метеликів лякає.
– Ну, коли вже та галявинка сонячна, землянка маленька? –допитується Потапчик.
Стали, бачать – навколо шипшинового куща літає пташка невеличка та так весело співає:
– Сінь-сінь!
Побачила пташка грузовичок – перестала співати, сіла на гілочку, загойдалася на ній. Потапчик став і все їй розповів – і як вони тікали від Петрика, і як шукали сонячну галявинку, де живе рідна сестричка мишки Шалихвістки Руденька миша.
– А-а! – сказала синичка, бо це була саме вона. – Так би ви зразу й сказали про Руденьку мишку. Їдьте за мною, я покажу вам дорогу.
І поїхали вони за синичкою Сінь-Сінь.
У Руденької мишки всі пили чай із малиновим варенням. Глянувши на зайчика, Руденька мишка враз занепокоїлась: «А чого ж це він такий обірваний?..»
Тут їй усе розповіли, який Петрик кривдник. Руденька мишка сказала:
– Піду-но я приведу Ступотука.
– А хто це такий той Ступотук? – поцікавились наші мандрівники.
– Є тут у сусідстві такий славний їжачок, він добрий кравець, і голочок у нього багато. Хто-хто, а Ступотук тобі допоможе.
І справді, Ступотук допоміг.
– Так, так, – говорив Ступотук, – так, так. – І обертав зайчика сюди й туди.
Оком не змигнути, як він зник у кущах і приніс цілу в’язочку м’якого зелененького моху. Щось бурмочучи собі під ніс, він діловито й швидко напихав зайчика мохом. Потім вийняв голочку і почав зашивати всі поранення.
Зашив він так швидко і вміло, що зайчик не встиг не те що заплакати, а й скривитися.
А тим часом звістка про наших мандрівників вже облетіла ліс.
Перший почув про них найстарший лісовий заєць Морквіян. Він прийшов запросити їх до себе на гостину.
Що ж то був за обід! Ніколи нікому не доводилося їсти такого смачного обіду.
По обіді Морквіян і Ступотук набили сухим листям люльки й закурили, а всі примостилися біля них послухати лісові пригоди. Наш зайчик, хоч і був з вати, швидко потоваришував із Морквіяновими зайченятками. В одну мить розділив він їх на дві команди, і вони стали грати в футбола, а Ступотук зробив їм свистка із горіхової шкаралупи і став за суддю. Він тільки боявся, щоб м’ячик не наколовся об його голки, через те ховався за Потапчика.
Аж тут чорна тінь впала на галявинку, така чорна, аж в очах у всіх потемніло. Тільки – ф’юїть! Крила чиїсь півнеба заступили.
– Тікайте, це яструб! – зойкнула синичка Сінь-Сінь.
Але було вже пізно. Яструб каменем впав на полянку, схопив когось маленького сіренького в свої пазури і в одну мить зник у небі. Кого ж це вхопив яструб?
– Нашого зайчика! – разом вигукнули Потапчик і Ванька-Встанька.
Потапчик, приклавши лапку до чола козирочком, дивився в ясне блакитне небо. Пливли втому небі білі хмари, літали сороки-білобоки, часом метелики, але яструба із зайчиком у пазурах ніде не було видно.
– Він загине!
– Та не загине! – заспокоїв усіх дядечко Ступотук. – Ви подумайте самі, навіщо яструбові ватяний зайчик? Але… він своїми пазурами знову продірявить його!
– Ми всі підемо шукати, я перший, – хоробро заявив заєць Морквіян.
І подались вони лісом густим.
Попереду стрибав Морквіян, за ним котився грузовичок.
Біля Потапчика, як завжди, в кабіні хитався Ванька-Встанька. Дядечко Ступотук вмостився у кузові. Передніми лапами він притримував рушницю, заряджену аж двома пістонами.
Часом усі спинялися і, оглянувши усе довкола, рушали далі.
А ліс ставав усе чорніший та глухіший, а дорога ставала все вужча й вужча. Вже не траплялися їм сонячні галявинки з гарними квітами, барвистими метеликами й червоними суничками.
Чорний крук, сидячи на своєму сухому сучку, сердито глянув на них і крикнув:
– Кр-р-р-р-ру-гом! Кррррругом об’їздіть! Прррропадете! – Голос у крука був такий, як у тієї дошки, що її від паркана відривають.
І справді, небезпека чатувала на кожному кроці. З-за кожного пенька могла вискочити руда лисиця, з-за кожного куща міг стрибнути сірий вовк. У цьому глухому кутку лісу вони були повними володарями.
Враз заєць Морквіян зупинився так раптово, що грузовик мало на хвостика йому не наїхав.
– Що сталося? – спитав дядечко Ступотук, заряджаючи рушницю ще одним пістоном.
Заєць Морквіян тільки лапкою махнув, а носик у нього працював, як справжній пилосос. Всі зрозуміли, що заєць Морквіян чимось дуже наляканий і стурбований. А налякатися було чого! За старою ялиною стояв справжній велетенський сірий вовк, і клацав той вовк своїми страшнючими гострючими зубами. Заєць Морквіян підстрибнув так, наче в ньому була захована пружина, й причаївся за грузовиком. Тої ж миті стрибнув і вовк. Потапчик і Ванька-Встанька затремтіли зі страху, адже їм ніколи в житті не доводилось бачити справжнього живого вовка. Не розгубився тільки дядечко Ступотук. Дядечко Ступотук не боявся вовка, бо він був страшенно хоробрий і колючий. Тому дядечко Ступотук спокійно натис на курок і-і… я-а-ак бабахнув!
Що то був за постріл! Аж листя посипалось із дерев, і все навкруги заволокло синім, синім-пре- синім димом. Коли розвіявся той дим, то ніхто вже вовка не побачив, бо вовк, перелякавшись на смерть, побіг здихати від переляку в тридесятий ліс. За ним ніхто не шкодував, всі дуже зраділи.
Проте скільки вони не шукали, скільки галявинок не об’їздили, ніде їхнього зайчика не було.
Ванька-Встанька подумав, подумав і запропонував таке: поїхати назад шукати синичку Сінь-Сінь. Бо хто краще за неї міг зробити повітряну розвідку?
І ось не минуло й години, як Сінь-Сінь весело щебетала їм:
– Сінь-Сінь бачила, бачила його! Живого, живого! Тільки він вибратися сам не зможе, бо поганий яструби- ще вкинув його в терновий кущ.
І тут синичка Сінь-Сінь згадала про білочку Жаринку. Жаринкою білочку звали тому, що вона була червонястою із сірою спинкою. Ну зовсім наче справжня жаринка, трохи вкрита попелом. Коли Жаринці розповіли, в чім річ, вона тільки спитала:
– Де?
Синичка Сінь-Сінь змахнула крильцями:
– Не відставай від мене!
Вони рушили. Сінь-Сінь летіла між деревами, між кущиками, а Жаринка стрибала з гілки на гілку, з дерева на дерево й не відставала від синички. Довго, довго довелося б котитися маленькому грузовичкові, щоб поспіти туди, куди так швидко дісталися Сінь-Сінь та Жаринка.
Не минуло й півгодини, як вони вже були тут, і Жаринка передніми лапками тримала нашого зайчика. Він був живий і здоровий, тільки одне вушко надірване трохи та в кількох місцях порвана шубка. Всі так обнімали зайчика, що Морквіян мусив вступитися за нього і забрати до себе, і тоді взявся за роботу своїми голочками добрий дядечко Ступотук.
Непомітно зайшла осінь. Листячко почало жовкнути і де-не-де вже осипалося. Сонечко тепер спало довго, пізно вставало й рано котилося за чорні ліси, за сині гори – спати. А через це ранки ставали холодні, і сірі тумани довго чіплялися за траву, за кущі, за дерева і ніяк не хотіли розвіюватися. Сріблясті павутинки простяглися від травинки до травинки, від листочка до листочка, від гілки до гілки. Почали лаштуватися пташки у вирій, поховалися барвисті метелики, і звіряткам треба було подумати про холодну, холодну зиму, що от-от мала приїхати саньми з-за синіх гір, з-за чорних лісів. Ніколи було зараз їм гратися з Потапчиком, Ванькою-Встанькою та нашим зайчиком. Білочка Жаринка збирала горішки й носила в своє дупло. Потапчик і Ванька- Встанька взялися їй допомагати. Вони заводили грузовичок і під’їздили під самісінький ліщиновий кущ. Ванька-Встанька розхитував кущ, і горішки градом сипалися до кузова. Жаринка дивувалася, як швидко посувається робота. Раз-два – і півкузова горішків, раз-два – і вже повний кузов.
Назвозивши горішків до Жаринчиного дупла, вони подалися до нірки дядечка Ступотука. Він уже чекав на них. Разом із дядечком Ступотуком вони поїхали туди, де росли лісові яблучка кислички й гриби. Навіть уявити важко, скільки довелося б ходити дядечкові Ступотукові в ці місця, коли б не було грузовичка.
Багато лісових звіряток кликали на поміч Потапчика й Ваньку-Встаньку, і нікому-нікому вони не відмовляли. А наш зайчик тим часом забавляв звірячих діток.
Цілими днями бігав по лісі маленький грузовичок, розвозячи по дуплах і нірках смачні припаси на зиму. Тепер зима вже не була страшна нікому, і вона могла собі приїздити з-за синіх гір, з-за чорних лісів хоч і зараз.
Якось, коли вже зима приїхала на своїх санях і вже збиралася гостювати до самісінької весни, синичка вирішила злітати в місто пообідати.
– А де, ви думаєте, я пообідала? – похвалилась вона, коли прилетіла. – А у вашого Петрика. І вулицю знайшла, і будинок, і садок, все, як ви казали.
І вона розповіла, яку гарнесеньку годівничку зробив для пташок Петрик і скільки синичок, горобчиків, снігурів злітається до нього туди пообідати.
– Невже? – здивувалися всі іграшки.
– Авжеж, авжеж! – весело закивала синичка Сінь-Сінь.
– А не знав Петрик, яким кінцем гвіздка забити, – розвів лапками Потапчик.
Тут синичка Сінь-Сінь оповіла, що Петрик вже зовсім не той Петрик, що був колись, що він уже не пустує, нікого не кривдить, а ходить до школи.
І ще багато всього цікавого оповідала синичка Сінь-Сінь, але іграшки вже не слухали її. їм так захотілося додому. Легко сказати – додому! Як же їм повернутися, коли зима засипає всі лісові доріжки пухнатим снігом, коли тріщить мороз і завивають метілі. Таки доведеться сидіти по нірках і чекати на весну.
А зима ніяк весні поступатися не хоче.
Потапчикові добре. Потапчик пригадав, що він ведмедик, хоча й плюшевий, а ведмедики щозими сплять по барлогах. Отож і Потапчик забився в куточок мищиної нірки, вкрився сухим дубовим листячком та й заснув солодко до самісінької весни. А нашому зайчикові й Ваньці-Встань- ці таки нудно. Ванька-Встанька надумав був піти на полювання, вовка вбити йому схотілося, але тільки-но виліз з нірки, як загруз із головою в снігові й мало рушниці не згубив. Ледве його білочка Жаринка й дядечко Ступотук витягли з снігу. Після цього випадку Ванька-Встанька все сидів у нірці дядечка Ступотука та допомагав йому, що там було треба.
А наш зайчик щовечора розповідав казочки малим Морквіяновим зайченяткам – він знав їх багато-багато, бо завжди слухав, як Петрикова мама читала казочки Петрикові, і кожну пам’ятав слово в слово. Чудесні то були казочки! Про Котика й Півника, про Івасика-Телесика, про пана Коцького, про дівчинку Дюймовочку, про Лисичку й Вовка, про Хлопчика-Мізинчика, про Кота в чоботях, про бременських музикантів, про Котигорошка і про Вернидуба, про Червону Шапочку, про Змія Горинича і хороброго Кожум’яку, про Стійкого олив’яного солдатика.
Найбільше зайченяткам подобалась та казочка, де хоробрий Півник виганяє хитру Лисичку з заячої хатки.
Так минали довгі, довгі зимові вечори, і від хороших-хороших казочок вони ставали набагато коротші.
Та як не лютувала зима, здолати весну вона не могла. Весна наступила. Потапчик виліз із нірки. Наш зайчик доказав свою найцікавішу казочку і теж вийшов на сонечко, і синичка Сінь-Сінь привітала їх з весною.
А за ними й інші звірики почали прокидатись, покидати свої нірки й дупла, виходили погрітися на сонечку. Пташки, що зимували в лісі, стали лагодити свої гніздечка, а ті, що повернулися з теплих країв, будували собі нові домівки. Кожен у ці сонячні весняні дні мав якусь роботу.
Та найбільше раділи весні маленькі зайченята найстаршого в лісі зайця Морквіяна. Зеленіє травиченька, прокидаються метелики барвисті. Прийшла весна – значить, можна грати в футбола!
І от одного разу, коли всі іграшки із Морквія- новими зайченятками гралися м’ячем, покотився він далеко-далеко і викотився– куди б ви думали? Нізащо не вгадаєте! Думаєте – вовкові під ноги викотився? А от і ні! Лисичці? Теж ні. Може, ведмедеві? Ні, ні, ні! Викотився- м’ячик під ноги самому Петрикові. Бо Петрик разом з усім своїм класом і вчителькою Ганною Семенівною був саме тоді в лісі на екскурсії.
– Швидше сюди! – гукнув Петрик своїх друзів. – Ось гляньте, що я знайшов!
– М’ячик?
– М’ячик! Це ж мій старий м’ячик, – пояснював Петрик. – Він колись утік від мене, закотився аж у ліс, а тепер я знайшов його. – І йому не довелось двічі просити всіх погратися в м’яча. А коли м’ячик покотився лісовою стежечкою і Петрик побіг за ним, то ви, звичайно, здогадались, куди прикотився й де зупинився м’ячик. А кого Петрик знайшов і як він зрадів, вам теж нічого говорити. От так і скінчилась ця маленька пригода.