Жила в глухому лісі одна бабуся.
Якось раз взимку пішла вона до ополонки на річку по воду.
Спустилась бабуся на лід, до ополонки нахилилась, берестяним відерцем води зачерпнула.
І раптом бачить – кипить вода в ополонці, як у казані. Кипить, розхлюпується, навколо бризки летять. Здивувалась бабуся:
– Що ж це таке?
Стала вона в ополонку дивитись. А звідти раптом на лід золотий окунь вискочив. Плеснув він хвостом по льоду – і встав перед бабусею молодий богатир.
– Здорова була, бабусю!
Здоровий будь, онучку! Ти хто ж такий?
– Я, бабусю, Мімі-Хилі-богатир. Зараз я тобі мою силу покажу.
Витягнув богатир з-за пояса сокирку, зрубав гілку смереки, зробив лук і стрілу, у великий камінь прицілився. Пустив він стрілу в камінь – і розколовся камінь на дрібні шматочки.
– Ось, бабусю, який я стрілець. Візьми мене до себе.
– Ну, що ж, – відповідає бабуся, – ходімо.
Прийшли вони в хатинку і стали жити. Бабуся обід варить, Мімі-Хилі-богатир полювати ходить, звірів і дичину б’є.
От пожили вони так до весни. Мімі-Хилі-богатир і говорить:
– Хочу я, бабусю, по рідній землі поблукати, подивитись, як люди живуть, я незабаром до тебе повернуся.
Дала йому бабуся з собою горіхів і брусниці на дорогу; і пішов Мімі-Хилі-богатир по рідному лісу.
Іде він лісом і бачить– маленька хатинка стоїть. Входить богатир у хатинку. А там старий дід на лаві лежить.
Привітався з ним Мімі-Хилі.
– Куди, онучку, зібрався? – дід питає.
Хочу, дідусю, по світу погуляти, рідну країну подивитись.
– Хороша справа, – відповідає дід, – в дорозі може всяке трапитись. Ось, візьми-но, може тобі в пригоді стане коли-небудь.
І дає дідусь богатиреві шкурку водяної миші.
Подякував богатир, сховав шкурку в кишеню, далі пішов.
Ввечері приходить він до другої хатинки. Лежить і тут дід, сиву бороду погладжує. Став він богатиря про дорогу розпитувати, а потім і каже:
– Візьми лишень, онучку, подарунок, – може в дорозі пригодиться.
І подарував дід Мімі-Хилі-богатиреві шкурку соболя.
– Спасибі, дідусю, – богатир говорить.
Відпочив він, закусив і далі пішов.
Зовсім уже вночі прийшов він в третю хатинку. Лежить в хатинці на лаві старезний дід – борода зелена, за вухами молоді березки ростуть, по спині мох сивий стелеться. Став богатир старому про свою подорож розказувати, а старий і каже:
– Візьми-но, онучку, он там під лавою шкурку звіра, горностая. Путь твоя довга. Може в дорозі й пригодиться.
Подякував богатир дідові, переночував у нього, закусив і далі пішов.
Іде він, іде. Доходить до річки.
Заросла річка куширем, травами, всякою зеленню болотяною. Сидять на березі річки люди, головами хитають.
Підійшов богатир, привітався.
– Що ви тут, люди добрі, робите? – питає.
А ті відповідають:
– Та бач, біда яка: затягло нашу річку куширем та травами, не можна сітки ставити, не можна рибу ловити; а як ми. без риби жити будемо? От і журимося.
– А розчистити річку не можна хіба? – богатир питає. Махнули люди рукою:
– Де там! Не під силу робота.
Посміхнувся Мімі-Хилі-богатир, вийняв з кишені водяної’ миші шкурку, обернувся на водяну мишу і швидко під воду шурхнув.
Не минуло й хвилини – вискочили на берег водяні мишки, почали кушир і трави розтягати, почали річку від болотяної зелені очищати.
Очистили мишки річку– всі, як одна, знову під воду шурхнули. А Мімі-Хилі-богатир на берег вийшов, вродливим хлопцем обернувся і питає:
– Ну, тепер можна рибу ловити?
– Спасибі тобі, добра людино! – говорять рибалки. – Тепер можна.
– Ну і ловіть на здоров’я. А я далі піду.
Іде богатир далі. А стежки в лісі глухі, вузькі. Треба крізь бурелом продиратися, по неходженій гущавині шляхи прокладати. Одна в лісі широка дорога іде, та й та сушняком та гіллям давно вже завалена.
Іде Мімі-Хилі-богатир дорогою і бачить – сидять край дороги мисливці. Рядом дичина бита лежить.
Стомилися, мабуть, мисливці, знесилились. Підійшов до них богатир і питає:
– Що, добрі люди, тут робите?
– Та ось, – мисливці відповідають, – зовсім знесилились. Такі в нашому лісі дороги, що ні пройти, ні проїхати.
– А розчистити їх не можна? – богатир питає.
Мисливці тільки рукою махнули:
– Де вже тут! Хіба таку хащу розчистиш?
Посміхнувся Мімі-Хилі-богатир. Вийняв з кишені соболеву шкурку, вмить чорним соболем обернувся і шурхнув у сушняк. Не встигли мисливці слово вимовити, як ось сотні чорних соболів по хмизу забігали: почали сухі гілки розтягати і обабіч дороги складати. Немовби з усього лісу соболі для цієї роботи зібрались.
Так і летять гілки з дороги, так і тріщить хмиз. І години не минуло, а вже дорога вільна, можна і йти, і їхати. Чорні соболі зникли, немовби крізь землю пішли, а Мімі-Хилі-богатир на дорогу вибіг, хвостиком об землю стукнув – і знову вродливим молодцем обернувся.
– Ну, як, – питає, – тепер можна по дорозі пройти?
– Спасибі тобі, добра людино! Тепер можна, -– відповідають мисливці.
– Ну, йдіть додому, відпочивайте! А я далі піду.
Іде Мімі-Хилі-богатир лісовою дорогою, пісні співає, весняному сонцю радіє, молоді смереки рукою гладить.
Співають навколо птахи, стрибають молоді звірятка, – весело богатиреві. Весна!
Чи довго він ішов, чи недовго, – хто скаже? Тільки прийшов він у далеке місто. Дивиться – одна половина його ціла стоїть, а друга зруйнована, немовби вимерла.
Питає богатир у зустрічних:
– Що це у вас півміста зруйновано?
А жителі йому і відповідають:
– Та от горе: від нас тут поблизу гаряче море є. Посеред цього моря– острів. На острові модрина висока, а на тій модрині птиця Тулин-Карс гніздо звила. Прилітає вона звідти, будинки руйнує і людей тягне. Бачиш, тільки половина міста залишилась. Певне, незабаром і її птиця Тулин-Карс зруйнує.
– А як до цієї птиці дістатися? – богатир питає.
Привели його жителі до берега моря. Бачить богатир – стоїть вдалині острів, на острові дерево високе, а на тому дереві велике гніздо.
Обернувся Мімі-Хилі-богатир золотим окунем і кинувся в гаряче море. Море переплив, на берег острова вийшов вродливим молодцем. Підняв голову, бачить – модрина верховіттям у небо вперлася, а стовбур гладкий, ні сучка немає: вилізти на нього людині неможливо.
Вийняв богатир з кишені горностайову шкурку, обернувся легким горностаєм – і вмить аж до верхівки піднявся.
Піднявся і в гніздо зазирнув. Чує він – звідти жалісний крик лунає. Сидить у гнізді пташеня, а до нього чорна змія підповзає, з’їсти його хоче.
Схопив богатир змію обома руками і вниз у море скинув.
Раптом у нього над головою шум, свист – летить птах Тулин-Карс, в своє гніздо повертається, в дзьобі людину несе.
– Ти що за молодець? Що ти в моєму гнізді робиш?! – закричав птах на богатиря.
А пташеня і відповідає:
– Він мене від змія врятував!
– Ну, гаразд, коли так, – говорить птах Тулин-Карс, – залишу тебе живим.
А пташеня просить:
– Сідай, богатирю, до мене на спину, полетимо з тобою геть від цього острова. Ні я, ні діти, ні онуки мої ніколи людину більше не скривдять.
І винесло богатиря на берег.
Довго літали вони над горами, над лісами, опускались на сині озера, на стрімкі скелі. Всю рідну землю облетів молодий богатир. Нарешті птах його й питає:
– Мімі-Хилі-богатир, де твій дім?
– Живу я з бабусею в лісі, – богатир відповідає.
– І не нудно вам з нею вдвох? Не хочеш ти одружитися?
– А з ким? – питає Мімі-Хилі-богатир.
– Є на краю нашої землі крижане море, – відповідає птах, – живе біля цього моря стародавній звір мамонт. Багато століть він живе, охороняє красуню, морського царя дочку. Стоїть край моря старе дерево, і написано на ньому, що віддасть морський цар дочку за дружину найсильнішому і найдобрішому богатиреві рідної землі. Полетимо царівну дивитись?
І полетів птах на берег крижаного моря.
Ходить по березі моря мамонт-звір – величезний, кошлатий, іклами крижини розбиває. Сів птах на берегову крижину й каже:
– Приніс я вам богатиря – жениха морській царівні.
Виходить морська царівна з моря – очі сині, коси світлі сріблом повиті, малиця з білого хутра, голубим шовком гаптована. Як побачив її Мімі-Хилі-богатир, так про всіх інших дівчат на світі забув.
– Сідайте разом до мене на спину, полетимо додому, до бабусі, – говорить птах.
І полетів.
Прилетіли на галявинку перед лісовою хатинкою. Зраділа бабуся, почала свіжу рибу смажити, мочену морошку на стіл подала.
А потім Мімі-Хилі-богатир поставив велику нову хату і став у ній з сім’єю жити.