Жив колись один вовк. Дуже любив він красти й жерти овець. І до пори до часу це йому миналося. Та одного разу кістка застряла вовкові в горлі. Йому забило дух тільки піна з рота котиться. Злякався сірий і подався до лікаря.
– На твою болячку нема ради,– сказав той.– Надто глибоко застрягла кістка. Доведеться тобі сконати.
Жахнувся вовк і гірко-гірко заридав.
Неподалік бродив болотом лелека – жаб ловив. Почув плач, підійшов до вовка й питає:
– Що з тобою, вовче, чого плачеш?
– Ет, не питай,– відказує той.– Настав край моєму життю. В горлі застрягла кістка, а лікар нічого не може вдіяти.
Жаль зробилося лелеці.
– А підійди-но ближче! – каже він вовкові.– Батько мій був лікар. Я теж трохи на цьому знаюся.
– О любий приятелю! – зрадів вовк.- Якщо вирятуєш мене з цієї халепи, я зроблю для тебе все, що тільки забажаєш.
Лелека устромив свого довгого дзьоба звірові в горло й витягнув кістку.
Вовкові одразу полегшало, він підвівся й подався геть.
– Почекай, а хто ж обіцянку виконає? – гукнув йому лелека.
– Тобі ще мало? – гаркнув Хижак.– Ти ж застромив мені в пащу свою голову, й вона лишилася цілісінька. Адже я міг тебе зжерти. Геть мені з-перед очей та більше не потрапляй, бо з’їм.
Нічого не підказав на те лелека, тільки подумав, що тим, хто забуває про добродіяння, допомагати не варто.