Мав чоловік сина. Виріс парубійко, та такий собі леґінь, хоч картину із нього малюй, а до роботи щось не дуже квапиться.
Якось питає в нього батько: – Чи не пора, синку, за якесь діло братися? А той стоїть і чухає потилицю:
– Та не знаю, тату, за що й братися...
– Гаразд,– озвався батько.– Підемо по світу, поглянемо, як інші живуть. Може, й тобі якась там робота до серця припаде.
Ішли вони, йшли, вже й назад повернули, коли дивляться – під лісом віл пасеться.
– Я цього вола вкраду! – каже тоді син.
– Що ж,– зітхає батько,– то кради... Зловив син вола, взяв на налигач і привів.
– Жени його додому. А я в село загляну – знайомого провідаю...– сказав йому батько.
Повернувся пізно, але ще того дня зарізали бика і зварили багату вечерю. Син затулив ряднами всі вікна, аби хтось не підглянув, і аж потому сів до столу.
– Стривай,– каже батько.– Спершу собі поміряємо шиї. Побачимо, хто ліпше з нас погладшає.
Поміряли шиї, взялися за їжу. Батько – той їсть повагом, наче у гостях, а син поспішає, немов на пожежу. Загавкає собака, а він усе мерщій ховає до комори. І вночі не спав: весь час йому здавалося, що хазяїн вола об'явився.
Через місяць того вола з'їли. Повеселішав парубок.
– Ану, сину,– каже тоді батько,– поміряємо шиї. Поміряли. У батька шия на два пальці більша, а в сина – тонша стала.
– Це тому, чоловічку, що ти крадене їв! – сміється з нього батько.
– А ви хіба купували, тату? – дивується син.
– Еге, я їв своє, тому і погладшав,– примружив старий очі.– Пам'ятаєш, як я в село заходив? Це тоді хазяїну я за вола односив гроші.
Син аж вирячився з дива.
– Ну, сину,– каже батько,– то, може, знову підеш вола красти?
– Ні, хай йому всячина! – сказав син.– Більше не буду красти. Радше піду волами землю орати та хліб сіяти.