А було ж це так давно, коли нас усіх ще й на світі не було; коли мінарети пригинались аж до річки, щоб напитися водички; так-от тоді на березі отієї річки, що звалася Баш-су, лежало село Харасан. А панував над тим селом один багатій на ймення Саран-бай. Усі його звали ще й грошолупом, бо він був-таки грошовитий, але скнара, якого світ не бачив. Так-от був у цього Саран-бая один-однісінький син на ймення Фетла. І працював цей Фетла в свого батька тяжче, ніж наймит. І вдень, і вночі той Фетла щось робить: то в степу худобу пасе, то на городі вовтузиться, то ниву оре.
Якось восени Фетла із Саран-баєм сіяли озимину. Коли роботу було скінчено, Саран-бай і каже:
– Слухай-но, синку! Жени волів до ставу, хай нап’ються, а потім – рушай додому та не барись.
– Гаразд,– каже Фетла.
Погнав він волів до ставу, напоїв їх добре та й зібрався вже йти додому, аж тут йому спати захотілося – та так, що Фетла тут же ліг на землю та й заснув. І сниться йому диво-сон. Ніби він, Фетла, не серед поля, а в султанських палатах. І наче біля нього султанівна, та така ж гарна, що очі болять, коли на неї дивитися, а коли не дивитися, то серце щемить. І буцімто він, Фетла, одружується з тією султанівною і стає султаном.
Прокинувся Фетла, а вже ніч, тільки зорі виблискують. Та ще воли лежать поряд, жуйку жують.
– Ну й дивний же сон,– подумки сказав сам собі Фетла, а далі встав, підняв волів та й подався додому.
Якусь там версту пройшов, коли Саран-бай іде назустріч. Та й заходився він свого сина сварити.
А Фетла йому й каже:
– Пробачте, тату, я заснув, а потім прокинувся і думав про те, що приснилося.
– Що ж то за сон такий, щоб ото ще й думати про нього? – здивувався батько.
– Дуже дивний сон,– відповідає Фетла та й чекає, що батько зараз йому скаже, як водиться: «Хай твій сон на добро буде!», а батько спересердя забув сказати ці слова, та й питає:
– Що ж то за сон? Розкажи!
А Фетла й думає собі: якщо батько не сказав, щоб сон на добро був, то я йому його й не розповідатиму, навіщо мені, щоб лихо було. Та й каже:
– Не можу я тобі свій сон розповісти.
Тут Саран-бай дуже розгнівався та й каже:
– Як не розкажеш, то зараз я тобі такої прочуханки дам – не матимеш на шо й сісти.
А Фетла йому:
– От не можу – й геть!
Тут батько і почав його бити. А Фетла навтьоки, та до матері. Мати сховала його, а тоді й питає:
– Чого-то батько б’ється?
– Я,– каже Фетла,– сон дуже дивний бачив, та не захотів йому розповісти.
Та й чекає, що мати скаже: «Хай твій сон на добро буде». А мати одразу:
– Розкажи та й розкажи мені твій сон.
– І тобі не скажу,– відповів Фетла.
Тоді й мати заповзялася лупцювати свого сина. А він мовчить, хоч падай.
– Ну,– каже мати,– то йди собі на всі чотири сторони. Як ти нас не слухаєш, як ти упертий, мов каменюка, то нащо ти нам іздався! Іди від нас!
Вибіг Фетла з хати та й не знає, куди податися. Довго стояв на шляху, не знаючи, що робити. Нарешті взяв гирлигу та й подався, куди ноги несуть…
Довго ходив Фетла. Уже й осінь минула, вже й зима відбіліла, аж ось перед ним устало, нарешті, величезне місто – таке велике, що його Фетла ще зроду не бачив. Йде Фетла з гирлигою вулицями, роздивляється на кам’яниці, а вони ж високі та гарні. Дивиться Фетла – великий водограй з високою колоною посередині. «Дай-но,– думає,– влізу сюди та добре роздивлюся, що воно таке». Виліз він на мармурову колону, візерунками та всіляким премудрим письмом помережану і давай роздивлятися навкруги. А тим часом до цього водограю привели напитися коней із царської стайні. Тільки-но стаєнний їх до води підвів, а вони як захропуть – і не п’ють, бо бояться чужого чоловіка. Тоді стаєнний побачив Фетлу та й каже:
– Агей, чужий чоловіче, злізь-но скоріше звідти, а то ж коні наполохалися!
А Фетла йому:
– Не злізу, от і все!
Розсердився стаєнний та й пішов до султана.
– Такі так-от, ваша величність, якийсь чоловік вліз у водограй, не дає коням напитися.
Султан розлютився, та як гримне:
– Хто сміє залазити в мій водограй?! А приведіть-но його сюди!
Побігли вояки з надвірної варти, тут же стягли Фетлу з колони і привели перед султанові ясні очі.
– Хто ти є? – запитав володар усього цього краю.– Звідки ти прийшов у мою державу?
Фетла йому розповів.
– А чого тебе батько-мати прогнали? – промовив султан.
– Такі так,– відповідає Фетла,– не розповів я їм, що за динний сон біля ставка побачив. Так вони за те мене й вигнали.
– Ну гаразд,– каже султан.– Ти їм не розповів, але ж султанові розкажеш?
– І султанові не розкажу,– відповів Фетла.
Затупотів ногами султан та як зарепетує:
– Гей, до мене, слуги мої вірні! А візьміть-но цього мерзотника та й укиньте його до темниці, що під моїми палатами. І їсти не давайте, хай з голоду здохне!
Тут же султанові служки вхопили Фетлу попідруки та й потягли до темниці. Вкинули його туди й зачинили двері.
Оглядається Фетла, а там темно – хоч в око стрель. Тоді він руками – лап, лап… Аж там – людські кістки! Та так їх багато – цілі купи. Це з тих людей, яких сюди раніше вкидали.
«Ну,– думає Фетла,– й зі мною таке ж буде, як не порятуюся». От він і взявся збирати кістки та зв’язувати їх, і вив’язав велику драбину. Поставив він її ставма, а вона аж до стелі дістає.
«А полізу-но я туди»,– думає сам собі Фетла. Поліз. Дістався до стелі. А далі ж що робити? От Фетла й заходився обмацувати тую стелю. «Може дірку яку налапаю»,– думає. Коли чує, а стеля в одному місці піддається. Натис Фетла дужче, а воно – ніби ляда! Тут Фетла гарненько відкрив тую ляду та й вибрався собі на волю.
Дивиться – аж він у кімнаті султанівни. Султанівна собі спить, а Фетла тихенько підійшов до великого мармурового столу, а там – повно їсти-пити, і все в золотих тарелях. От Фетла сів до столу та добре наївся, з порцелянової карафи налив собі кисло-солодкого напою – шербету – та напився, скільки хотів. А вже потім він підійшов до золотого ліжка, на якому спала султанівна, переставив підсвічники і поцілував її в щічку. А тоді Фетла повернувся до своєї темниці – і закрив за собою ляду.
От уранці прокинулася Гуль-султан – так звали султанівну – аж зирк: хтось переставив підсвічники. Тут вона – лясь в долоні. Прибігли служниці.
– Це ви,– каже султанівна,– підсвічники переставили?
– Що ви,– присягаються служниці,– ми тут анічогісінько не чіпали.
– Ну, то дайте мені напитися,– каже султанівна.
Тут служниці – до карафи, аж там хтось уже попив увесь шербет.
– Еге,– каже собі султанівна,– та тут хтось таки був.
А служницям про це – ні слова.
Наступної ночі Фетла знову заліз у кімнату до султанівни, знов наївся-напився, потім переставив підсвічники, поцілував Гуль-султан і заховався у своїй темниці.
Вранці Гуль-султан дивиться – аж знов хтось у неї був. Що за диво?
«Ні,– думає султанівна,– я таки випильную, хто до мене ходить». А для того, щоб не заснути, вона взяла та й порізала собі пальця. Сидить на ліжку, плаче, заснути не може, аж дивиться: посеред кімнати килим заворушився, далі піднявся паркет, і от бачить вона, вилазить гарний-прегарний парубок. Вона тут же тихесенько лягла – і ніби спить. А Фетла підійшов до столу, напився-наївся, а далі переставив підсвічники, наблизився до султанівни і нахилився, щоб поцілувати. Тут дівчина розплющила очі та як схопить Фетлу за руки!
– Ти хто такий? – питає.
– Та я, та я,– злякався Фетла і слова вимовити не може.
– Ану, сідай сюди,– звеліла султанівна,– та й розказуй, хто ти і звідки ти, і за які гріхи тебе вкинули до темниці.
– Так і так,– каже Фетла,– привидівся мені сон, якого я не схотів розповідати ні батьку-матері, ні навіть султанові.
А султанівна йому й каже:
– Хай твій сон на добро буде!
А Фетла зрадів та й мовить:
– От тобі я свій сон і розповім.
Та й розказав їй усе.
Слухає султанівна, а сама на Фетлу дивиться, і такий він їй гарний!
– Будь,– каже,– біля мене аж до ранку, а вже вранці йди назад.
Так вони зустрічалися кілька місяців.
От якось приходить ввечері Фетла до султанівни, аж вона сумна-сумна.
– Що з тобою? – питає Фетла.– Чи досада яка? Може, я, бідолашний невольник, якось тобі допоможу?
– Нічим ти допомогти не зможеш,– заплакала Гуль-султан.– Але я тобі просто розкажу про своє горе, бо для мене ти найдорожчий у світі. Так-от, чурський султан, наймогутніший з наймогутніших володар, надіслав моєму батькові таке писання, що за кілька день привезуть у нашу землю лук із стрілою, що важить аж тисячу пудів. І хай,– пише чурський султан,– у нашій землі знайдеться такий чоловік, який би зумів стрелити з цього лука, та не просто стрелити, а аж до Чурської землі дострелити. Як за сорок день мій батько не знайде такого стрільця, то тоді чурський султан прийде на нашу землю, всіх людей повоює, а мене забере до свого гарему, щоб я йому за дружину була.
Фетла послухав усе оце та й мовить:
– Не бійся, моя квіточко, якщо батько не знайде собі стрільця, то тоді я тим стрільцем буду. Хай лишень випустить мене з темниці.
Тут султанівна зраділа, що не кажи.
Коли другого дня привозять од чурського володаря великий-превеликий лук із здоровецькою стрілою. Та й поставили усе навпроти султанових палат. Султан тут же розіслав гінців у всі кінці: «Гей, хто зможе з диво-лука стрелити, щоб аж до Чурської землі дострелити? Як стрільця не знайдемо за сорок день, нас чурський султан порубає впень! А тому стрільцю-молодцю, що гарно вцілить, та до Чурського царства дострелить і відведе од нашого люду напасть – султан тому султанівну заміж оддасть!» їздять гінці по царству, читають султанів указ, тільки щось не видно таких стрільців-молодців, щоб навіть тятиву натягти в тому луці могли. Що робити султанові? Скубе свою бороду, ледь не ридає, відчай душу огортає. От уже і тридцять днів минуло.
Цар за голову хапається, нічого придумати не може.
Тоді султанівна до нього прийшла, сіла біля нього, руку поцілувала та й каже:
– Тату, я чула, що в нашій землі не знайшлося такого стрільця-молодця, який міг би стрелити з чурського лука.
– Ой, не знайшлося, доню,– заплакав султан.
– Не плач,– каже султанівна,– сьогодні лише тридцять перший день. Треба ще пошукати… Може б, хтось у темницю, що під палатами, заглянув?
– Що там дивитися? – зітхнув султан.– Хіба там може бути хоч хтось живий? Всі, хто туди потрапляв, страшною смертю вмирали.
– А ти накажи, щоб подивилися, а раптом там хто й є? /
– Ах, доню,– зітхнув султан,– тільки тому, що це ти прохаєш, я накажу, щоб відкрили темницю, сама побачиш, що даремно.
От відімкнули темницю, тоді султан підійшов до дверей і гукає:
– А чи є тут хто живий?
Аж у відповідь чує:
– Тільки я один, султане!
Тут султан кинувся назустріч невольникові й повів його у палати. Тут Фетлу добре помили, одягли, нагодували. Тоді султан і розповів йому про свою біду.
– Ось він, цей проклятущий лук,– сказав султан.– Спробуй-но з нього стрелити, щоб аж до Чурської землі дострелити. Чи зможеш?
Нічого не сказав Фетла, тільки підійшов до стріли, а її ледь-ледь сто вояків перетягували. Підняв її юнак двома пальцями та й завертів над головою. А потім і каже:
– Можу. Тільки покажіть мені, куди ж стріляти.
Султан так зрадів, що тут же повів Фетлу до себе в палати і став частувати, найліпшими наїдками годувати, напоями напувати, аби Фетла-стрілець умів влучно стріляти.
– Тільки,– каже Фетла,– скажи всім людям, що коли летітиме стріла, то земля двигатиме, хай не лякаються.
– Гаразд,– каже султан.
Нарешті, настав сороковий день. Вийшов Фетла на майдан, а навколо повно люду. Узяв Фетла лук, легенько поклав на нього стрілу, натяг тятиву, прицілився та як стрелить! Загуло, заревіло, наче блискавиця все небо проштрикнула. Полетіла стріла за обрій!
– Слава стрільцеві-молодцеві! – загукали всі люди. А султан собі й думає: «Ану, як стріла тая та не долетіла до Чурської землі? Що тоді?»
Всі радіють, співають, а султанові сумно. Коли дивиться, два гінці од чурського султана мчать.
– Наш володар, – кричать,– тобі дяку передає, бо дуже гарних стрільців маєш – у ціль влучаєш!
Тут уже султан зрадів.
– Бери, Фетло,– каже він,– мою доню-квітку, та починаймо весілля справляти. І щоб сорок днів і сорок ночей усі пили й гуляли, мене й мого зятя прославляли!
От відгуляли весілля, аж тут Фетла приходить до султана та й каже:
– Дозволь мені, султане, поїхати в гості до володаря Чурської землі.
– Гай-гай,– каже йому султан,– навіщо тобі тая Чурська земля, там люди хитрі й підступні. Чурський султан тебе згубити може, а тоді ж як я свою землю віл нього обороню?
– Та не бійся ти цього, султане,– каже Фетла,– я ворогам віри не йму.
– Ну що ж, як ти так хочеш,– зітхнув султан,– хай тобі стелиться щаслива дорога.
От Фетла взяв собі найкращого коня, попрощався з усіма та й подався туди, куди він стрілу направляв.
Іде день, їде другий – нікого й нічого. Аж на третій день дивиться – йде собі дорогою мулла, а на голові несе мечеть.
– Оце так сила!– мовив Фетла і, під’їхавши ближче, гукнув:
– Хай славиться твоє мистецтво. Такого ніхто в світі не може!
– Пхе! – відповів йому мулла.– Хіба оце дивина? От якби я вмів стріляти, як отой стрілець-молодець, що аж до Чурської землі дострелив!
– А якби ти стрівся з отим стрільцем-молодцем,– запитав Фетла,– то чи став би йому побратимом?
– Я про таке щастя й думати не смію,– одповів мулла.
– Ну, так я отой стрілець і є!
От вони побраталися, мулла зняв з голови мечеть, поставив на землю, і вони пішли уже вдвох.
Ідуть собі й ідуть, аж бачать: біжать зайці, а за ними чолов’яга, а в того чолов’яги на кожній нозі по жорну од млина, а він усе одно біжить та ще й зайців руками хапає. *
– Хай славиться твоє мистецтво,– каже йому Фетла.– Бо такого ніхто в світі не може!
– Пхе! – каже чолов’яга.– Хіба це дивина? От є на світі стрілець-молодець, так він аж до Чурської землі дострелює.
– Так оце ж я той стрілець! – сміється Фетла.
– Візьми мене з собою.
От вони побраталися та ідуть уже втрьох.
Ідуть, аж дивляться: на дереві спить гава, а до неї підкрався чоловік та так тихо, до вона й не почула. Та ще й у крила ‘їй тонку дротинку вплітає.
– Ну й ловкач же ти,– каже Фетла.
– Пхе,– каже йому чоловік,– онде є стрілець-молодець, що аж до Чурської землі дострелює. А що я?
Тут Фетла йому сказав, хто він такий, і вони пішли вчотирьох.
Не так багато й пройшли, аж бачать: лежить чоловік, вухо до землі приклав і при- :лухається.
– Що то ти робиш? – питає його Фетла.
– Тс-с-с! – відповідає йому чоловік.– Я слухаю, як комарі за горою б’ються.
Взяли молодці й цього чоловіка в товариство. Уже вп’ятьох ідуть.
Ось і вечір настає, коли бачать: стоїть чоловік, підняв рушницю-гаківницю, у щось цілиться, а в що саме – не видко.
– У що то ти цілишся? – питає Фетла.
– Та онде, за тисячу верстов, їде козацький загін, а на чолі хоробрий сотник, так я його хочу з коня зсадити.
– Оце так стрілець! – мовив Фетла.– Ходімо з нами.
Фетла розповів йому про себе й своїх побратимів, побратався з стрільцем, та й поїхали вони вже вшістьох.
Отак, ушістьох, вони, нарешті, прибули до столиці Чурської землі. Фетла та його друзі-побратими прийшли в найкращу кав’ярню, сіли собі їсти-пити, а до султана посланця послали, що от, мовляв, приїхав до твоєї столиці стрілець-молодець Фетла й хоче тобі поклонитися. Посланець побіг, а Фетла каже тому молодцю, що слухав, як комарі билися:
– Ану, брате Доброслуху, що там каже султан посланцеві?
– Султан каже,– мовив Доброслух,– що прийме нас з найбільшою шаною. Два дні нас шануватиме, а на третій – отруїть за столом.
– Ти ба, який хитрий,– каже той ловкач, що гаві дротинки вплітав у крила,– побачимо ще, хто кого отруїть.
Наступного дня прийшов Фетла зі своїми друзями до чурського султана, поклонився йому, своїх побратимів показав.
– Живіть у мене в палаці,– каже султан.
– Дякуємо,– відповідає Фетла.
А султан веде далі:
– Гостю мій дорогий, хочу я тебе розважити. Є у мене мурин, він так швидко бігає, як ніхто. Якщо в тебе є бігун, то нехай він позмагається з моїм.
– А чого ж, є,– відповів Фетла та й підвів до султана того молодця, що з жорнами полем бігав.
От побігли бігуни. В один кінець треба десять верстов пробігти й назад повернутися. Сидять Фетла й султан, чекають: хто переможе.
А тим часом стрілець-молодець схопив рушницю-гаківницю та й вистрелив.
– Що там таке? – запитує Фетла.
– Та нічого,– відповів хлопець.– Той мурин та кілки був нашому бігунові на дорозі понаставляв, а я стрелив і вибив їх.
– Ну, то як? – питає Фетла в султана, що дивився в підзорну трубу.– Хто там перший?
– Щось нічого не бачу,– султан одповідає.
Аж тут прибігає Фетлів побратим! Аж позеленів чурський султан од досади, але стримався й каже Фетлі:
– Спасибі тобі, друже мій, за добру забаву.
– Що ви? – каже Фетла.– Це вам спасибі.
От настав третій день. Посилає султан свого візира до Фетли з запрошенням на обід. Фетла подякував і сказав:
– Зараз підемо.
Тільки-но візир вийшов, а Фетла й каже:
– Ану, брате Доброслуху, що каже султан?
– Султан наказав,– відповідає Доброслух,– щоб накрили два столи поряд. На тому столі, за яким ми сидітимемо, буде отруєна страва. А на султанському– не отруєна.
– Ти ба,– каже молодець, що його й гава не чула,– який хитрий чурський султан. А ми зробимо ось так: хай наш мулла почне читати молитву, аж я всі страви з нашого стола попереставляю на султанський, а султанські страви – до нас. Та так зроблю спритно, що ніхто не почує й не побачить!
З тим вони й пішли до султана. Тільки-но сіли за столи, аж тут мулла почав молитву читати. Понахилялися всі поклони бити, стали лобом землі діставати, аж тут Фетлів побратим-ловкач усі страви й попереставляв.
Посідали всі за столи. Фетла та його хлопці їдять собі, уминають за обидві щоки. Дивиться султан на хлопців. Коли ж вони попадають і повмирають? А сам їсть, та своїм візирам підкладає.
Аж тут як запече його в животі. Ледве підвівся з-за столу – впав і помер. А з ним – усі його візири.
Після цього Фетла й каже своєму побратимові-муллі:
– Слухай-но, друже, візьми цей палац на плечі та віднеси в нашу землю, а я скажу всім людям, що їхнього султана вже немає і що Чурська земля тепер наша.
Так і зробили.
І стали всі жити-поживати та добра наживати.
А відтоді всі люди стали звати стрільця-молодця Фетлою-звитяжцем. Такі досі називають, і досі його пам’ятають, і кожен хлопчина мріє вирости дужим і спритним, як Фетла-звитяжець, щоб рідну землю од будь-якого ворога оборонити.