I
Діялося це за давніх предвічних часів. На котрійсь із галявин букового пралісу жив дідусь Вест зі своїми трьома онуками. Сталося так, що дідок лишився з онучатами сам та й викохав їх усіх одмалечку. І от повиростали з них гарні хлопці, дідові по рамена, а то й повище рамен. І звалися вони: Лютіша, Марун та Потєх.
Одного весняного ранку піднявся старий Вест ранесенько до схід сонця, збудив своїх онуків і звелів їм піти до лісу, туди, де торік вони мед брали, й поглянути, як перезимували бджолині рої та чи прокидаються вже бджілки від зимового сну. Марун, Лютіша й Потєх зібралися й пішли собі.
Не близький то був шлях до місця, де ховалися бджолині дупла. Але всі троє братів гаразд знали лісові стежки і тому певно й бадьоро вступили до нетрів. У лісі було темно й страшно, бо сонце ще не сходило, не чути було й птаства чи звірини. І братам лячно зробилося в тій тиші, вони-бо знали, що вдосвіта, доки світ заясніє, лісом від дерева до дерева тиняється злосливий Бісомар, володар усіх лісових бісенят.
Стали брати розпитувати один одного, як то воно в світі буває? Але що жоден з них ніде поза тим лісом не мандрував, то й невдатні вони були повідати щось про світ, а відтак ще більше посмутилися. І щоб хоч трохи себе підбадьорити, взялися вони співати, закликаючи Сварожича викотити сонечко на небо:
Ой ти, любий Сварожичу,
Сонцесяйний світловиде!
Ой ти, любий Сварожичу,
Погуляти небом вийди!
Отак співаючи на весь голос, вийшли вони на якусь місцинку, звідки побачили гору. І раптом понад тою горою засяяло таке сяйво, якого вони ще ніколи не бачили, свінуло й замерехтіло, немов щире золото.
Скам’яніли брати від того дива, а сяйво тим часом немов скотилося з верховини й прилинуло ближче, заяснівши понад величезною брилою, а тоді ще ближче – понад старою липою і нарешті чистим золотом заблищало просто перед ними. І став перед братами прегарний юнак в осяйних шатах, у золотій киреї. Не зважуються браття від переляку глянути в обличчя юнакові, затулили вони собі очі долонями.
– Що ж ви мене кличете, а самі боїтеся, хлопчики-нетямники, – всміхнувся сонцесяйний юнак. – Сварожича гукаєте і Сварожича ж боїтеся; білий світ згадуєте, а самі його не знаєте! Ходімте, я покажу вам світ: і землю, і небо; і що вам судилося, розповім.
Так мовив Сварожич і змахнув золотою киреєю, огорнув золотою полою Лютішу, Маруна й Потєха. Вдруге змахнув Сварожич, в’ється кирея, і брати кружеляють на ній; в’ються, кружеляють, а перед ними пропливає цілий світ. Насамперед побачили вони всі скарби світу: і поля, і череди, і всі інші багатства, що були за тих часів на землі. Дужче в’ється кирея, і брати ще дужче кружеляють, і бачать вони всі війська, що їх є на землі, зі списами, зі своїми гетьманами та багатою здобиччю. А кирея ще дужче в’ється, і ще дужче кружеляють брати над світом і бачать нараз уже зорі, всі до найменшої зіроньки, а ще місяць, і вітер, і хмари.
Збентежилися брати, побачивши все те, а кирея ніби й не спиняється, в’ється, шурхотить, шелестить золотою полою. І враз опинилися Лютіша, Марун та Потєх знову на галявині. А перед ними золотий юнак Сварожич стоїть, як перше, і мовить їм таке:
– Ось тепер ви, хлопчики-нетямники, бачили, що в світі робиться. А зараз послухайте, що вам судилося і що мусите робити, аби не прогавити свого щастя.
Сказав те Сварожич, а браття ще більше збентежилися та вже якось напружили свою пам’ять і слух, аби все достоту запам’ятати. І тут Сварожич проказав:
– Ось що ви маєте робити: лишайтеся з дідом, не кидайте його, доки він вас не покине, і не рушайте у світ ні по добре, ні по лихе діло, доки не докажете дідові своєї любові.
Мовивши те, Сварожич змахнув киреєю, і не стало його, ніби ніколи й не було, тільки в лісі засяяв білий день.
Усе це чув і бачив Бісомар, володар лісових бісенят. Від дерева до дерева скрадався він назирці за браттями, запнувшись імлою, та й заховався поміж гіллям старого бука.
Віддавна зненавидів Бісомар віщого дідуся Вєста. І найбільше за те осоружний був йому дідусь, що запалив на своїй галявині вогонь, який ніколи не згасав. Лютий кашель тіпав Бісомара від диму з того вогнища.
Не сподобалося Бісомарові, що пристали браття на Сварожичеву раду залишитися з дідом і дбати про нього, і задумав він нашкодити Вестові, збуривши проти нього онуків.
І от коли Лютіша, Марун та Потєх, очутившись від дива дивного, намірялися йти додому, Бісомар швидше хмари, що її вітер жене, чкурнув до лісового болота, де росла велика верба. Під тією вербою було повно-повнісінько бісенят. Маленькі, потворні, миршаві, коростяві, пелехаті і бозна-які ще, кублилися вони там. Свистіли, верещали, казилися. То була дурна безголова погань, незугарна до жодного діла, невдатна навіть і людині нашкодити, якщо та людина сама не згодиться мати з нею справу.
Одібрав собі Бісомар трьох бісенят і звелів їм прокрастися до братів та придивитися, як би через них нашкодити старому Вестові.
Тим часом Марун, Лютіша та Потєх прямували своєю дорогою, і були вони такі спантеличені, що не запам’ятали ані того, що бачили, літаючи, ані того, що їм сказав Сварожич.
Добувшися своєї хатини, посідали брати на камені й узялися оповідати дідові, що з ними сталося.
– Що ж ти побачив, отак літаючи, та що тобі сказав Сварожич? – запитав Вест найстаршого онука Маруна.
От і вскочив Марун у халепу, бо ж геть нічого не пам’ятав і згадати навіть не міг, що там казав був Сварожич. Аж тут з-під каменя, на якому сиділи брати, вилізло бісеня, маленьке-малесеньке, потворне й рогате, ще й сіре, як миша. Смикнуло бісеня Маруна ззаду за сорочку й зашепотіло йому:
– Кажи: бачив я незліченні багатства, сотні пасік, хату тесаного дерева і багато хутра найдорожчого. А сказав мені Сварожич, що буду я найбагатший з-поміж братів.
Марун і не подумав, а чи правда те, що йому бісеня підказує, він навіть зрадів і повідав дідусеві все так, як йому бісеня нашепотіло. Тільки він це вимовив, бісеня вскочило до нього в торбу та й сховалося там у куточку.
Питає Вест другого онука, Лютішу, що той бачив, літаючи, і що казав їм Сварожич. А Лютіша теж нічого не пам’ятав. Та з-під каменя вилізло друге бісеня, маленьке-малесеньке, гидке, потворне, рогате, а на колір брудно-попелясте, немов тхір. Смикнуло бісеня Лютішу ззаду за сорочку та й прошепотіло йому:
– Скажи, що бачив безліч люду озброєного, із сагайдаками та стрілами, і невільників багато, закутих у кайдани. А Сварожич сказав: будеш, мовляв, найдужчий з-посеред усіх братів.
Лютіша, подібно як і Марун, не став собі голови сушити й пригадувати. Він дуже зрадів підказці й збрехав дідусеві так, як нашепотіло йому бісеня. А бісеня тільки того й чекало, одразу скочило йому за комір, шмигнуло в сорочку і причаїлося там за пазухою.
І ось питає дідусь наймолодшого онука, Потєха, але й той нічого не запам’ятав. Коли це вилазить з-під каменя третє бісеня, найменше, найосоружніше, з величезними рогами і чорне, наче кріт.
Смикнуло бісеня Потєха за сорочку та й зашепотіло:
– Скажи, що відкрилося перед тобою ціле небо, з усіма зорями, з усіма хмарами. А Сварожич сказав: буде, мовляв, із тебе мудрець наймудріший, і розумітимеш ти все, що вітри мовлять і що зорі розповідають.
Потєх над усе любив правду і не став слухатись бісеняти; він не тільки не збрехав дідові, а ще й копнув бісеня ногою. А дідові сказав:
– Не знаю, діду, ані того, що бачив, ані того, що чув.
Заскиглило бісеня, вкусило Потеха за ногу і, мов ящірка, шмигнуло під камінь. А Потєх одразу зірвав зілля лютого і прив’язав до ноги, аби швидше загоїлося.
II
Як штурхонув ото Потєх бісеня ногою, воно втекло спершу під камінь, а тоді шмигнуло в траву і поскакало до лісу, на своє болото, до своєї верби.
Стало бісеня перед Бісомаром і, тремтячи з переляку, мовило:
– Бісомаре, лютий царю, не зумів я обдурити хлопця, що до нього ти мене приставив.
Страх як розлютився Бісомар, адже він добре знав усіх трьох братів, але найдужче боявся саме Потєха, боявся, що він таки доскіпається до правди. А як доскіпається, то вже нічого не вдіє Бісомар ані з дідусем Вестом, ані з тим його вогнем.
Схопив лютий Бісомар бісеня за роги, підніс угору і відшмагав добряче різками.
– Зараз же вертай назад, – гримнув Бісомар, – вертай до того хлопця, і горе тобі буде, якщо він дізнається правду.
Проказавши це, відпустив бісеня, і воно, бідолашне, вкрай перестрашене, три дні кулилося під вербою, міркуючи й розмірковуючи, як йому виконати нелегкий наказ. «Ну й клопоту мені буде з тим Потєхом, як і Потєхові зі мною», – подумало бісеня. А було воно до того ж ледаче й збитошне, і аж ніяк йому не до снаги було важке діло робити.
Доки воно ото так кулилося під вербою, інші двійко бісенят, одне в Маруновій торбі, а друге в Лютіші за пазухою, працювали вже на повну силу. Марун і Лютіша стали від того дня блукати горами й долами, рідко коли навіть ночували вдома. І все те через бісенят. Причаїлося бісеня в закутку Марунової торби, штрикає йому звідти цілий день рогами в боки та все підгонить, та все скиглить:
– Ну ж бо швидше, ну ж бо швидше! Треба шукати, треба знайти! Ось знайдемо дупла та візьмемо меду й наріжемо карбів на бирці до неба!
Так торохтіло бісеня, бо за тих часів багатство рахували по зарубках на палицях. А бісеня ж любило багатство більше, аніж власні роги.
І Лютішу шпигало рогами бісеня, що сиділо в нього за пазухою, а воно ж хотіло бути найдужчим од усіх, ба навіть господарем цілого світу. От і гонить воно Лютішу, підганяє, щоб той ішов до лісу шукати молодих грабків та чорнокленів та тесати з них зброю й обладунки юнацькі.
– Ну ж бо швидше, ну ж бо швидше! Треба шукати, треба знайти! Списи, луки й стріли юнацькі добудем і враз запануєм над звіром і людом! – так верещало бісеня.
Лютіша й Марун слухалися своїх бісенят і блукали, як ті загадували, шукаючи гемонського діла.
А Потєх і того пам’ятного дня і впродовж наступних трьох днів сидів удома з дідом та все думав і міркував, що ж то йому сказав був Сварожич. Дуже хотів наймолодший онучок дідові правду розказати. Та от згадати ту правду ніяк не міг.
Так було день, так і другого дня було, і третього теж. А на четвертий каже Потєх дідові:
– Прощавайте, дідуню, піду я в гори і не повернуся, аж поки згадаю чи знайду правду, хай би то й десять літ тривало.
Вест був сивенький дідусь, і ні до чого в світі не хилилося вже його серце, тільки до онучка Потєха, що був йому такий милий та любий, як росиця зів’ялому листю. Скам’янів він од такої звістки, а тоді й мовить:
– Нащо мені, синку, та правда, коли я, сивий дід, тричі померти можу, доки ти її знайдеш?
Так він казав, а в серці в нього більше жалю було, як у словах. Ще й подумав: «Як же це мене дитина моя покидає!»
Але Потєх відказав:
– Іду, дідуню, бо бачу, що треба.
Вест був мудрий чоловік і тому подумав: «Воно-то, може, в цієї дитини й більше мудрості, як у старечій голові. Та тільки, якщо він, неборака, согрішить проти мене, сам же ж і каятись буде, надто вже він праведної та шляхетної вдачі». Помисливши таке, ще дужче засмутився Вест, але нічого вже не казав, а тільки поцілувався з онуком і одпустив його: хай собі йде, куди надумав.
Потєхові теж страх як заболіло серце за дідом, ще трохи – й роздумався б на самому порозі та й лишився б з дідом. Але таки переміг себе і пішов.
І от, доки Потєх прощався з дідом, бісеня підвербне теж намірилося зрештою взятися до своєї нелегкої праці та й побігло до галявини, щоб якось нашкодити Потєхові.
Іде отже Потєх у гори, голову схиливши. До першого каменя приступає, а перед ним бісеня не знати звідки взялося.
«Ти ба, те саме, – подумав Потєх, – мале-малесеньке, осоружне, чорне, мов кріт, і з великими рогами».
Стало бісеня Потєхові на дорозі, не дає пройти. Розлютився Потєх на малу потвору, що стає йому на заваді, схопив каменюку й тріснув бісеняті просто межи роги.
«Убив!»– подумав Потєх. Аж глядь, бісеня живе й здорове, ще й нові два роги виросли на тім місці, куди камінь уцілив.
«Еге, цього каменем не проженеш», – мовив подумки Потєх, обійшов бісеня і далі рушив своєю дорогою. А бісеня знову вискочило наперед і знай собі вистрибує та метляється по стежині то ліворуч, то праворуч, немов заєць.
Так вони й дісталися до невеличкого видолинка поміж скелями. Неподалік була й криниця.
«Отут я й залишуся», – поклав собі Потєх, розстелив кожушка попід кислицею і сів поміркувати та серед спокою згадати, що ж йому насправді сказав був Сварожич.
Побачивши це, бісеня й собі вмостилося Потєхові перед очима і почало виробляти всілякі дурниці та докучати йому. То ящірку пустить Потєхові під ноги, то реп’яхами сорочку обкидає, то коників понапускає в рукави.
«Ой, не гаразд усе це! – подумав Потєх, бачачи, що цьому кінця-краю немає. – Я покинув мудрого діда, братів рідних і домівку, щоб згадати серед спокою правду, а сам ось час гублю з цим рогатим ледащом».
Але згадавши, по яке благородне діло прийшов, вирішив лишитися.
III
Так і прожили перший день Потєх з бісеням у каменистому видолинкові. І так, як першого дня, було й в усі дальші дні: бісеня знай казилося та шкодило Потєхові.
Щойно засяє ясний ранок, прокинеться Потєх і радіє: «Ой, який день тихий нині, на радість мені! Сьогодні я, либонь, доскіпаюся вже правди!» Аж тут з дерева летить на нього ціла жменя кисличок – загуло в голові, і всі думки перемішалися. А та погань регоче собі на дереві, знемагає зі сміху. Мине якийсь час – і знову Потєх десь у затінку замислиться прикро, і все йому здається, ось-ось роз’ясниться в голові й дізнається він правду. А тут бісеня звідкільсь іздалеку наміриться на Потєха бузиновою дудкою та й плюсне на нього холодної води. Ну й, звісно, враз вилітає з голови усе, про що оце міркував.
І яких тільки капостей, яких дурниць не виробляло бісеня у видолинку. Та хай би воно ще так і було, але ж часом Потєхові навіть подобалось дивитися на ті пустощі. Так і виходило, скільки часу про діло думає, стільки очі самі навертаються подивитися, що там іще вигадало те капосне створіння.
Остогидло нарешті це й самому Потєхові, дедалі дужче хотілося йому повернутися до діда, та й бачив, що через кляте бісеня ніколи він не доступиться правди.
«Мушу його порішити», – надумав якось Потєх.
І ось одного ранку вигадало бісеня нове марнування часу. Вилізло на верхівку скелі, звідки починався стрімкий водорий, осідлало суху гілку і блискавкою злетіло струмком додолу. Сподобалася бісеняті ця забавка понад усі інші, тільки товариства йому бракувало. Зірвало воно якусь травинку, засвистіло в неї проти скелі, проти лісу, – і з чагарів, з каміняччя, з-під верби, з осоки поприбігали, та все вистрибом, малі бісенята, схожі одне на одного. Дізнавшися, в чім річ, кожне з них ухопило й собі по гіллячині та й гайда на скелю. О, це варто було побачити, як вони, осідлавши гілляки, полетіли додолу водориєм! А було ж їх усякого роду й усякого племені бісівського. Червоні, наче вільшанки, зелені, мов ящірки, кучеряві, немов ягнятка, голопузі, мов жаби, рогаті, наче слимаки, безрогі, як миші. Отак вони й летіли долі водориєм на своїх цурупалках, немов божевільне військо на знавіснілих конях. Злітали зі скелі одне за одним, і вода їх виносила аж на середину видолинка, де лежала велика каменюка, вся вкрита мохом. З розгону налітали вони на той камінь, перекидалися, галасуючи, одне через одного й падали на моховиння.
Отак, регочучи, з’їхала ця скажена зграя раз, і вдруге, і втретє, а Потєхові думки одна з одною змагаються: і дивився б на них та сміявся, але досада забирає, що вони таку бучу здіймають, хіба ж у цьому галасові дійдеш правди. І так і сяк прикидав Потєх, а тоді таки врадив: «Який там сміх, які розваги, мушу порішити цих лайдаків, інакше даремно я сюди прийшов».
Потєх постеріг, що від водорию струмок біжить просто до криниці. І аби на дорозі не лежала ота брила, вкрита моховинням, бісенята, що мчали по воді на гілляках, сторчголов падали б до тої криниці. Він підсунувся ближче до каменюки, і коли бісенята з реготом і вереском летіли на своєму паліччю зі скелі, Потєх проворненько зрушив камінь, і полетіло скажене військо далі. Летіли й падали просто до криниці, шкереберть, одне за одним, одне через одного – і червоні, мов ті вільшанки, і зелені, як ящірки, і кучеряві, немов ягнятка, і голопузі, мов жаби, і рогаті, наче слимаки, і безрогі, як миші, і перше з-поміж них усіх те, що прив’язалося було до Потєха.
А Потєх знову взявся за брилу та й привалив нею криницю і заскочив таким чином бісенят, наче мух у глечику.
Зрадів Потєх, що позбувся бісенят, відійшов собі подалі й сів, щоб спокійно подумати про правду.
Та де там! Бісенята в криниці почали борсатися й шаліти, як ніколи перше. З усіх шпарин стали вириватися маленькі пломінчики, що їх від страшної муки випорскувала із себе та погань. Застрибали, затанцювали іскри навколо криниці, аж Потєхові закрутилося в голові. Заплющив він очі, щоб не заважали ті іскри.
А з криниці почувся такий галас, такий буркіт, і вереск, і грюкіт, і скигління, і гавкіт, і тарахкання, і благання про порятунок, аж Потєхові вуха тріскали, де вже там про щось поміркувати! Затиснув він собі вуха, щоб не чути.
Аж тут почали до нього добиратися пара, сірковий сморід і кіптява, що їх у смертельній скруті вивергали бісенята з криниці. Хмарою піднялися кіптява й сірковий сморід, і став Потєх задихатися.
Зрозумів він, що не буде користі з його вигадки. «Бачу, – мовив собі подумки, – замкнені бісенята у сто разів гірші од вільних. Треба їх повипускати, коли вже знищити їх невдатний. Зрештою й мені легше дивитися на їхні бешкетування, аніж чути ці зойки».
Пішов хлопець до криниці, відкотив каменюку, і перепуджені бісенята, мов дикі кішки, пострибали навсібіч, декотрі навіть у гори повтікали й ніколи вже не вертали до цього видолинка.
Зосталося одне-однісіньке, оте чорне, немов кріт, і з великими рогами, бо зі страху перед Бісомаром воно не зважувалося залишити Потєха.
Але й воно дещо принишкло і стадо більше шанувати Потєха, як доти. Отак вони і влаштувалися, звикли одне до одного та й жили собі поруч. І минув так незабаром майже цілий рік, а Потєх і на крихту не розгадав, що ж йому насправді сказав був Сварожич.
А як рік кінчався, стало все це набридати бісеняті. «Доки ж я буду стовбичити тут?» – подумало воно. І одного вечора, коли Потєх вкладався вже спати, підійшло бісеня до нього та й каже:
– Що ж це ти, голубе, сидиш тут мало не цілий рік, а яка з того користь? Далебі за цей час твій дід уже й померти міг у себе на галявині!
Заболіло Потєхові серце, немов голкою у нього штрикнули. Та все-таки він одказав:
– Так уже я поклав собі, не піду звідси, доки правди не дізнаюся, бо правда над усе важливіша.
Так сказав Потех, бо був праведної та шляхетної вдачі.
І все-таки вразило його глибоко те, що бісеня сказало про діда. Цілу ніч не міг Потєх заснути, крутився, перекидався і все думав, що там зі стареньким, з його любим дідусем.
IV
А дід, як і перше, жив увесь цей час із Маруном та Лютішею на своїй галявині, але життя його було тепер дуже сумне. Онуки зовсім не піклувалися про діда, подовгу навіть не бували біля нього. Ні доброго ранку не побажають йому, ні на добраніч не скажуть, а все блукають у своїх справах, слухаючись нашіптувань бісенят, що сиділи одне у торбі, а друге за пазухою.
Марун щодня тягав із лісу нові вулики, тесав колоди та складав нову хату, і склав нарешті. А ще зробив собі десять великих палиць і день у день лічив та перелічував карби на них.
А Лютіша й собі ходив то на лови, то по розбійницьку здобич та все тягав додому хутра, дичину, приганяв: і худобу, а одного разу привів двох бранців і примусив їх слугувати собі й братові.
Важко й боляче було дідові на все те дивитися, а для онуків дід був дедалі більшим тягарем. Не злюбили вони його, бо не дозволяв, аби бранці йому слугували, та ще ганьби завдавав онукам: сам дрова рубав і воду носив. І до того вже дійшло, що все в дідові заважало онукам, навіть те, що він кожного дня незмінно докладав трісок у вогонь.
Збагнув старенький Вест, куди все це хилиться, зрозумів, що незабаром і головою, може, доведеться накласти. Та не за життям своїм він шкодував, що йому вже те життя могло дати! Жалько було помирати, не побачивши Потєха, улюбленої дитини своєї, єдиної радості, що опромінювала його старі літа.
І от одного вечора, саме тоді, коли Потєх за дідом побивався, каже Марун Лютіші:
– Треба б нам, брате, діда рішити. У тебе є зброя, пристережи його біля криниці та й убий.
Марун це тому казав, що забаглося йому на місці старої хатини нову пасіку поставити.
– Не можу, брате, –відмовляє Лютіша, якому від крові й розбою серце не стільки скам’яніло, як Марунові від багатства та пихи.
Але Марун не відступається, та й бісеня з торби йому все шепоче та нашіптує. Бачить-бо воно, що ось-ось саме йому пощастить звести старого зі світу й тим заслужити Бісомарову похвалу.
Отож намовляє Марун Лютішу, а Лютіша ніяк не хоче на діда піднести руку. Та врешті дійшли-таки вони згоди й поклали собі ще того ж вечора запалити стару хату, щоб згоріла вона і дідусь разом із нею.
Коли надвечір стихло все на галявині, відрядили вони наймитів до лісу пильнувати вночі пастки, а самі підкралися до Вестової хатини, заплішили знадвору двері важким клином, аби дід не втік з пожарища, та й підпалили хату з усіх чотирьох кутків.
Зладнавши все це, самі подалися далеко в гори, щоб не чути, як волатиме дід на поміч. Домовилися обійти всю полонину, щоб повернутися тільки над ранок, коли вже згорить і хата, і дід.
Пішли вони собі, а вогонь помалу почав лизати стіни. А що було хату зрубано зі старої горішини, твердої, як камінь, то хоч як вогонь стіни лизав, а зайнятися вони не могли. Аж десь пізно вночі загорілася стріха.
Прокинувся дідусь Вест, розплющив очі й бачить, що в нього над головою стріха горить. Піднявся він і пішов до дверей, та побачивши, що їх знадвору замкнено, відразу збагнув, чия то робота.
– Ой діти ви мої, горопашні мої! – мовив старенький. – Від серця свого ладні відірвати, щоб карбів побільшало. Але зважте, місця для карбів на ваших палицях ще багато, а серця ви свої вже до самого денця пограбували, коли палите діда та рідну хату.
Отак подумав дідусь Вест про Маруна й Лютішу і більше вже про них і не згадував, не краяв серця через них, а пішов собі сів та й став мирно чекати на смерть.
Сидить він на скрині й думає про своє довге життя. І нічого йому в тім житті не жалько, жалько тільки, що в цей смертельний час немає біля нього Потєха, його коханої дитини.
Думає він отак, думає, а стріха вже палає, немов смолоскип.
Погоріли й попадали долі крокви, за ними сволок. Охоплені полум’ям падали побіч старого бантини. Огорнуло полум’я Вєста, розпалася стріха над ним, аж видко стало, як зорі на небі ховаються, чекаючи сходу сонця. Випростався тоді старий Вест, підніс догори руки й очі і став чекати, доки полум’я забере з цього світу і його, і хату.
V
Тяжко змучився тої ночі Потєх, а як стало благословлятися на світ, пішов до криниці освіжитися холодною водою.
Нахилився над криницею, а з води сяйво заряхтіло. Заряхтіло, піднеслося вгору, і з’явився край колодязя, Потєхові перед очима, прегарний хлопець у зелених шатах. І був то Сварожич.
Стрепенувся з радості Потєх і каже:
– Милий Сварожичу, а я ж тебе чекаю-чекаю! Скажи мені, горопашному, що маю робити? Бо катуюсь оце тут, мучуся, цілий рік мудрість закликаю, а все ніяк правди не доскіпаюся.
Сказав він це, а Сварожич, докірливо покрутивши золоточубою головою, мовив:
– Ой хлопче, хлопче! Казав же я тобі лишатися коло свого діда, відплатити йому любов’ю за його любов до вас і не кидати старого, доки він тебе сам не покине.
А тоді ще й додав:
– Я думав, що ти наймудріший з-поміж братів, а насправді ти найдурніший. Катуєшся тут і мучишся, цілий рік мудрості докликаєшся, щоб правди дізнатися. А коли б послухався свого серця, яке ще на порозі хатини підказувало тобі повернутися, не залишати діда, ото й була б тобі, горопахо, правда справжня й нехитра.
Так проказав Сварожич, ще раз докірливо похитав золоточубою головою, а тоді загорнувся в золоту кирею, і не стало його.
Присоромлений і збентежений Потєх сам залишився біля криниці, а з-поза каменюки визирає й регочеться, мов блазень, оте бісеня, мале, гидотне і з великими рогами. Сподобалося бісеняті, як Сварожич зганьбив Потєха, що такий уже праведний був. А Потєх, очутившись від замішання, вигукнув радісно:
– Ось тільки-но вмиюся і щодуху полечу до свого любого дідуся.
Мовивши так, він обернувся до криниці, щоб умитися. Нахилився води зачерпнути, та занадто низько схилився, послизнувся і впав у криницю. І втопився.
VI
Вискочило бісеня з-поза каменя, скікнуло на цямриння колодязя і зазирнуло вниз на власні очі побачити, чи ж правда те, що сталося.
Правда. Потонув Потєх. Оно він, лежить під водою.
– Ой-я-я! – заверещало бісеня, що було дурне як пень. – Ой-я-я, ой-я-я! Я вертаю з заслання!
Верещить бісеня, аж луна йде від скель, що оточили видолинок. Потому підскочило до каменюки, що її Потєх притулив до цямриння, уперлося в неї, камінь перекинувся і завалив криницю. На камінь бісеня кинуло Потєхів кожушок і вмостилося на нім, а тоді давай витанцьовувати, та вистрибувати на кожусі, та вищати:
– Ой-я-я, ой-я-я, кара скінчилась моя!
Стрибало воно, стрибало, верещало, верещало та й стомилося. Кинуло оком по видолинку, і якось не по собі йому стало.
Звикло бісеня до Потєха, і життя його буття коло цього праведника було таке вільготне, що раніше йому й не снилося. Тут він жирував, скільки йому бажалося, і ніхто йому не забороняв, ніхто докорами не набридав. А тепер треба знов повертатися під вербу на болоті, до лютого царя Бісомара, туди, де казяться п’ять сотень бісенят, таких самих навісних, як і воно було.
Одвикло мале від усього того. Замислилося бісеня та й засмутилося-зажурилося. А тоді ляснуло долонею по долоні, дурне, безголове поганеня, що якусь хвилину тому стрибало з веселощів, та й стало плакати, ревіти й качатися по кожушкові від лютого горя.
Реве воно і скиглить, ніби сталося зовсім не те, з чого воно допіру раділо. Бісеня як бісеня: ревти, то вже ревти, і воно реве, скубе вовну з кожуха, качається по нім, як божевільне.
Під цю мить пришвендяли у видолинок Лютіша й Марун.
Вони вже обійшли були всю верховину і тепер вертали на галявину побачити, чи благополучно згорів собі там дід зі своєю хатиною. Отож вертаючи й забрели у видолинок, де досі ніколи ще не бували.
Почули Лютіша й Марун скигління, побачили кожух Потєхів і одразу подумали, чи не скоїлося з ним якої біди.
Але жалю в них ця думка про брата не викликала жодного, бо вони не зугарні вже були за кимось і пошкодувати.
Аж тут завовтузилися бісенята, почувши, як скиглить їхній приятель. А відомо, що бісенята – вельми дружний народ, і немає вірніших друзів, коли хтось із них попадає в скрут у. На вербі й під вербою вони сваряться і б’ються, але в скруті ладні одне за одного і головою накласти.
Завовтузилися отже бісенята, занепокоїлися, нащулили вуха, а тоді висунулися одне з торби, друге з-за пазухи. Вистромившись, побачили: борюкається їхній братчик з кимось, реве і скиглить, видко лише, як вовна навсібіч жмуттям розлітається.
– Роздирає його якась страшна звірюка! – зойкнули перелякані бісенята, повискакували одне з торби, друге з-за пазухи й кинулися приятелеві на поміч.
Підскочили, а те знеможене лежить на кожусі й волає:
– Загинуло бідолашне! Загинуло бідолашне!
Утихомирюють бісенята свого приятеля, думають, може, воно на терня п’яткою наступило, може, йому комар у вухо залетів. Не жили-бо вони поруч із праведником, і невтямки їм було, чого воно верещить.
А бісеня все реве, і ні тобі голосу свого почути, ні заспокоїти його.
Змучилися бісенята, не знаючи, що з ним чинити. І покинути ж не можуть його в тій біді. Та врешті надумали: схопили кожушка за рукави й потягли на нім свого приятеля, та бігцем, та до лісу, а з лісу – під вербу, що на болоті, до Бісомара.
А Лютіша й Марун тим часом уперше за цілий рік позбулися своїх бісенят. Щойно бісенята їх покинули, братам тої ж миті здалося, що вони впродовж цілого року немов сліпці світом блукали і ніби оце тепер прозріли.
Перезирнулися вони, наче не сповна розуму, перезирнулися й враз збагнули, який гріх учинили, скривдивши діда.
– Брате, рідний! – крикнули вони один одному. – Нум побіжімо діда рятувати.
І помчали вони до галявини, наче на крилах соколиних. Прибігли, а хата вже без стріхи, і з середини полум’я стовпом піднімається. Тільки стіни ще стоять та двері, важким клином заплішені.
Підскочили браття, вибили клин, убігли в хатину й на руках винесли з вогню старенького, що його вже полум’я починало за ноги хапати.
Винесли Лютіша й Марун діда, поклали його долі й стоять поряд, не сміючи жодного слова мовити.
За якийсь час розплющив дідусь очі й, уздрівши онуків, нічого їм не сказав, а лиш попитав:
– Чи не бачили ви часом десь у горах Потєха?
– Не бачили, діду, – відказали брати, не сміючи йому в вічі глянути. – Загинув Потєх, утопився сьогодні в криниці. А нам, дідусю, пробач, ми будемо тобі служити й коритися слухняніше від невільників.
Сказали вони ото так, і дід випростався, став на ноги.
– Вам, діти мої, бачу, вже прощено, бо живі зосталися. А от третій ваш брат, що найправедніший був, власним життям сплатив за свою помилку. Ходімо, діти, ведіть мене, мушу я побачити, де він загинув.
Скрушно слухали Марун і Лютіша свого діда, а тоді, взявши його попід руки, пішли з ним до видолинка. Недовго і йшли вони, та раптом побачили, що заблукали, що ніколи досі не бували там, куди оце зайшли. Сказали про те дідові, але він звелів іти тим самим плаєм.
Так вони дісталися до стрімкого урвища, що ним угору, до самого гребеня, вела стежка.
– Ой, помре наш дід на цім урвищі, дуже вже він слабенький, – перешіптуються брати.
А старенький Вест одне твердить:
– Ходімо, діти, як нас путь веде.
Стали вони видряпуватися далі тим самим путівцем, дідусь уже і зблід, і посірів з лиця. А вгорі, на гребені, усе щось так солодко бринить і дзюркоче та ряхтить і виблискує.
Вибралися нарешті вони на гребінь і заніміли, і скам’яніли від жаху й дивовижі. Немає попереду ні гір, ні долини, ні бескеття, ні рівнини – нічого немає, тільки стеляться білі хмари, немов море безкрає. Білі хмари, а понад ними рожева хмаринка. А на тій рожевій хмаринці – бескид кришталевий, на нім палац золотий, і широкі сходи ведуть до того палацу.
То був золотий палац Сварожичів. Сяє з палацу сяйво ніжне, сяє від хмаринки рожевої, від бескиду кришталевого, від мурів золотих, а найбільше од вікон палацових. Сидять там прохані гості Сварожичеві, п’ють із золотих к