Одна жінка йшла із своїм сином лісовою стежиною додому. Аж назустріч ведмідь.
– Будь ласка,– попрохала жінка ведмедя,– пропусти мене!
– Не пропущу! – відповів ведмідь. Схопив жінку з хлопчиком, закинув їх собі на спину та й поніс через ліс, яруги та кущі до себе в печеру. Хлопчика ведмідь назвав Ведмежим Вухом. Йому та його матері він щодня приносив м’ясо.
– Хто це приносить нам м’ясо? – запитав хлопець, коли підріс.– У нього чотири ноги, великі вуха…
– Твій батько,– жартома мовила мати.
– Хіба в мого батька можуть бути чотири ноги й такі вуха? – заперечив хлопець,– Ні, він не мій батько.
– Коли ми йшли з тобою додому, цей ведмідь схопив нас і силою притяг сюди. Ось відтоді ми й живемо в цій печері.
– А що як я вб’ю цього ведмедя, ти знайдеш дорогу додому? – запитав Ведмеже Вухо.
– Звісно, знайду,– відповіла мати.
Тоді хлопчик, причаївшись за кущами, став пильнувати ведмедя… І ось нарешті з’явився ведмідь з великим шматком м’яса в зубах. Хлопчик вискочив із засідки, вдарив ведмедя сокирою і повалив на землю…
Після цього хлопчик разом з матір’ю повернулися додому. Але діти весь час дражнили його, гукаючи:
– Вухо! Вухо! Гей, Вухо!..
– Я, якщо розлютуюся, то можу все село знищити, – сказав хлопчик сільським старшинам. – Але ж я не хочу завдавати людям лиха. Ліпше я піду з села! – І хлопчик Ведмеже Вухо знову подався до лісу…
Простуючи лісом, Ведмеже Вухо набрів на князівський маєток.
– Чи не потрібен тут робітник? – запитав Ведмеже Вухо, спинившись біля воріт.
– А яку ціну береш? – запитав князь.
– Чурек, щоб їсти, та якесь вбрання, щоб одягтися. Цього досить.
– Гаразд,– мовив князь, завів хлопчика в маєток і питає: – Як тебе звуть?
– Мене звуть Ведмеже Вухо.
– Так от, Ведмеже Вухо, привези дров. Воли – у стійлі, арба – на обійсті, а реміняки – ось.
– Гаразд, я притягну дрова, але воли й гарба мені не потрібні.
Ведмеже Вухо взяв реміняки та й пішов. Накорчував велетенських чинар, склав їх, обв’язав реміняками та й поволік. Коли тяг дрова через село, то одному хазяїну збив ворота, другому розвалив стайню. Нарешті притяг чинари на князівський двір.
– Гей, князю! – гукнув хлопець,– Я приволік тобі дрова, а ти рубай!
Подивувався князь такій силі Ведмежого Вуха й налякався: «А що,– подумав він,– коли цей хлопець розлютиться? Та він же мій весь маєток і село знищить!»
І став думати над тим, як позбутися цього хлопця… Довго їздив князь на своєму коні, розпитував підвладних йому людей, та ніхто нічого йому порадити не міг.
Нарешті звернувся він до однієї баби, що жила на околиці села.
– Там, за горою, є дракон Акати,– порадила баба.– Ти пошли туди Ведмеже Вухо і скажи, що дракон нібито винен тобі два п’ятаки. Хай, мовляв, поверне борг. Якщо він так скаже, то дракон не випустить його живим назад.
Повернувся князь додому та й каже хлопцеві:
– От що, Ведмеже Вухо! Треба сходити он за оту гору, там живе дракон. Він винен мені два п’ятаки. Принеси їх мені.
– Гаразд, я сходжу,– сказав Ведмеже Вухо та й пішов. На горі побачив дроворуба.
– Добридень! – привітався хлопець,– Хай буде щастя у твоїй домівці!
– Добридень! – відповів дроворуб.– Що потрібно тобі, гостю-чужинцю?
– Що то за видолинок, який аж он там бовваніє? – запитав Ведмеже Вухо.
– То драконова печера.
– А що то таке он там синіє?
– То озеро, в якому живе дракон.
– А оте щось темне, над озером, – то що?
– То – драконова грива.
– А що то за вогонь зблискує?
– А то розлітаються іскри, коли дракон зубами скрегоче.
Отак погомонівши, пішов Ведмеже Вухо далі. Дійшов, нарешті, куди хотів, спустився в печеру, де жив дракон, та й гукнув:
– Гей, драконе! Князь прислав мене до тебе, щоб ти повернув йому два п’ятаки.
– Іди геть, нахабо! Ти – гість, тільки тому не заподію тобі шкоди, а то перепало б тобі на горіхи! – відповів дракон.
– А я не про це веду з тобою мову – я прийшов по два п’ятаки! – повторив Ведмеже Вухо. Дракон, заскреготівши зубами, кинувся на хлопця. А Ведмеже Вухо, вхопивши його за гриву, вискочив на нього та й давай духопелити. Отак, штурхаючи дракона то в один, то в другий бік, погнав просто до княжого обійстя.
– Гей, князю! – гукнув Ведмеже Вухо.
– Що там таке? – запитав князь і виглянув у вікно.
– Не віддає дракон твоїх двох п’ятаків. Каже, що ти їх йому не давав. То я його до тебе на розправу притяг. Якщо зможеш, то сам забери у нього!..
– Забери дракона! Забери його геть ізвідси! – зарепетував князь.
– Та не збираюся я тягати його сюди-туди! – відповів Ведмеже Вухо і, давши доброго штурхана драконові, відпустив його. Налякався дракон і втік аж за сім гір…
Та ще дужче налякався князь. Що його робити з цим хлопцем?.. І він знову пішов до баби за порадою.
– Що мені робити? Ведмеже Вухо навіть дракона пригнав до мене! – сказав князь.
– Он у тому лісі живе страшний дід-лісовик. Пошли його до нього і хай він скаже, що той дід винен тобі дві мірки кукурудзи – ось по це він, мовляв, і прийшов… Дід його вислухає, але нічого не дасть і назад живим не відпустить,– порадила баба.
Князь повернувся додому та й каже Ведмежому Вуху:
– Он у тому лісі живе дід. Він заборгував мені дві мірки кукурудзи. Так от сходи до нього і принеси їх.
– Гаразд, я сходжу! – відповів Ведмеже Вухо й подався до лісу.
Іде – аж бачить: дідова хата.
– Гей, діду! – гукнув хлопець.
Дід виглянув у вікно, потім обернувся, схопив каменюку й почав гострити свої зуби.
– Виходь, діду! – знов гукнув Ведмеже Вухо.
– Чого тобі треба? – запитав дід, вилазячи зі свого лігва.
– Мене прислав князь. Ти заборгував йому дві мірки кукурудзи. Віддай! Я віднесу!
Дід заскреготів гострими зубами й накинувся на хлопця. Та Ведмеже Вухо ухопив лісовика за бороду, притяг його під комору і, навантаживши на нього мішок кукурудзи, сам заліз аж нагору та й погнав діда до князівського обійстя.
– Гей, князю! – гукнув Ведмеже Вухо.
– Що там ще? – визирнув князь у вікно.
– Лісовик не хоче віддавати мені кукурудзу! – відповів хлопець.– То я його притяг до тебе на розправу! Осьде він! То ти сам відбери, скільки він тобі винен! – І підняв хлопець діда аж до вікна.
– Забери його! Забери його звідси скоріше! – закричав наляканий князь,– Відведи туди, звідки привів!
– Еге ж! Буду я бігати сюди-туди! – розсердився Ведмеже Вухо і, давши ляпаса лісовикові, прогнав його. За сім гір, за далекі ліси втік дід, налякавшись Ведмежого Вуха…
А хлопець уже здогадався про потаємні думки князя та й каже:
– Якби я не їв твого хліба й не носив твого одягу, то я відтяв би тобі голову й настромив он на той кілок.
Сказавши це, Ведмеже Вухо покинув князя та й подався до лісу.
Подумав-подумав князь та й вирішив повернути хлопця.
– Зачекай! Не йди! – наздогнав його князь.– Залишайся, будь ласка, не йди! Живімо разом!..
– Ні,– відказав хлопець,– з підступними людьми я не хочу жити.
У лісі Ведмеже Вухо набрів на трьох чоловіків.
– Добридень! – привітав він їх.
– Добридень,– відповіли ці троє.– Приставай до нас – разом житимемо.
І Ведмеже Вухо став жити з ними.
От якось ці люди сказали одному з своїх товаришів:
– Ми підемо полювати, а ти, доки ми прийдемо, приготуй нам обід – звари м’ясо з галушками.
Сказали так і пішли, взявши з собою й Ведмеже Вухо.
Той, що залишився, зварив м’ясо з галушками і тільки-но хотів прилягти відпочити, як раптом хтось гукнув знадвору:
– Е-ге-ей!
– Що там таке?
– Добридень! – сказав кульгавий нарт[1], що приїхав на кульгавому зайці.
– Добридень! – відповів господар. – Злазь з коня й заходь.
– Та я, звісно ж, ізлізу й зайду, якби ти навіть і не запрошував.
Сказавши так, нарт увійшов у хатинку й присів зі своїм зайцем, а хазяїн витяг з казана м’ясо з галушками й почав ділити на п’ять частин.
– Ти що ото робиш? – запитав нарт.
– Нас двоє, та ще троє прийде, отже – п’ятеро. Тому й ділю їжу на п’ять частин,– відповів господар.
– Та облиш ти свої п’ять частин! Знати нічого не знаю! – гарикнув нарт, висмикнув волосину з заячого хвоста, зв’язав нею господаря – та так міцно, що той і поворухнутися не міг,– далі схопив м’ясо з галушками, ковтнув усе заразом, запив масною юшкою та й поскакав собі далі на своєму кульгавому зайці.
Господар сяк-так виборсався з пут, знову наварив їсти та й ліг відпочити. Незабаром прийшли з ловів його товариші.
– Ти чого це розлігся? – запитав його Ведмеже Вухо.
– Та щось живіт заболів,– відповів той.
Наступного дня вони знову пішли на полювання, лишивши вдома іншого товариша.
Не встиг той приготувати їжу, як хтось гукнув знадвору:
– Е-ге-ей!
– Що там таке?
– Добридень! – сказав кульгавий нарт, що приїхав на кульгавому зайці.
– Добридень! – відповів господар. – Злазь з коня й заходь.
– Запрошуй, не запрошуй, а я все одно ізлізу,– сказав нарт, увійшов у хатинку й присів з своїм зайцем. Коли господар почав ділити галушки з м’ясом на п’ять частин, нарт запитав:
– Що ти ото робиш?
– Нас двоє, та ще троє прийде, отож я й ділю їжу на п’ять частин.
– Та облиш ти свої п’ять частин! Знати нічого не знаю! – гарикнув нарт, висмикнув волосинку з заячого хвоста, міцно зв’язав нею господаря, а далі схопив м’ясо з галушками, ковтнув усе заразом, запив масною юшкою, скочив на свого кульгавого зайця та й далі поскакав.
Господар борсався-борсався – нарешті якось виборсався з пут. Знову наварив їсти та й ліг відпочити. Аж прийшли друзі з ловів.
– Що з тобою? Ти чого ото лежиш? – запитав Ведмеже Вухо.
– Та щось голова заболіла,– відповів той.
Третього дня Ведмеже Вухо провів товаришів на полювання, а сам лишився господарювати. Тільки-тільки закінчив роботу, аж чує:
– Е-ге-ей!
– Що там таке? – вийшов Ведмеже Вухо.
– Добридень,– сказав кульгавий нарт, що приїхав на кульгавому зайці.
– Добридень! – відказав господар.– Заходь.
– Та я зайду, навіть якби ти мене й не запрошував,– відповів нарт.
– Ні, якщо не запрошу, то й не зайдеш, – відповів хлопець і, вхопивши кульгавого зайця й кульгавого нарта, затяг їх у хатину. А там висмикнув волосину з заячого хвоста, міцно з’язав нею і нарта, й зайця і, чекаючи на товаришів, приліг спочити.
Коли товариші прийшли з ловів, Ведмеже Вухо запитав одного з них:
– Чи не той оце, що в тебе від нього болів живіт?
– Та він же ж,– відповів товариш.
Потім Ведмеже Вухо запитав у другого товариша:
– Чи не той оце, що в тебе від нього боліла голова?
– Та він же ж, – відповів другий товариш.
– Ну, коли так, то провчіть його,– мовив Ведмеже Вухо.
– Змилуйтесь, будьте ласкаві! – почав благати нарт.– Відпустіть мене. Я більше не прийду сюди.
– Ну, дивись, щоб більше не попадався! Якби ти не був у нас гостем, то я б тобі голову одрубав!
Промовивши ці слова, Ведмеже Вухо розв’язав нарта, посадив його на кульгавого зайця та й відпустив на всі чотири сторони…
Отак вони й жили… Та ось одного разу, гуляючи в лісі, Ведмеже Вухо побачив великі вежі. Повернувшись додому, він запитав своїх товаришів:
– Що то за вежі стоять у лісі?
– Там живуть дуже сильні нарти, – сказали товариші.
– Доки не заберу в них ці вежі, не заспокоюся,– мовив хлопець.
– Не берись за це діло. Нарти надто дужі: в одного з них одна голова, в другого – дві, в третього – три, в четвертого – чотири, в п’ятого – п’ять, у шостого – шість, у сьомого – сім, у восьмого – вісім, у дев’ятого – дев’ять! Не нам змагатися з такими!
– Якими б дужими вони не були, я все ж піду,– мовив Ведмеже Вухо та й пішов до нартів.
Коли він прийшов туди, брама фортеці була розчинена. Всередині ж не було нікогісінько. Біля стін стояло дев’ять мечів. Ведмеже Вухо вибрав собі найкращий. Після цього він викопав за брамою великий рів і заховався біля нього з мечем у руці.
І от нарешті нарти повернулися додому. Кожний з них, що заходив у браму, тут же падав у рів від удару меча. Так він усіх їх і порубав. А потім засипав рів, привіз свою матір і стали вони жити в цих вежах.
[1] Нарти – казкові герої-богатирі, що жили в горах Кавказу.