Жили колись у Гянджі два брати. Старшого звали Салех, а молодшого Валех. Були вони дуже бідні.
Одного разу Салех і каже Валехові:
– Брате, ходімо пошукаємо щастя в якомусь іншому місті.
Погодився той, і вибралися брати з міста. Довго йшли чи недовго, долали гори й западини і дійшли до одного міста. Тут вони найнялися до двох крамарів і стали їм прислужувати.
Молодший брат, Валех, найнявся на рік.
Коли минув рік, хазяїн його полічив свою виручку й побачив, що він з Валехом заробив дванадцять мідних грошів.
– Як хочеш, можеш ще в мене на рік зостатися,– сказав хазяїн.
І Валех залишився в нього ще на рік.
Збіг ще один рік, і коли полічили вони виручку, то виявилося, що знову заробили дванадцять мідних грошів.
– Валех,– сказав хазяїн,– хай тобі щастить! Зостанешся ти в мене чи підеш?
– Зостануся,– відповів Валех.
Хазяїн упевнився, що Валех – вірна йому людина.
На третій рік вони знову полічили виручку, і знову виявилося дванадцять мідних грошів прибутку.
Саме в цей час прийшов Салех до Валеха й каже:
– Брате, я їду звідси. їдьмо разом.
– З чим же я поїду, братику? – відповів Валех.
– А скільки ти грошей назбирав? – питає Салех.
– У мене вісімнадцять мідних грошів,– відповів Валех. А Салех каже:
– А я заробив п’ятсот золотих і хочу виїхати.
– Ні, братику,– каже Валех,– з моїми грошима не можу повертатися додому.
– Тоді піди на базар,– порадив Салех,– купи своїм дітям якийсь гостинець, а я відвезу його й скажу, що це їм батько прислав.
Пішов Валех на базар і купив дітям трохи кишмишу[1], смаженого гороху та зацукрованого мигдалю. Він уже хотів іти, та побачив біля крамниці обшарпаного хлопчика, який жадібно дивився на виставлені солодощі. Тоді Валех відсипав йому всього потроху з того, що купив для своїх дітей.
А хлопчик поклав йому на долоню маленький камінець і одразу десь щез. Валех глянув на камінець – аж то невеличкий рубін,– побіг навздогін за хлопчиком, але того й слід прохолов.
Повернувся Валех з базару й сказав братові:
– Віддаси цей камінець моїй жінці, хай продасть його і на ці гроші прогодує дітей. Коли я відслужу в хазяїна, то повернуся додому.
Салех узяв рубін і скоро чи не скоро дійшов нарешті до Гянджі. Жінка Валеха дізналася, що він повернувся, й прийшла до нього, запитала:
– А де ж мій чоловік?
– Валех помер у дорозі,– відповів Салех.
– Що ж мені робити з моїми сиротами? Куди я їх подіну?
– А я звідки знаю?! Сама подумай, що з ними робити,– відказав Салех.
Залишмо поки що Валехову жінку бідувати з дітьми, а ми вам розповімо про Валеха.
Якось хазяїн сказав Валехові:
– Візьми глек, набери води, хай закипить, нап’ємося.
Пішов Валех з глеком і ненароком сколупнув одну з цеглин, якими було вимуроване водоймище. Валех став укладати цеглину на місце, та побачив під нею скриньку, а в ній рубін, якому й ціни нема. Валех мерщій завинив скриньку й прикрив її цеглиною.
«Ой, як це негарно вийшло,– подумав він,– ще хазяїн подумає, що я злодій».
Валех повернувся в крамницю й сказав:
– Хазяїне, не думай про мене зле. Коли я біг по воду, ненароком сколупнув цеглину і побачив під нею твій коштовний камінь. Але я до нього навіть не доторкнувся.
– Гаразд, Валеху, – відповів хазяїн,– заходь у крамницю.
Хазяїн допив чай, пішов до водоймища й підняв цеглину.
Під скринькою лежала ціла купа великих рубінів, яким нема ціни. Він забрав їх і приніс додому.
– Ось тобі частина цих рубінів – це тобі за твою вірність. Повертайся додому в своє місто.
Валех продав один рубін, накупив усякої всячини й поїхав у Гянджу, де не був уже кілька років.
У рідному місті він зупинився в караван-сараї.
«Не піду,– подумав,– одразу, спершу дізнаюся, як жили моя жінка й діти, поки не було мене».
Хай він поки що собі очікує, а ми розповімо вам про падишаха плішивих.
У Гянджі жило сорок плішивих. Вибрали вони із свого гурту падишаха і зліпили йому з глини трон. Той падишах вилазив на цей трон і наказував:
– Зловити, привести, посадити!
І всі плішиві відразу виконували його наказ.
Цей падишах плішивих якось ходив по базару й побачив, що до багато вбраного чоловіка – це був Валех – підійшла жебрачка. Падишах плішивих зупинився й прислухався до їхньої розмови. Жебрачка просила милостині. Валех придивився до неї й упізнав свою жінку.
– Гей, жіночка славна, чи ти, бува, не дружина Валеха? – запитав він.
– Еге ж, я його дружина,– відповіла жебрачка, не впізнавши свого чоловіка.
– А чи вручив Салех рубін, який передав йому Валех для тебе?
– Ні, не давав,– відповіла жінка.– Коли приїхав Салех, я ходила до нього справлятися про свого чоловіка. І він сказав, що Валех помер у дорозі.
– Тоді,– каже Валех,– поскаржся шахові й візьми мене в свідки. Я йому розповім усе, що знаю.
Прийшла жінка до шаха.
– Хай вічно живе шах! – сказала вона.– Мій чоловік передав своїм братом рубін для мене. А брат не віддав його мені, і тепер я жебракую з дітьми.
Шах наказав одразу ж гукнути Салеха.
– Ах ти ж такий-сякий! Навіщо ти скривдив жінку й присвоїв чуже добро? А тепер жінка Валеха жебракує!
– О пристанище світу! Я виконав братове бажання. Його жінка продала камінь, проїла, а тепер ще й каже, ніби я нічого не давав. У мене є свідки.
– Іди приводь свідків,– наказав шах.
Салех привів кілька брехливих свідків, які присягалися, що він передав рубін Валеховій дружині.
Шах замислився над цією справою. Аж раптом у судилище зайшли двоє плішивих і оголосили шахові, що їхній падишах кличе його до себе.
«Е,– подумав собі шах,– тут щось негаразд»,– і сказав візирові:
– Візире, ходімо подивимося, який там падишах плішивих мене гукає.
Прийшли вони до падишаха плішивих, а той навіть голови не підвів, коли вони привіталися.
– Ти шах? – запитав згодом.
– Так, я шах – пристанище світу.
– А чому ти віриш цьому купцю Салехові? – запитав падишах плішивих.
Шах усе розповів йому.
– Ні, він каже неправду,– мовив падишах плішивих.– Тому я і покликав тебе,– і наказав двом плішивим: – Ідіть, приведіть сюди Салеха, його свідків, а ще Валеха з його дружиною.
Усіх одразу привели. Падишах плішивих звернувся до Салеха:
– Чи віддав ти рубін жінці?
– Аякже, віддав,– відповів той.
Падишах плішивих наказав принести глину й виліпив з неї кавун, диню, гарбуз і огірок. Потім він звернувся до Салеха й показав на виліплені фігури.
– Якого розміру був той рубін?
– Та він був такий, як намистина на чотках.
– Стань осторонь,– звелів падишах плішивих і звернувся до свого верховоди:
– Приведи когось із свідків.
– Клянуся твоєю головою,– сказав шах візирові,– правда на твоєму боці.
Привели Салехового свідка. Падишах плішивих показав йому виліплені з глини кавун, диню, гарбуз та огірок і питає:
– Салех при тобі віддав рубін?
– Еге ж, при мені,– відповів той.
– Скажи, якого розміру був той рубін? Такий, як кавун, диня, гарбуз?
Свідок, що не бачив зроду рубіна, сказав навздогад:
– Такий, як гарбуз.
Падишах плішивих запитав:
– А якого ж кольору він був?
Лжесвідок відповів:
– Він був біліший од бавовни.
Тоді шах і каже:
– Візире, клянуся твоїм життям, але правда на боці плішивого.
Падишах плішивих наказав привести другого свідка.
– Салех при тобі віддав рубін? – спитав він.
– Аякже, при мені,– відповів той.
– Якого ж розміру був камінь?
– Такий, як кавун,– відповів той свідок.
– А якого кольору?
– Червоного.
Гукнули ще одного брехливого свідка.
– При тобі купець Салех віддав рубін? – запитав його падишах плішивих.
– Та при мені ж,– відповів той.
– А якого розміру був той рубін?
– Такий, як диня,– відповів свідок і показав на глиняну диню.
– А якого кольору?
– Синього.
Привели ще одного свідка.
– При тобі Салех віддав жінці рубін? – запитав падишах плішивих.
– Атож.
– А який він був?
– Такий довгий, як огірок,– відповів брехливий свідок і показав на глиняний огірок.
– А якого кольору?
– Жовтого.
Потім падишах плішивих сказав:
– Приведіть Валеха. Годі слухати цих свідків! Якого ж розміру був той рубін?
– Він був такий, як намистина на чотках.
– А якого ж кольору?
– Він не бував одного кольору,– відповів Валех.– Він мінився то білим кольором, то червоним, то фіалковим, а в темряві світився.
Після цього падишах плішивих сказав шахові:
– Тепер воля твоя, роби з ними що захочеш!
Шах повернувся до свого палацу, зійшов на трон і наказав:
– Приведіть сюди Салеха і його свідків.
Коли їх привели, він сказав брехливим свідкам:
– Ви не бачили рубіна. Чого ж ви пішли у свідки?
– Володар світу,– призналися ті,– кожному з нас Салех дав по пригорщі срібла, щоб ми були його свідками.
Шах звелів скарати Салеха та його брехливих свідків, а добро його віддати Валеховій жінці.
Того ж дня увечері Валех тихенько підійшов до своєї хати, пробрався в кімнату й побачив, що дружина варить дітям плов.
– Гей, жінко! – гукнув він.
– Що тобі треба? – сахнулася вона. – За добре діло, яке ти зробив, будь нашим гостем, сідай з нами до плову.
– Жінко, я твій чоловік, Валех.
Глянула вона пильно на гостя і впізнала свого чоловіка.
Валех розповів дружині про всі свої пригоди, і вони зажили щасливо. Бажаємо щастя і вам.
[1] Кишмиш – сушений виноград.