Колись у далеку давнину жили собі чоловік та жінка. У них був син, що дуже любив битися. Через це в їхній хаті завжди була сварка.
Якось приходить до них одна баба та й каже:
– Ваш хлопець бився з моїм сином. Зробіть щось з ним, покарайте його.
Тато тут же провчив хлопця. А мама збоку й каже:
– Аби ти, сину, так бився, як Лугай у полі.
Хлопець і задумався: що то за Лугай, хто він такий?
Довго думав, ходив та думав, а врешті й вирішив: коли мама так сказали, піду я геть від них. Може, того Лугая знайду.
От і пішов він. Ходить світами, всюди переходив. У тих мандрах минуло багато часу.
Одного разу заходить хлопець у степ, дивиться: спить людина, а коло неї – шабля. Він шаблю підняв, думає: відітну голову, то буду мати шаблю. Але потому міркує: чого ж я буду рубати голову, коли не знаю, хто це…
Ліг він попри того чоловіка та й заснув.
А то був сам Лугай. Лугай пробудився, дивиться – коло нього чоловік спить. Він хапнув шаблю – хотів відрубати голову. Потому подумав: ні, не знаю, хто це… Розбудив хлопця та й каже:
– Ти хто такий, хлопчино?
– Я такий і такий-то,– відповідає.– Мені заповіли, аби я так бився, як Лугай у полі. От я й шукаю – хто він такий, той Лугай? Ходжу, ходжу і ніде не можу його знайти.
А Лугай каже:
– Ось ти й знайшов мене. Я є сам Лугай. Я б'юся з дванадцятьма чортами вже багато років. Б’юся за свою королеву, що її вони вкрали в мене. Уже дванадцять років не можу дванадцятого чорта вбити.
Хлопець каже:
– Давайте, я вам допоможу.
– А ти не боїшся?
– Ні,– каже.
Лугай дав йому шаблю. Хлопець і питає:
– А коли з ними битися?
Лугай каже:
– Зараз о дванадцятій годині вони надлетять сюди.
Коли й справді: о дванадцятій годині летить дванадцятеро чортів – і до хлопця. Він повертається в один бік, у другий – рубає чортів своєю чарівною шаблею. Вбиває одинадцятьох, а дванадцятий – тікати. Хлопець каже Лугаєві:
– Біжімо за ним!
– Побігли. Старший Лугай – ззаду, а молодший Лугай біжить попереду. Уже доганяє чорта – аж там велика чорна прірва: той – туди!.. Усе ж хлопець устиг: відрубав чортові голову. Тоді й думає:
«А що ж далі робити? Мабуть, мушу лізти в цю прірву: недаремно ж чорт рвався туди».
Заліз у прірву. Пішов собі та й пішов. Іде далеко, іде довго. Дивиться – аж велика печера, а в печері сидить дівчина. Він і питає:
– Хто ти така?
А вона:
– Я королеви донька. Мене вкрали чорти у мого коханого Лугая.
Каже хлопець:
– От я й Лугай.
– Неправда,– відповідає дівчина.– Мій Лугай старший за тебе.
А хлопець:
– Ходи зі мною.
– Н»,– каже дівчина.– Я не піду з тобою. Піду лише із своїм Лугаєм.
– Лугай послав мене за тобою,– каже хлопець.
Вона й погодилась. Пішли. Вийшли сюди, на світ, та й ідуть до Лугая. Лугай побачив їх і біжить назустріч. Падає хлопцеві в ноги і каже:
– Віддай мені її.
А хлопець:
– Я ж тільки вам її, й привів.
Лугай забрав дівчину і каже:
– Я знаю для тебе ще кращу дівчину і також королівну.
І пішли вони в степ, стали. Лугай підняв руки догори і крикнув:
– Чорти! Лугай в полі війни хоче!
Дав хлопцеві чарівну шаблю, а сам пішов. Залишився хлопець сам. Стало йому страшнувато. От приходить дванадцята година.
Дивиться: летить дванадцять чортів, і всі дуже ярі[1] – летять просто на нього. Він шаблею в один бік, в другий – одинадцятьом голови відтяв, а дванадцятий тікає. Хлопець за ним та за ним. Можна було б рубати голову, але не рубає. Ще не рубає. Дивиться – чорт у печеру. Він за ним. Там – вогонь, хлопець у вогонь, далі – вода, хлопець у воду, там морок заступає дорогу – він через морок – за чортом, за чортом… Так добігає на той світ і аж там стинає чортові голову.
Ходить там, по тому світу, ходить, а довкола все якесь не таке, як на цім світі. Заходить в одне місце, дивиться, а там стоїть великий палац з кількома дивними дверима. Узяв хлопець, відчинив одні двері – звідти вогонь. Він зачинив. Відчинив другі – звідти людські голови котяться. Він зачинив. Відчинив треті – там жіноче волосся… Багато страхіть показувалося йому в тих дверях, аж доходить він до дванадцятих. Заглядає у щілину – бачить: сидить там дівчина, прикована на двох ланцях[2]. Він і каже в ту щілину:
– Я прийшов по тебе, визволити тебе.
Дівчина питає:
– А ти хто?
– Я – Лугай,– відповідає він.
Вона каже:
– Я тебе не знаю, але ти тікай звідси, доки не прилетіли чорти.
– Я з чортами розправився вже,– відповідає хлопець.
А дівчина:
– Тут ще гірші страхіття є. Тут живуть дванадцятеро зміїв. Вони тебе вб'ють.
– А ти не знаєш, де вони тепер?
– Пішли битися з кимось у степ.
Хлопець і думає: «Це, певно, зі мною».
– А коли вони мають повернутися?
– Вони перш ніж іти, кидають з лісу свою булаву,– каже дівчина.
Хлопець позачиняв усі двері, пішов до дівчини. Хотів відковувати її з ланців, але вона не дозволила:
– Не треба,– каже,– бо й мене вб'ють.
Чекають вони, чекають. Коли це через якийсь час чують: у подвір’я влетіла булава. Хлопець вискочив надвір і завернув булаву назад у ліс.
Наймолодший змій крикнув:
– Хлопці, проти нашої сили хтось є!
Кинулися змії додому. Прилітають, аж усе позачинено, тільки двері до дівчини відхилені. Менший змій скочив досередини, а хлопець з-за дверей – чвах! – відтяв голову – і на бік. Другий зайшов–відтяв. Далі третій, четвертий–усім голови повідтинав.
Дівчина каже:
– Отепер ми вільні.
Вийшли надвір, а коло палацу росте яблунька. Яблука на ній такі, яких він ще зроду не бачив. Дівчина й каже:
– Ану, зірви яблуко.
Він зірвав.
– Переріж надвоє.
Він перерізав.
– Кинь почерез себе.
Він кинув і палацу не стало.
– Бери в кишеню.
Він узяв.
– А тепер пішли,– каже дівчина.
Ідуть вони, йдуть, вийшли на цей світ. Серед степу хлопець каже:
– Отут нам би жити.
– Ні,– відповідає дівчина,– тут недобре. Підемо далі.
Знову йдуть. Дійшли аж над море. А там такі гарні причали, кораблі…
– Отут би жити, – каже дівчина.– Море рибку викидає, всілякі кораблі припливають.
– Та й справді,– каже хлопець.– Але ж як тут жити?
– А ти витягни яблуко з кишені,– каже вона.
Хлопець вийняв.
– Кинь почерез себе.
Він кинув, і там, де яблуко впало, став пишний палац. Почали вони в ньому жити.
Кораблі приходили з різних країн. Якось жінка й каже:
– Приплив корабель від мого тата.
От і добре. Прийняли вони гостей і передали з ними записку: що живуть вони там то й там,– нехай батько до них приїде в гості.
Ті сповістили батька. Старий зрадів, але наказує:
– Вертайтеся до них і забирайте їх сюди.
Вони приїхали, передають батькову волю.
А Лугай відповідає:
– Як йому задалеко до мене, так і мені до нього. Коли тато не приїхав до рідної доньки, котра була пропала навіки, то і я не поїду.
Вона й каже:
– Тато розгнівається на нас.
А Лугай:
– Я не боюся нікого!
Посли повернулися додому, розповіли батькові про зятеві слова. Той розгнівався, наказав зібрати військо і вбити зятя.
Поїхали вони. Припливають, військо вискочило з корабля, почало стріляти. Лугай вийшов – в один бік шаблею махнув, у другий, а в третій уже не було чого махати. Залишилося з цілого війська дві-три душі. Вони й повернулися з кораблем.
Старий коли почув – ще більше розлютився. Зібрався і йде до Ліктибороди, найстаршого над чортами:
– Як уб'єш мого зятя,– просить старий,– забереш мою доньку собі за жінку. А я буду замітати у вас коло хати. Лишень убий мого зятя.
– Добре,– каже Ліктиборода.– Мені твого зятя нема що бити…
На цьому й порішили.
А тим часом Лугаєва жінка застерігає:
– Лугаю, на тебе йде Ліктиборода з чортами. Тут ти пропав.
– Так,– каже Лугай,– тепер я і справді пропав, та боронитися буду.
Сім днів бився Лугай з чортами. Нарізав їх такі купи, що гори стали навкруг. Нарешті так знесилився, що мусив зайти до хати. Каже до жінки:
– Клич, нехай іде мене вбивати.
Вона вийшла надвір.
– Іди вбивай,– каже.– Він більше не може битися.
Ліктиборода зайшов до хати. Лугай ще тримав шаблю: махнув
нею, але шабля вирвалася йому з рук. Ліктиборода скочив до жінки:
– Ти хочеш, аби він мене вбив? – питає.
– Ні,– каже.– Іди рубай його, але тільки один раз. Відрубай голову, а над тілом не знущайся, бо не піду з тобою.
Ліктиборода відрубав Лугаєві голову, забрав жінку на корабель і поплив назад. Стали собі жити, і старий з ними.
Тим часом Лугаєва мама довідалася від людей, що її син був великим сміливцем і загинув. Пішла вона його шукати. Іде, іде, іде. Дні і ночі йде. Бог його знає, скільки вона отак мандрувала, аж якось бачить у степу: біжать чорти і сперечаються між собою. Один другого по обличчю – пах-пах-пах! А той другий каже: «Ти чого б'єшся?!» А перший лиш шаблею – чвах! – відтяв голову. Третій каже: «Що ти зробив?» Підбіг, притулив голову, зірвав якусь травичку, приклав до шиї. Той чорт ожив, і вони побігли далі.
Мама й собі з того корчика травичку зірвала. Нарешті прийшла до палацу. Заходить, а син лежить неживий. Вона притулила голову до тіла, приклала травичку до шиї. Син пробудився:
– Ох, як я довго спав.
Відтак почав усе згадувати, а згадавши, й каже:
– Ви, мамо, лишайтеся тут, а я піду шукати своєї жінки.
Пішов до причалу, сів на корабель і поплив до тестя. Припливає туди, шукає, де той мешкає. Ходить лісами, вже й зголоднів. Бачить: яблунька росте. Зірвав собі яблуко, з'їв. Коли мацає свою голову, а на ній роги виросли – такі, як в оленя. Хоче йти, а роги не дають – за дерева чіпляються. Але якось боком-скоком, сяк-так перейшов ліс, вийшов на галявину – а там грушка росте. Він собі й думає: «З'їм ще й цієї грушки. Може, вмру. Бо з рогами я й так вже нікуди не дінуся…»
Як він ту грушку з'їв, роги й відпали. Хлопець зрадів. Повернувся до яблуньки, зірвав з неї яблук, потому грушок.
Доходить до міста, до тестевого палацу, де жив Ліктиборода з його жінкою. Набрав у кошелик яблук, ходить під вікнами та й кричить:
– Купуйте яблука, купуйте яблука!
Жінка подивилася з вікна й упізнала його. Збігла вниз та й питає:
– Це ти, Лугаю?
Він каже:
– Я. Тікай зі мною.
– Не можна мені втікати,– каже вона.– Ліктиборода все одно дожене нас і вб'є. Треба так зробити, аби його самого зі світу звести.
Лугай і каже:
– Ти купи в мене ці яблука, але сама їх не їж. Загадай зробити великий бенкет і скажи, що ти купила святих яблук. Нехай всі разом їх покуштують.
Жінка так і зробила. Скликали сусідніх вельмож і королів. Жінка подала до столу яблука, гості покуштували – і в усіх них повиростали пишні роги. Крики, погрози… Ліктиборода з рожищами бігає палацом і не знає, що робити: в його доньки роги заросли в стіну і вона не може й поворухнутись. Ще й жінка дуже захворіла (це вони так з Лугаєм домовились) і просить:
– Певно, я буду вмирати, то признайся мені, чоловіченьку, хоч перед смертю: звідки в тебе така сила і як її можна перемогти?
Ліктиборода не хоче казати, але жінка просить та й просить. Врешті признався:
– Моя сила,– каже,– в дванадцятій горі, в золотій дірі. Гора раз на рік відкривається – моя сила показується.
А Лугай тим часом переодягнувся на ворожбита, ходить під вікнами:
– Я вмію лікувати, я вмію лікувати.
Ліктиборода почув та й кличе його:
– Як вилікуєш нас усіх і мою жінку,– віддам півкоролівства, а ні – то вб'ю тебе.
Лугай зайшов до палацу, покраяв грушок, дав усім покуштувати – роги й повідпадали.
Та Ліктиборода й далі сам не свій: жінка вже от-от помре.
– Я вилікую твою жінку,– каже Лугай,– лиш нехай п'ять днів до її покоїв ніхто не заходить.
Домовилися.
Лугай побув п’ять днів зі своєю жінкою, про все в неї розпитався. Через п'ять днів виходять. Жінка вже весела, здорова. Ліктиборода на радощах питає Лугая:
– Що тобі дати, чоловіче, за те, що ти нас усіх врятував?
– Нічого не хочу.– відповідає Лугай.– Лиш дай мені пару добрих коней і на рік їсти. Я собі й поїду.
На те й пристали. Лугай зібрався в дорогу, попрощався з жінкою й поїхав.
їде, їде, через півроку добирається до тої гори, а там три орли – стережуть її і нікого до гори не підпускають. Ті орли дуже голодні, бо Ліктиборода за своїми клопотами забув про них і не годував.
Один орел пустився до Лугая – хотів його з’їсти. А Лугай каже:
– Не їж мене, орле. Я прийшов у Ліктибороди силу забрати.
– Ми тебе не пустимо, а тут-таки вб'ємо,– кажуть орли.
– Ні,– каже хлопець,– краще вбийте моїх коней, бо я мушу помститися Ліктибороді. Він колись переміг мене й жінку в мене вкрав.
– А ти вб’єш його? – питаються.
– Уб’ю,– каже хлопець.
– Тоді добре,– каже один з орлів.– Я беру коня і пораджуся з товаришами.
Вхопив коня, злетів на гору. Там орли коня роздерли, з’їли. Порадилися.
Злітає один орел до хлопця та й каже:
– Через три дні гора буде відкриватися. Як зайдеш туди – не барися, бо гора швидко закривається.
Узяв орел хлопця на плечі, виніс на гору. Через три дні гора відкрилася. Звідти показався золотий стіл із золотою шухлядою. Лугай скочив туди, висунув .ту шухляду, а там – скринька. Він ухопив її – й назад. Усе ж трохи припізнився: гора відтяла йому п’яту. Орли поплювали йому на ногу, п'ята й загоїлася. Хлопець каже орлам:
– Летіть за мною. Як розправлюся з Ліктибородою, будете жити в мене.
Сам сів на другого коня і їде… їде, їде, і так йому кортить дізнатися – що ж там у тій скриньці? Не втерпів – відкрив її, дивиться – а там дванадцять шершнів. Один з них просунув голову в щілину, а хлопець і відітнув її накривкою. Уже лиш одинадцять шершнів, далі десять, дев'ять…
Ліктиборода відчув, що слабшає. Почав кричати:
– Жінко, я захворів!
Жінка й рада. Думає собі: «Дістався, нарешті, мій Лугай до твоєї сили». Доки Лугай доїхав додому, у скриньці залишився лише один шершень. Ліктиборода вже ні рукою, ні ногою не може ворухнути. Прийшов до нього Лугай, він і просить:
– Лиши мені хоч трохи сили. Я буду служити тобі.
А Лугай:
– Ні,– каже,– з господарством свого тестя я й сам упораюсь,– і відрубав Ліктибороді голову. Тіло спалили, позамітали, а самі залишилися жити на тому королівстві.
Мали гарних дітей, купили великий постіл[3], насипали туди добра і возили його постолом аж до смерті.
[1] Ярі – тут: розлючені. [2] Ланці – ланцюги. [3] Постіл – шкіряне взуття на зразок черевиків.