Був собі котик та півник, і були вони у великій приязні. Котик було у скрипочку грає, а півник тільки співає. Котик було йде їсти добувати, а півник вдома сидить та хати глядить. То котик було, йдучи, наказує:
– Ти ж тут нікого не пускай та й сам не виходь, хоч би хто й кликав.
– Добре, добре,– каже півник; засуне хату та й сидить, аж поки котик вернеться.
Навідала півника лисиця та й надумала його підманити. Підійде під віконце, як котика нема вдома, та й промовляє:
– Ходи, ходи, півнику, до мене, що у мене золота пшениця, медяна водиця.
А півник їй:
– То-ток, то-ток, не велів коток!
Бачить лисиця, що так не бере, прийшла раз уночі, насипала півникові попід вікном золотої пшениці, а сама засіла за кущем. Тільки що котик вийшов по здобич, а півник одсунув кватирку та й виглядає. Бачить: нікого нема, тільки пшеничка попід вікном розсипана. Понадився півник:
– Піду-но я трошки поклюю, нікого нема, ніхто мене не побачить, то й котикові не скаже.
Тільки півник за поріг, а лисичка за нього та й помчала до своєї хати. А він кричить:
| Котику-братику, Несе мене лиска По каменю-мосту На своєму хвосту. Порятуй мене! |
Котик поки почув, поки завернув (далеко був), то вже й опізнився лиску догнати. Біг-біг, не здогнав, вернувся додому та й плаче, а далі надумався, узяв скрипку та писану торбину та й пішов до лисиччиної хатки.
А в лисиці було чотири дочки та один син. То стара лисиця на влови пішла, а дітям наказала півника глядіти та окріп гріти, щоб ото вже як вернеться, зарізати його та обпатрати.
– Глядіть же,– наказала,– нікого не пускайте.
Та й пішла.
А котик підійшов під вікно та й заграв, ще й приспівує:
| Ой у лиски, в лиски Новий двір Та чотири дочки на вибір, П’ятий синко, Ще й Пилипко. Вийди, лисе, подивися, Чи хороше граю! |
От найстарша лисичівна не стерпіла й каже до менших:
– Ви тут посидьте, а я піду подивлюся, що воно там так хороше грає.
Тільки що вийшла, а котик її – цок у лобок та в писану торбину! А сам знов грає:
| Ой у лиски, в лиски Новий двір Та чотири дочки на вибір, П’ятий синко, Ще й Пилипко. Вийди, лисе, подивися, Чи хороше граю! |
Не втерпіла й друга лисичівна та й собі вийшла, а він і ту – цок у лобок та в писану торбину! Так усіх чотирьох виманив. А синко Пилипко жде-пожде сестричок – не вертаються.
– Піду,– каже,– позаганяю, а то мати прийде, битиме.
Та й пішов з хати. От котик і його – цок у лобок та в писану торбину! А потім почепив торбину на сухій вербі, сам у хату, знайшов півника, розв’язав; взяли вони удвох усю лисиччину страву, поїли, горщики з окропом вивернули, горшки-миски побили, а самі втекли додому.
Та вже потім півник довіку слухав котика.