Частина перша
Починає казка мовитися
За горами, за лісами,
За широкими морями,
Проти неба на землі
Жив дідусь в однім селі.
У старенького три сини:
Старший – з розумом хлопчина.
Середульший – сяк-такий,
А найменший – геть дурний.
Хлопці сіяли пшеницю
Та й возили у столицю:
Бач, столиця та була
Недалеко від села.
Там пшеницю продавали,
Гроші добре рахували
І, набивши гаманця,
Повертались до отця.
От чи скоро, чи не скоро
Приключилося їм горе:
Хтось у поле став ходить
І пшеницю толочить.
Про таку лиху пригоду
Ще ніхто не чув ізроду;
Стали думать і гадать,
Як би злодія впіймать.
Та й надумали ходити
Уночі той лан глядіти,
Щоб його оборонить,
Лиходійника зловить.
Почало ж ото смеркатись,
Старший брат почав збиратись,
Він сокиру й вила взяв
Та й у поле почвалав.
Непогожа ніч настала:
Боясть парубка напала,
І сховався молодець
У кошару до овець.
Встало сонце із-за хмари.
Вийшов тихо він з кошари.
Із криниці вид умив
Та й достукавсь до братів:
«Гей, прокиньтеся, тетері,
Відчиніть скоріше двері!
На дощі я весь промок
Аж до самих до кісток».
Хлопці двері відчинили,
Брата старшого впустили
Та й питаються його,
Чи не бачив він чого.
Старший брат перехрестився,
На всі боки поклонився,
Кашлянув і проказав:
«Цілу нічку я не спав;
А було ж, мені на лихо,
І не тепло, і не тихо:
Як звірюка, вітер вив,
Дощ холодний ливма лив,
Ох, намучивсь я доволі!..
Ну, та все гаразд у полі».
Похвалив його отець:
«Ну, Даниле, молодець!
Послужив ти службу щиру,
Тобто, мовить до приміру,
Не ловив у полі гав,–
Лан як треба доглядав».
Почало ізнов смеркатись;
Середульший став збиратись,
Він сокиру й вила взяв
Та й у поле почвалав.
Ніч холодна як настала,–
Туга парубка напала,
Зуб на зуб не попада;
Він навтьоки, бо біда!
«Лучче ніч повартувати
У сусідки біля хати!»
Непереливки було!..
Тільки ж сонечко зійшло,
Він братів почав будити:
«Гей, сплюхи, а відчиніте!
Був мороз вночі страшний,–
Ледь зостався я живий!»
Хлопці двері відчинили,
Середульшого впустили
Та й питаються його,
Чи не бачив він чого.
Він тоді перехрестився,
На всі боки поклонився
І крізь зуби проказав:
«Цілу нічку я не спав,–
А заснути міг навіки,
Бо мороз був превеликий,
До кісток мене дойняв;
Ніч до ранку я дрижав;
Проклинав нещасну долю…
Ну, та все гаразд у полі».
І йому сказав отець:
«Ти, Гавриле, молодець!»
Стало втретє знов смеркатись,
Час найменшому збиратись;
А найменший не спішить,
На печі собі сидить
Та й реве з усії сили:
«Чорні очі, личко біле!..»
Стали браття дорікать,
В поле дурня виганять,–
Та хоч як вони кричали,
Тільки голос утеряли:
Що йому до тих розмов!
Ну, тут батько підійшов,
Каже: «Синку мій коханий,
Ти піди в дозор, Іване.
Я обнов тобі куплю,
Дам і кваші, й киселю».
Тут Іван злізає з печі,
Кобеняк бере на плечі,
Хліб за пазуху кладе,
Вартувати лан іде.
Ніч настала, місяць сходить,
Поле все Іван обходить,
На всі боки погляда
І під кущиком сі да:
Зорі лічить, мов читає,
Та окраєць уминає.
Враз опівніч кінь заржав…
Вартовий швиденько встав,
Подививсь під рукавицю –
І побачив кобилицю.
Наче сніг була вона –
Чисто-біла та ясна,
Грива хвилями спадала,
Щирим золотом сіяла…
«Еге-ге! так он який
Наш злодюжка!.. Ну, постій!
Жартувати я не вмію,
Сяду враз тобі на шию!
Подиви, яка прудка!»
Скинув він кобеняка,
До кобили підбігає,
За хвоста її хапає
Та й сідає на хребет –
Тільки задом наперед.
Стрепенулася кобила
Ще й очима засвітила,
Шию лебедем звила
І зірвалась, як стріла.
В’ється змієм над полями,
Висне птахом над ровами,
Мчиться скоком вище гір,
Лине чвалом через бір,
Хоче скинути Івана,
Щоб не став він їй за пана.
Та в Івана славний хист –
Цупко держить він за хвіст.
Натомилася кобила
І отак заговорила:
«На мені ти вмів сидіть,
Будеш мною володіть.
Дай лиш місце для спокою,
Та ходи як слід за мною,
Та щодня мене гляди,
В поле чистеє води,
Випускай гуляти в полі
На роздоллі ще й на волі.
Через три дні я заржу,
Коней двійко породжу –
Гриванів, яких донині
Не стрічалося людині;
Ще й конятко-малюка,
Чверть аршина без вершка,
На хребті з двома горбами
Ще й предовгими ушами.
Більших двох, як хоч, продай,
Горбанька ж не віддавай
Ні за яхонт, ні за гроші,
Ні за царськії розкоші.
В ясен день, у тьмі нічній
Він товариш буде твій:
У мороз тебе зогріє,
Влітку холодом обвіє;
В голод хлібом покріпить,
В спеку медом освіжить.
А мене, як час настане,
Знов гулять пусти, Іване!»
«Добре!» – думає Іван
І в пастуший балаган
Кобилицю заганяє,
Двері щільно затуляє,
Скоро ж сонечко зійшло,
Повертається в село
Ще й співає, як уміє:
«Ой у полі вітер віє!..»
От на ганок він ступив,
Клямку бистро ухопив,
Двері торгає щосили,
Що аж стіни затремтіли,
І кричить на весь базар,
Ніби стався там пожар.
Тут брати попрокидались,
Дуже сильно полякались,
Закричали: «Хто такий?»
«Це ж бо я, Іван дурний!»
Хлопці двері відчинили,
В хату дурника впустили
ї взялися дорікать:
Як він смів їх так лякать!
А Іван наш не зважає,
В постолах, у малахаї
На широку лізе піч
І таку заводить річ
Про нічну свою пригоду,
На утіху всьому роду:
«Цілу нічку я не спав,
Зорі в небі рахував,
А до місяця й байдуже,–
Заклопотаний був дуже.
Зирк – аж бачу сатану
На пшеничному лану;
Пика – зовсім як котяча,
Очі – вогники неначе!
От зачав той чорт скакать.
Колоски хвостом збивать!
Жартувати ж я не вмію,
Як плигну йому на шию!
Він носив мене, носив,
Мало в’язів не скрутив,
Ну, та сам я, брат, з усами,–
Цупко стис його ногами.
Довго, довго він брикав
І нарешті проказав:
«Відпусти мене, благаю!
Цілий рік я обіщаю
Не виходити на лан,
Не тривожити селян!..»
Ну, я й випустив чортяку,
Що аж трясся з переляку…»
Мову тут Іван урвав,
Позіхнув та й задрімав.
Тут брати, хоч і гнівились,
Од сміху аж покотились:
«От яку нам дивину
Дурень вигадав! Ну-ну!»
Сам старий не міг стриматись,
Щоб до сліз не посміятись,
Хоч старим воно вже й гріх
У такий вдаваться сміх.
Скільки часу проминає,
Хай цікавий не питає,
Бо про це нічого вам
Я б не міг сказати сам.
Та і що ж то нам за діло,
Рік чи два там пролетіло,–
Вже ж ми їх не доженем!..
Далі казку поведем.
Якось наш Данило в свято
Випив трохи забагато,
Що аж став в очах туман,
Та й заліз у балаган.
Що ж побачив він? Красивих
Коней двох золотогривих
Ще й конятко-малюка,
Чверть аршина без вершка,
На хребті з двома горбами,
3 аршиновими ушами.
«Ге! Тепер-то я дізнав,
Чом тут дурень ночував!–
Каже сам собі Данило.–
Хай же знає й брат Гаврило!»
До Гаврила він біжить
I говорить, аж тремтить:
«Глянь-но лиш, яких красивих
Коней двох золотогривих
Дурень наш собі дістав:
Про таких ти й не чував!»
І Данило та Гаврило
В балаган отой щосили
Мчаться босі по траві,
По тернах і кропиві.
Тричі обертом пішовши,
Очі добре наколовши,
З синяками на лобах
Стали хлопці у дверях.
Коні ржали і хропіли,
Очі полум’ям горіли;
По широкому хвості
Грали хвилі золоті,
Копита ж сіяли разом
І сапфіром, і алмазом.
Глянеш – серце затремтить!
Лиш царю б на них сидіть!
Так на них брати дивились,
Що аж очі потомились.
«Де ж то він таких дістав?–
Брат Гаврилові сказав.–
Та давно вже річ ведеться,
Що лиш дурням скарб дається,–
Ти ж, хоч би і лоб розбив,
Не найдеш і двох рублів.
Слухай! Коней цих візьмімо
І в неділю відведімо
До столиці на базар;
Візьмем грошики з бояр[1]
А з грошима, сам ти знаєш,
І поп’єш, і погуляєш.
Перша в світі річ – гаман!
Ну, а дурень той, Іван,
Не спроможеться вгадати,
Де гостюють коненята;
Хай шука по всіх кутках!
Ну, друзяко,– по руках!»
Браття словом заручились,
Обнялись, перехрестились
Та й вернулись до села,–
А розмова в них ішла
Все про коней, про чарчинку
Та про дивну ту звіринку.
Час минає, час летить,
День за днем іде-біжить,
І в суботу, як годиться,
їдуть браття до столиці,
Щоб товар там свій продать,
А до того ж розпитать,
Чи до міста кораблями
Не навезли німці краму,
Чи не рушив цар Салтан
Воювати християн.
От іконам помолились,
Батьку сивому вклонились
Та й майнули крадькома
З тими кіньми із двома. 1
Вечір з ніччю зустрічався,
На нічліг Іван зібрався;
Хліба кусень жуючи,
Довгу пісню ведучи,
В поле він іде широке,
Підпираючися в боки,
І поважно, ніби пан,
Увіходить в балаган.
Там нічого не змінилось,
Тільки коні десь поділись;
Горбоконик лиш до ніг
До Іванкових прибіг,
Ляскав з радості ушами
Та притопував ногами.
Як затужить тут Іван,
Спершися на балаган:
«Ой ви, коні бурі-сиві,
Добрі коні златогриві!
Я ж поїв вас, доглядав!
Та який вас чорт украв?
А бодай йому, собаці,
Десь іздохнути в байраці,
А бодай би, вражий син,
Впав із мосту в воду він!
Ой ви, коні бурі-сиві,
Добрі коні златогриві!»
Горбоконик тут заржав,
«Не журися! – він сказав.–
При твоїй великій шкоді
Можу стати я в пригоді.
Коні взяв не сатана –
Це братів твоїх вина.
Та про що дарма молоти!
Треба братись до роботи!
Ти на мене лиш сідай,
Та держися добре, знай!
Хоч малий собі я вдався,
А й з великими б зрівнявся:
Як зірвуся, як майну,
То й чортяку дожену!»
Коник спину підставляє,
Наш Іван мерщій сідає
На конятко-малюка,
Взяв за уші ще й гука:
«Гей, лети, щоб я незчувся!»
Горбоконик іздригнувся,
Стрепенувся, захропів
І стрілою полетів;
Тільки чорними клубками
Вихор вився під ногами.
І за декілька хвилин
Наздогнав злодіїв він.
Хлопці дивом здивувались,
Непомалу налякались.
А Іванко їм кричить:
«Сором, братці, так чинить!
За Івана ви мудріші,
Та Іван за вас чесніший:
Коней він у вас не крав!»
Старший брат тоді сказав:
«Дорогий ти наш Іване,
Звісно, діло це погане!
Та до розуму візьми,
Що бідуєм тяжко ми.
Хоч пшениченьку і сієм,–
Ледве-ледве животієм.
А як часом неврожай,–
Тут притьмом хоч пропадай!
Цілу нічку я й Гаврило
Проміж себе говорили:
Як би горю помогти,
Щастя-доленьку знайти?
От ми думали-гадали
Та й по всьому зміркували:
Цих продати гриванів
Хоч за тисячу рублів.
А за те ти б мав обнову –
Пишну шапку малинову
Ще й на рипах чобітки,
Що аж дзвонять підківки!
Знов же й те: наш батько милий
Працювати вже безсилий,
Ну, а якось треба жить!..
Чи ж тобі не розуміть!»
«Ну, як так,– Іван мовляє,–
Ради іншої немає:
До купців конят ведіть,
Тільки-но й мене візьміть!»
Стало тут братам сердито,–
Та взяли! Бо що ж робити?
Ніч холодна надійшла,
Небо хмара облягла.
От, щоб часом не зблудитись,
Ухвалили зупинитись.
Прив’язали до дубків
Горбанька та гриванів,
Добули з хлібцем торбину,
Добру випили чарчину –
І зайшла розмова в них
І про горе, і про сміх.
Враз Данило помічає –
Щось далеко ніби сяє.
До Гаврила він кивнув,
Лівим оком підморгнув
І, кахикнувши легенько,
Показав огонь тихенько;
Враз Данило догадав.
«Ех, і темно! – він сказав.–
Хоч би місяць на часину
Освітив оцю долину,–
Легше б нам! А так, брати,
Ми сліпі, мов ті кроти…
Та стривай… Мені здається,
Що вогонь там ніби в’ється…
Там он, бачите?! Горить!..
От багаття б розпалить!
Ну, Івасику-братино,
Принеси-но нам жарину!
Я кресало з кремінцем
Загубив десь під кущем».
Сам же думає Данило:
«Щоб тебе там задавило!»
А Гаврило шепотить:
«Хто там знає, що горить!
Як розбійники там стали –
Згадуй лиш його, як звали!»
А Івану не біда!
Він на коника сіда,
Б’є в круті боки ногами,
Підохочує руками,
Підійма страшенний крик…
Коник знявся – й миттю зник.
«З нами будь, господня сило!–
Закричав тоді Гаврило,
Хрестячись хрестом святим. –
Що за біс такий під ним?»
Огник світиться ясніше,
Горбаньок біжить скоріше,
До вогню добіг, стоїть,
Ніби вдень, усе блищить:
А тепла, проте, немає,
Дим угору не спливає.
Здивувався тут Іван.
«Що,– сказав він,– за шайтан?![2]
Ясно, хоч лови ти блохи,
А тепла нема нітрохи!
От так огник! Диво з див!»
Горбоконик відповів:
«То лежить перо жар-птиці
Із чертогів[3] цар-дівиці.
Та для щастя для свого
Не бери собі його,
Бо багато неспокою
Принесе його з собою».
«Говори! – Іван бурчить.–
Сам я знаю, що робить!»
Та й підняв він ту пір’їну,
Загорнув її в шматину,
В шапку добре заховав
І вертатися сказав.
До братів він під’їжджає
І таке їм повідає:
«То не огник там палав,–
Пень горілий дотлівав;
Довго з ним я морочився,
Та дарма лиш натомився;
Дмухав я на повен дух,
А триклятий пень – потух!»
Браття цілу ніч не спали
Та з Івана глузували.
А Іван під возом сів,
Цілу нічку прохропів.
Вранці коні запрягали,
У столицю приїжджали
І між кінських між рядів
Стали ждати покупців.
Був у тій столиці звичай –
Як не скаже городничий[4]:
«Продавати й купувать»,–
То нічим не торгувать.
Службу в церкві од служили,–
Городничий посивілий
Виїжджає на коні,
Вколо – стражники ставні.
Поруч їде з ним глашатай[5],
Довговусий, бородатий;
В золоту сурму гуде,
До народу річ веде:
«Гей! Крамниці відмикайте
Та купуйте, продавайте!
А сторожа хай стоїть,
Хай пильнує і зорить,
Щоб не сталося содому[6],
Ані тиску, ні погрому,
Щоб пройдисвіт не дурив
Добросердих покупців!..»
Тут купецтво виступає,
До людей кричить-гукає:
«Гей, панове, славний крам
Приготовано тут вам!
Ой, шовки ще й оксамити,
Ой же, вибрать ще й купити!»
До крамниць народ біжить
Краму вибрати й купить,
А купці рублі складають
Та прикажчикам моргають.
От до кінського торжка
Іде варта городська.
Що за диво? Від народу
Ані виходу, ні входу;
Мов комахи ті кишать,
І сміються, і кричать.
Городничий здивувався,
Що народ так розгулявся,
І сторожі дав наказ:
«Путь мені прокласти враз!»
«Гей! Чортяки босоногі!
Геть з дороги! Геть з дороги!»–
Вусані кричать на страх
З нагаями у руках.
Весь народ заворушився,
Зняв шапки і розступився.
На конячому торжку
Пара коней у рядку –
Очі полум’ям палають,
Гриви золотом сіяють,
По широкому хвості
Грають хвилі золоті…
Городничий посивілий
Тільки охнув що є сили:
«От на світі є дива!
Аж п’яніє голова!»
Весь загін тут уклонявся,
Мудрій мові дивувався.
А старий служака враз
Пресуворий дав наказ –
Коней тих не продавати,
Не шуміти, не кричати;
Та й поїхав до царя,
Краю того владаря,
Розказать про дивну пару
Серед кінського базару.
До палацу він іде,
Сто поклонів там кладе,
На коліна упадає
І цареві промовляє:
«Не вели мене карать,
Слово дай мені сказать!»
«Говорити закортіло?
Говори, та тільки діло!»
«Як умію, розкажу:
Городничим я служу;
Щиро й вірно я справляю
Службу цю…»
«Та знаю, знаю!»
«От, на кінському торжку
Бачу я юрбу людську.
Під’їжджаю – тьма народу!
Ані виходу, ні входу.
Тут загін я свій послав,
Щоб народ він розігнав.
Так і сталось, царю-пане!
Що ж за диво нечуване?
Між великих і малих
Двоє коней дорогих:
Очі полум’ям палають,
Гриви золотом сіяють,
По широкому хвості
Грають хвилі золоті…
Копита ж сіяють разом
І сапфіром, і алмазом!»
Цар, як ті слова почув,
Аж на місці підстрибнув:
«Хочу я за всяку плату
Чудо те собі придбати.
Гей, карету!» І стоїть
У дворі карета вмить.
Цар умивсь, причепурився
Та й поїхав-покотився;
За царем – стрільців загін.
От прибув на ринок він.
Всі навколішки упали,
«Слава, слава!» – закричали.
Цар вклонився – і за мить
На землі уже стоїть…
Ока з коней він не зводить,
Так і сяк до них заходить,
Шепче лагідно до них,
Мов до діточок малих,
Усміхається ласкаво,
Гриву гладить кучеряву
І питається у всіх,
У великих і в малих:
«Гей! Скажіть мені, хлоп’ята,
А чиї це коненята?
Хто хазяїн?»
Тут Іван
Руки в боки, ніби пан,
Поперед братів виходить
І поважну річ заводить:
«Пара це, сказать, моя,
Їм хазяїн, царю, я».
«Їх купити я бажаю!
Продаєш ти?»
«Ні, міняю».
«Що ж тобі на вимін дать?»
«Срібла шапок п’ять та п’ять».
«Тобто десять, люди кажуть».
Срібло цар сказав одважить
І до того повелів
Ще додати п’ять рублів.
Отака була щедрота!
До конюшні у ворота
Коней слуги повели.
Слуги в золоті були,
З дорогими поясами,
Із шовковими бичами.
Та в дорозі, як на сміх,
Коні з ніг їх збили всіх,
Всі гнуздечки обірвали,
Знов перед Іваном стали.
Із карети цар зійшов,
До Івана каже знов:
«Пара нашим не дається:
Певно, брате, доведеться
При дворі тобі служить.
Будеш в золоті ходить,
В шовк-оксамит одягатись,
У пивах-медах купатись.
Знай: конюшню всю мою
Я під власть тобі даю!
Царське слово в тім порука.
Що ж, ти згоден?»
«От так штука!
Я в палаці буду жить,
Буду в золоті ходить;
В шовк-оксамит одягатись,
У пивах-медах купатись!
Коні всі свої, як є,
Цар під власть мені дає!
Я, виходить, із города
Стану царський воєвода!
Дивне діло! Що ж робить?
Буду я тобі служить,
Та гляди: мене не бити,
Без потреби не будити,
Бо втечу під сто чортів!»
Свиснув він на гриванів
Та й пішов поважно з ринку,
Заспівавши пісню дзвінко.
Як завів наш Іванець –
Бистрі коні у танець;
А Горбань його вухатий
Ну навприсядки стрибати,
Аж цокочуть копити.
А Іванові брати
Гроші царські поховали,
В пояси позашивали,
Погуляли, попили
Та й додому потягли.
Вдома чесно поділились,
В день один вони женились,
Стали жить та поживать
Та Івана споминать.
А тепер ми їх лишімо,
Знову казку розпочнімо,
Щоб потішити мирян[7],–
Що накоїв наш Іван,
Живучи на службі царській,
При конюшні володарській;
Як він коней доглядав,
Як перо своє проспав,
Як-то він зловив жар-птицю,
Як украв він цар-дівицю,
Як перстеника шукав,
Як на небі гостював,
Як добивсь у сонця-світа,
Щоб воно простило кита;
Як од лиха він одвів
Цілих тридцять кораблів;
Як в окропі не зварився,
Як він краснем ізробився…
Словом, річ ми поведем,
Як зробивсь Іван царем.
Частина друга
Скоро казка мовиться,
Та не скоро діло робиться.
Починаємо ж тепер
Від Іванових химер,
І від сивка, і від бурка,
І од віщого каурка.
Кози в море побрели;
Гори лісом поросли;
Золот-кінь з узди зірвався,
Геть у небо він подався;
Під ногою ліс шумить;
Збоку хмара клекотить,
Розсипає блискавиці,
Громом сипле, мов гнівиться…
Це ще приказка, а там
Буде й казка зараз вам.
Ой, на морі-окіяні
Та на острові Буяні
Між деревами – труна,
В ній – красуня чарівна;
Соловей над нею свище;
У гаю реве вовчище…
Це ще приказка, та ось
І до казки вже дійшлось.
Тож ви бачили, миряни,
Православні християни,
Як наш славний молодець
Та потрапив у дворець;
При царській конюшні служить
І нітрохи він не тужить
Ні за батеньком старим,
Ні за братом тим і тим.
Та й нащо йому братове?
Носить одяг він шовковий,
Шиті золотом шапки,
Ще й на рипах чобітки;
Їсть він тільки мед та сало,–
Кожне б жити так бажало!
Тільки ж тижнів через п’ять’
Спальник[8] став щось примічать…
А сказати вам – цей спальник
До Івана був начальник
Над конюшнями всіма,
Тож гнівивсь він недарма;
От до вечора від рана
Він злоститься на Івана
І присягся – молодця
Якось вижити з двірця.
Задля того діла злого
Вдав німого він, глухого,
Ще й прикинувся сліпим
Перед ворогом своїм;
Сам же думав: «Постривай-но!
Будеш знати, невмивайло!»
Тижнів, може, через п’ять
Став той спальник примічать,
Що Іван весь день куняє,
Коників не доглядає;
А тим часом – кінь в коня
Наче лялечка щодня:
Пильно чищені, обшиті,
Гриви в коси перевиті,
Чолки в китицях ясних,
Шерсть – неначе шовк на них;
Щоразу їм у корита
Аж по край сита[9] налита;
А пшениця золота
Ніби тут і вироста.
«Хто це чудо розгадає?–
Спальник сам собі зітхає.–
Чи не ходить домовик
До конюшні крізь душник?
Треба добре все дізнати!
Можу трошки я й збрехати,
Щоб пішов Іван од нас,
Де Макар телят не пас.
Занесу цареві в уші,
Що, мовляв, його конюшний
Бусурманин, єретик,
Лиходій і чарівник;
Що він з бісом хліб-сіль водить,
В церкву божую не ходить,
М’ясо їсти в піст навик,
Бусурмен і кателик[10]».
Спальник той, як звечоріло,
У конюшню вліз несміло
І, коли поснули всі,
Заховався у вівсі.
Ніч до півночі звертає.
Він од страху завмирає:
З ніг тремтить до голови
Та шепоче молитви,
Дожида лихої сили…
Небо хмари застелили,
І на свій дозор нічний
Коновод іде новий.
Двері знову замикає,
Шапку бережно здіймає,
Помаленьку розправля
І виймає відтіля
Тричі вгорнену в шматину
Жароптицину пір’їну.
Ніби день ясний заграв!
Спальник ледь не закричав,
З ляку так заворушився,
Що й овес той розкотився.
Коновод не догадав,
Він овес лиш позмітав,
Коней чистить починає,
Умиває, прибирає,
Гриви довгі завива,
Пісеньок собі співа.
А внизу під жолобами
Спальник ляскає зубами,
Розгляда домовика,
Прикусивши язика.
Що за бісова личина!
Мов не чорт він, а людина!
Ні хвоста, ні бороди,
Парубійко хоч куди!
Каптанець – оксамитовий,
Поясок на нім – шовковий,
Чобітки – ясний сап’ян,–
Ну, чистісінько Іван!
Чудасія нечувана!
Глянув ще раз – і Івана
Наш підглядник упізнав,
«Е! Так он що! – прошептав,–
Завтра цар наш буде знати,
Що ти смієш тут ховати!
Зійде сонце лиш ясне,–
Пам’ятатимеш мене!»
А Іванко і не знає,
Хто в конюшні підглядає,
Гриви в коси він звива,
Парубоцької співа.
Мірку він бере дубову,
Налива ситу медову,
Сипле в жолоб доповна
Білоярого пшона.
Позіхаючи, в шматину
Знов загортує пір’їну,–
I на шапку вухом ліг
Біля задніх кінських ніг.
Тільки блиснула зірниця,
Став наш спальник ворушиться
І, почувши, що Іван
Так хропе, як Єруслан[11],–
Потихеньку вилізає,
До Івана підповзає,
Крадькома за шапку смик,
Ухопив перо –ї зник.
Скоро цар від сну збудився,
Хитрий спальник із’явився,
Зразу в землю лобом стук
Та й говорить із-під рук:
«Царю, батьку милостивий,
Будь здоровий і щасливий!
Не вели мене карать –
Слово дай мені сказать!»
«Говори, та правду тільки,
Не бреши анінастільки,
Бо скуштуєш канчуків!»–
Цар півсонний одповів.
Спальник наш, зібравши силу,
Каже: «Царю мій! Помилуй!
От, їй-богу, далебі,
Правду я кажу тобі!
Наш Іван, усяк те знає,
Від очей твоїх ховає
Найдорожчеє добро –
Жароптицине перо…»
«Жароптицине?.. Проклятий!
Як же сміє він ховати?!
Ну, мерзотнику, стривай!
Не мине тебе нагай!»
«Ще ж не тільки це він має!–
Далі спальник промовляє,
Сам зігнувшись, як дуга.–
Чорт Івану помага!
Що перо! Саму жар-птицю
Він в ясну твою світлицю
Похваляється дістать!
Зволь-но сам його спитать».
Те сказавши, він шматину
Розгорнув, подав пір’їну,–
Лоба ледве не розбив
І тихенько відступив.
Цар дивився, чудувався,
Гладив бороду, сміявся
І в шкатулі золотій
Заховав добуток свій.
А тоді, кулак піднявши
І придворцям показавши,
Крикнув: «Дурень тут чи ні?
А подать його мені!»
Тут метнулися дворяни
По дурного по Івана.
Кожен швидко так побіг,
Що сусіда збив із ніг,
Сам упав та ще й прослався…
Цар до сліз зареготався.
А дворяни ті прудкі
Та на вигадки меткі,
Щоб цареві догодити,
Знову впали нарочито.
Службу цар нагородив –
Всім по шапці наділив.
Тут посильні ті дворяни
Знов побігли до Івана.
Та минулося тепер
Без усяких там химер.
До конюшні прибігають,
Двері настіж одчиняють
І Івана штурх під бік
Та за чуба смик і смик.
З півгодини морочились,
А проте не добудились.
Вже там хтось із сторожів
Хлопця дрюком розбудив.
«Що воно за плем’я враже?–
Наш Іван спросоння каже.–
Батіжечком я як дам,–
Неохота буде вам
Без пуття будить Івана!»
«Цар,– відказують дворяни,–
Повелів, щоб без розмов
Ти до нього враз прийшов».
«Цар?.. Ну, добре! Одягнуся
І до нього я з’явлюся»,–
Посланцям сказав Іван.
Тут надів він свій каптан,
Тричі вряд підперезався,
Добре вмився, причесався,
Батіжка під руку взяв,
До царя попростував.
До царя Іван явився,
Уклонивсь, підбадьорився,
Крякнув двічі та й повів:
«Ти пощо мене будив?»
Цар, моргнувши оком лівим,
З превеликим крикнув гнівом:
«Ще він сміє говорить?!
Ще й питає! Дурню, цить!
Признавайся, задля чого
Ти від погляду мойого
Заховав моє добро –
Жароптицине перо?
Що я – цар чи ні над вами?
Говори, не гайся, хаме!»
Здивувавсь Іван украй,
Каже: «Царю, постривай!
Розкричався, мов шалений!
Шапка ж ось моя, у мене,–
Відкіля ж ця новина?
Цар! Аякже! Все він зна!
Що ж! Замуч мене в колоді[12],
А нема пера та й годі…»
«Говори, бо засічу!..»
«Та таки ж я й не мовчу:
І нема пера й не буде!
Звідки б мав таке я чудо?»
Цар запав ще в більший гнів
І шкатулку відчинив.
«Ну? Ти бачиш цю пір’їну?
Не бреши ж, превражий сину!
Бачиш? Га?» На те Іван
Затремтів, немов бур’ян,
Шапку випустив із ляку.
«Непереливки, друзяко?!–
Крикнув цар.– Ще скажеш – ні?!»
«Ох, пробач, пробач мені!»
І, закутавшись в полу,
Він простятся на долу.
«Ну, на перший раз, гультяю,
Я провину вибачаю.–
Цар Іванові сказав.–
Ти ще, брат, мене не знав!
Можу, бач, в одну хвилину
З головою знять чуприну,
Як мене охопить гнів!
Та скажу без зайвих слів:
Перечув я, що жар-птицю
В нашу царськую світлицю
Похвалявся ти дістать,
Тільки б зволив я сказать.
Ну, гляди ж, не відрікайся,
В путь-доріженьку збирайся».
Тут Іван аж затремтів:
«Цього я не говорив!
Від пера не відрікаюсь,
Де здобув його – признаюсь,
А про птицю, далебі,
Хтось брехню сказав тобі!»
«Торгуваться ще з тобою?–
Цар, затрясши бородою,
Закричав йому: – Мурло!
Що сказав я – щоб було!
За три тижні жароптицю
Принеси в мою світлицю,
Бо інакше – розчавлю,
Посадить тебе звелю
У тюрму, в диби, на палю![13]
Геть!» Іван заплакав з жалю
Та й до стайні почвалав,
Де Горбаник спочивав.
Кінь, його почувши кроки,
Вдарив був веселі скоки.
Та як сльози він уздрів –
Мало сам не заревів.
«Що, Івасику-братухо?
Опустив чого ти вуха?–
Запитав Івана він,
Притулившись до колін.–
Не ховай передо мною,
Що зчинилося з тобою!
Я ладен допомогти!
Занедужав, може, ти?
Чи попався лиходію?»
Горбоконика за шию,
Плачучи, Іван обняв.
«Ох, біда нам! – він сказав.–
Цар звелів добуть жар-птицю
У ясну його світлицю.
Що робить, пораду дай!»
Каже коник: «Постривай!
Справді лихо, та й чимале;
Ну, та ще ми не пропали!
Треба слухатись було –
От і горе б не прийшло.
По дорозі до столиці
Ти знайшов перо жар-птиці,
Я сказав: «Покинь перо,
Бо воно не на добро,
Бо багато неспокою
Принесе воно з собою!»
От тепер ти бачиш сам,
Що із того вийшло нам.
А проте скажу я сміло:
Це півділа, ще не діло;
Діло буде ще колись.
До царя тепер явись
І таке йому скажи ти:
«Дай, мов, царю, два корита
Білоярого пшона
Та заморського вина.
Та нехай там поспішають,
Нас у путь випроводжають,
Скоро займеться зоря».
От Іван наш – до царя,
Каже: «Царю! Повели ти
Дати добрих два корита
Білоярого пшона
Та заморського вина.
Та нехай там поспішають,
Нас у путь випроводжають,
Скоро займеться зоря».
Повеління від царя
Зараз вийшло, щоб дворяни
Спорядили в путь Івана,
Цар його благословляв,
Молодцем його назвав.
Горбоконик вранці-рано
Розбудив свойого пана:
«Гей! Іване! Годі спать!
Треба діло зачинать!»
Наш Іван не зволікався,
В путь-доріженьку збирався,
Взяв корита, і пшоно,
Т