Один убогий чоловік прийшов до дуки позичити жита на посів.
– Не можу, – каже дука, – бо тобі треба позичити на вічне оддавання.
– А чому б то я не віддав? – питає убогий.
– Тим, що ти убогий, і нічим буде віддати. Убогий помовчав трохи та й каже:
– Хіба убогому і на світі не жити? Е, ні, це ще надвоє баба ворожила! Хто знає, мо' убогий ще з більшим почотом і повагою сидітиме за столом у будь-кого, ніж багатий?!
– Так же, так! Не ти б казав, не я б слухав! – відмовив дука. – То я у яку хату б не зайшов – мене одразу за стіл посадять і чого треба позичать.
– Як тебе посадять, то мене й подавно, – зауважив убогий.
Дука аж на місці не всидить: як можна, щоб такий дрантогуз та був у більшім почоті, ніж він. Узяв зі злості та й забився з убогим об заклад на пару волів; коли, значить, убогого приймуть де краще, ніж його, то він повинен убогому пару волів; коли ж багатого, то вбогий мусить з жінкою цілий рік задарма робити багатому на пару волів.
– Ну, куди ж підемо? – запитав убогий.
– Ходімо до попа, – промовив дука. Пішли. От увійшов багач до попа, вклонився низенько та й просить, щоб той позичив йому сорок пудів вівса.
– Добре, – каже піп, – ось я вдягнусь та й одважу, тільки щоб ти мені виорав десятину під ярину.
– Добре, батюшко, виорю. Тоді піп питає убогого:
– А тобі що треба? Убогий підійшов ближче, нахиливсь до вуха батюшці та й каже пошепки:
– Та я викопав учора в лісі бочонок золота, хочу просити вас, батюшко, висвятити його.
Піп одразу повеселішав та й каже до дуки:
– Ти вийди у сіни, бо я маю тим часом з Семеном побалакати.
Вийшов дука у сіни, а піп знов до Семена:
– Ну то як же ти, Семене, той бочонок думаєш святити?
– Та хочу, щоб ви приїхали до мене у господу, та там уже й теє... зручніше буде.
– Ні, Семене, тут зручніше буде. Знаєш, як їздити з усім причандаллям, а людське око прозоре, всевидющеє. Лучче вже тут, Семене.
– Ну, хай уже буде й так, вам краще про це знати. То піду ж я за золотом.
– Е, ні, Семене, чекай-но! Добре діло добром треба й шанувати. Сідай лишень ближче до столу!
Сів Семен кінець столу, а піп біля нього. Попадя миттю внесла миску смаженої риби, поставила на стіл графин горілки. Семен поглядає на все це та тільки вусом підморгує.
Чарку за чаркою налива піп собі й Семену, попадя теж кілька разів пригублювала. П'ють собі та закусують. Але Семен п'є, та розуму не пропиває: як тільки піп піднесе йому чарку, то він підніме її угору, цокнеться з попом, так що й вінця тріскаються, а сам на весь голос (щоб чув дука у сінях) «за здоров'я» промовляє.
А дука стоїть під дверима у сінях, все те чує та аж міниться од злості.
Після закуски підвівся Семен, подякував та й каже:
– Так ви ж тут, теє... поки я принесу золото.
– Добре, добре, – каже піп, – тільки швидше! Повагом переступив убогий через поріг і пішов собі вулицею – тільки ж не за золотом, а за волами дуки.
Взяв він воли за налигач, цьвохнув батогом іде та й приказує:
– Гей, воли, цабе, кгезан, – уже тебе не побачить твій дука-пузан? Гей, сірі, цабе, мурий хай зна піп, як убогий жартує.
А піп ждав-ждав Семена з золотом та й жданки поїв.