Десь за горами, за лісами, не знати в якій державі, жив один цар. Старий уже був. Держава велика, а наслідника нема. Тільки одна донька.
Підросла дівка, вже на одданні, і цар почав думати, як би дочку видати заміж, зняти клопіт із старечих плечей: керувати на старість державою – то не легка справа!
Дав по всіх сусідніх краях знати, аби приїздили до нього сватачі. Який хлопець полюбиться доньці, той візьме її за жінку. Як це оголосили, з усіх сторін світу почали сходитися герцоги, барони та і прості хлопці, хто дуже красний був.
Кожний хотів статися царем і взяти собі красуню за жінку.
Айбо дівка подивилася на одного, на другого, на третього. Не сподобалися їй. І сказала батькові, що немає дяки віддаватися.
Цар розсердився:
– Донько, подумай добре! Я вже старий. Час мені на відпочинок.
Але дівка мудрує.
Був у царя чудовий сад навколо палацу, такий прекрасний, що подібного на цілому світі не було. Які лише на світі ростуть – у теплих, гарячих, студених краях – квіти і дерева, такі там були. А серед того саду росло дерево вже таке високе, що верху його ніхто не міг бачити. Цим деревом-чудом дуже пишався цар.
Одного разу, коли доньці уже надокучило слухати докори за одруження, вона вийшла в сад. Сонечко гріло. День був ясний, теплий.
Ходить дівчина межи квітами й бесідує з ними:
– Не бійтеся, квітоньки, не лишу я вас, хоч як нянько буде намагатися видати мене за якогось далекого принца.
Та одного ясного дня зібралася хмара, загриміло, заблискало й затемнілося… Випав страшний град.
Тривало це недовго. Знову небо прояснилося і почало сонечко світити.
Але сад був чорний од спустошення: всі квіти поламані, листя з дерев збите… І все геть посохло, якби гарячою водою було спарене.
Вийшов цар з палацу і не впізнав саду. Постарів, але такого ніколи не бачив, ніде ні квітки, ні листка. Аж плакати хочеться. Кличе доньку. А вона не озивається. Шукав, шукав – не знайшов. Кличе слуг. Ті бігають, питають… Нема!
Злякався цар. Послав вісті, куди лише міг. Потім надіслав своїх гінців у чужі держави й пообіцяв тому, хто знайде доньку, ціле своє царство.
Тисячі людей шукали царівну, але та пропала, наче земля її проковтнула.
Дуже журиться наш цар. Одна в нього була дочка і зникла. Ніщо йому не миле. З великого жалю захворів.
Ходять до нього лікарі, та дарма – хирів і хирів.
Раз задрімав цар у саду й приснилося йому, що того дня, коли страшна буря пройшла серед дня, у хмарі був семиголовий змій. Він ухопив його доньку й поніс на верх високого дерева. А на тому дереві стоїть зміїв палац, у ньому полонянка…
Пробудився цар і думає собі:
«Сон – сном, але може бути й правда. Бо того дня справді моя донька пропала. Ану спробуймо!»
І дав знати по усіх державах, що якби знайшовся такий витязь, котрий вилізе на височезне, аж до неба, дерево й визволить його доньку, то віддасть її за нього заміж і всі свої володіння передасть йому.
Ой, як почули це молоді люди, почали сходитися із цілого світу до царського двору: герцоги, барони, графи, навіть гарно вбрані циганські легіні… Котрий себе хоч трохи вважав лазієм, кожний опинився у царя, бо кожний мав охоту стати його наслідником.
Лізли – одні вгору, інші вниз. Декотрі піднялися так високо, що ледве їх уже було видко, але далі не могли і злазили.
Так тривало день, другий, третій… Далі – тиждень, два… Успіху ніякого!
Та був у царя один свинарчук – колись давно королі й царі мали стада всякої худоби. Дивився, дивився, як пани намагаються вилізти на дерево, і думає собі:
«Гей, коби цар дозволив мені, приніс би я од змія його дівку!»
І не переставав думати про це, коли доглядав стадо. Навіть якось проговорив уголос: «Гей, коби цар дозволив мені!»
А стара свиня-льоха почула ці слова, підійшла до нього, почухалася й каже:
– Ґаздо, спіши до царя й проси дозволу лізти. Ти вилізеш на високе дерево і визволиш дівку. Я тебе добре знаю. Сю пораду даю через те, що ти нас честував. Най цар заріже старого безрогого буйвола, най з нього злуплять шкуру, а з тої шкури най накаже пошити для тебе три кожухи.
Іван послухав стару льоху й пішов до царя. Той сидів зажурений в саду, дарма його смішив придворний блазень
– Чого, Іване, ти прийшов?
– Пресвітлий царю! Бачу тут багато лазунів! Дозвольте й мені лізти. Обіцяю, що приведу вам принцезну[1]-доньку.
Засміявся цар, хоч невесело в нього на душі:
– Тобі, Іване, на дерево лізти? Ліпше приголосися до цього дурня за помічника. Дурна твоя бесіда!
Розсердився хлопець:
– Пресвітлий царю, дозвольте мені лізти!
Тоді цар питає свого блазня:
– Но, що ти скажеш на Йванову бесіду?
– Дайте мені Івана за помічника, бо він ще дурніший, аніж я.
Гірше розсердився легінь.
– Пресвітлий царю,– каже грізним голосом,– не слухайте дурного, бо з дурної дірки дурний вітер віє. Накажіть зарізати безрогого буйвола та з його шкури пошити три кожухи. І дозвольте мені лізти. Якщо вернуся без принцезни, робіть з моєю головою, що захочете.
Дивиться цар на хлопця і думає: «Тут уже не фігля,[2]» – і говорить:
– Добре. Буде, як ти хочеш. Заб'ємо буйвола. Але пам'ятай, що без моєї доньки щоб ти не вернувся! Як не приведеш її, упади з дерева і ліпше зломи собі голову. Бо коли сам не зломиш, то кат тобі її відрубає.
Вернувся Іван до своїх свиней. А цар дав наказ зарізати буйвола й пошити з його шкури хлопцеві кожухи.
Як було готово, покликав Івана:
– Зробили по-твоєму. Візьми кожухи й можеш лізти. Або царство, або смерть!..
Іванові більше не треба казати. Одягнув один кожух, а інші два прив'язав на плечі. Узяв сокиру і пішов під дерево. Людей – страх! Усі чекають…
Іван оглянув дерево і затяв сокиру. Став на сокиру, потім вийняв і затяв над головою: так піднімався все вище і вище. Скоро зник з очей.
Цілий день ліз, а понад вечір вже кожуха на грудях порвав. А лізти ще високо. Одяг на себе другий кожух – знову лізе, лізе… Та через день подерся і той.
– Но, кожуше,– каже третьому, коли на себе одягнув,– хоч доти держи, доки я до першої гілляки долізу.
І доліз до гілки, котра рівно вбік росла.
Хлопець сів на гілку і говорить сам собі: «Іване, вернися!» А другим голосом: «Іване, не вертайся, лізь сміливо далі!»
І доти доліз, що протерся і третій кожух: груди – у крові…
Не зважав на це Іван. Добрався вже до першого листя, зажмурив очі й каже:
– Но, світе, здоров був! Або виграю, або програю!
Та із зажмуреними очима скочив на перший лист. Лиш простерся…
Розплющує очі, а тут такий світ, як і долі, звідки він прийшов: трава росте, поля, ліси, гори…
Йде, йде. Блудить. Нараз бачить: на горі палац обертається на качачій нозі.
Вдарив Іван сокирою в цю ногу, і палац зупинився. Навколо двері й брами нараз повідчинялися і хлопець – шмиг! – у царський двір. У ту ж мить усі двері зачинилися, і палац знову крутиться.
Іде Іван, розглядається, а ніде нікого. Коли зайшов у палац, біжить до нього дівчина. Дивиться, а то царська дочка! Вона до нього:
– Ой Іванку, як ти сюди потрапив?
– Не питай нічого, збирайся до нянька, бо той вмирає за тобою!
Вона, як це почула, то аж зблідла:
– Іване, не кажи такого, бо коли тебе почує змій – мій чоловік, зразу кінець буде і мені, й тобі!..
Не встигла договорити, а змій уже тут: сім голів, і з кожної гортанки палахкотить полум'я, на сім метрів усе палить.
Злякався Іван.
– Що се за творіння? – питає змій.– Відразу йому кінець!
Дівчина осмілилася й заговорила:
– Се ж мій вірний слуга! Не може без мене і прийшов сюди аби й тут мені служити!
Змій притих, та хмураво[3] ще поглядає на Івана.
– Добре, не вб'ю тебе. Але задарма хліб не будеш їсти Йди за мною. Дам тобі роботу.
Йде Іван за змієм. У кінці двору хлів. Змій відімкнув двері, а там на помості лежить кінь, бідний-пребідний: мухи бринять над ним, шкіра облізла. Не може встати, лише крекче.
– Видиш цього коня? Будеш його доглядати, годувати і поїти. Давай йому доста всього, але того не дай, що буде просити.
– Та як то все давати, а що просить – не дати?
– Я тобі сказав, а ти виконуй!
І йде геть. Потім вернувся:
– Іване, міркуй! Якщо спробуєш мене обдурити, твоє життя кінчиться…
Почав Іван носити коневі їсти: доброго сіна, конюшини, вівса, ячменю. А кінь і в рот не бере. Лежить і голову не підводить.
Іван пошкодував його, гладить і приговорює:
– Їж, конику, їж… Може, поздоровшаєш. Я тебе по-людському буду обслуговувати.
Кінь слухав, слухав і людським голосом озвався:
– Виджу, хлопче, ти доброго серця. Айбо дарма силуєш мене їсти сіно та овес. Се не моя їжа.
– А чим же тебе годувати?
– Я їм гарячу грань[4], а п'ю полум'я. Давай мені грань і напувай полум'ям, тоді буду здоровий.
– Але шаркань[5] наказав того не давати, що будеш просити!
– Як ти слухатимеш змія, то не визволиш принцезну, бо я знаю, що ти би хотів її урятувати. А тут нема нікого, хто може змія знищити, лиш я. Через це він мене отак мучить, аби я загинув.
– Проси, конику, що хочеш! Все дам, аби визволив принцезну!
– Я від тебе багато не прошу. Лиш у неділю, коли шаркань полетить за гори, спали козел дров, а я грань поїм. І буде все гаразд. Та будемо діяти таємно.
Так і сталося. Коли була неділя, змій розпростав крила й полетів.
Іванові тільки того й треба. Запалив дрова. Ще вони не догоріли, набрав лопату жару і поніс коневі. Кінь одним духом проковтнув і вже годен був підвести голову. Поніс Іван другу й третю лопату жару. Як це кінь з'їв, уже й на ноги встав.
Тоді Іван зняв з нього ланцюги. Кінь вибіг на двір, поковтав усе полум'я й поїв усю грань.
Іван приглядається: коник не простий! Шерсть золота, замість чотирьох у нього п'ять ніг, крила зверх передніх лопаток стирчать.
– Но, Йване, виконав ти все, що я тобі казав. Починаймо діяти, доки шарканя нема. Йди у пивницю: там є сідло, шабля і вуздечка. Принеси для мене. Поспішай!
Пішов Іван. Шукає, шукає, бачить – змієві бочки з вином. Намацав у потемку сідло, шаблю, вуздечку. Взяв і несе. Якраз вийшов з пивниці, а змій – на дверях!..
– Що ти наробив, хлопе? Ти мене обдурив. Тепер пропадеш!
Вихопив з рук Івана шаблю й хоче йому відрубати голову. Той просить:
– Відпусти мене, ніколи більше тебе не обдурю…
– Не відпущу. Тепер вип’ємо за мої гріхи.– І налляв собі відро вина. Далі – друге, третє, четверте… Сім відер вина випив! Сп'янів і розум стратив. Танцює, співає, ходить узад-уперед, крутиться. А тоді впав і заснув, як мертвий.
Іван зрадів. Узяв тихенько шаблю й хоче рубати змія. Але думає собі: «Одну голову відітну, а шість ще зостанеться. Змій прокинеться одразу і знищить мене!»
Вхопив сідло й вуздечку і побіг до татоша[6]. Розповів, що сталося в пивниці.
– Дуже добре ти зробив, що не чіпав шарканя. Ти би його не вбив. Давай сюди сідло!
Кінь фукнув, і з сідла вся іржа пропала, а появилося дорогоцінне каміння.
– Сідлай мене й тікаймо!
Осідлав Іван татоша.
– Но, куди йдемо?
– Не питай. Чим скоріше маємо вибратися звідси!
Піднявся кінь. Летів, летів і зрештою у темному лісі спустився на землю.
– Но, Іване, тут, у цьому лісі є дикий кабан. Уважай[7], бо дикуна мусимо забити. У його голові – живий заєць, і того треба вбити, а у зайця в голові – діамантова шкатулка і в тій шкатулці – сім жуків. У тих жуках і є сила шарканя. Якщо їх вб'ємо, він утратить міць. Дивись, біжить на нас дикун…
Глянув Іван: дикун величезний, а ікли, як шаблі. Роззявив пащу й женеться на них… Кінь підхопився у повітря й коли п'ятою ногою вдарив кабана в голову, той лише простягся.
Іван шаблею розколов йому голову, а звідти нараз вихопився заєць. Іван – на коня. Кінь наздогнав зайця й ногою вбив його.
Тоді Йван спокійно зліз із свого татоша, розтяв зайцеві голову й вийняв діамантову шкатулку. А в шкатулці жуки дзижчали, як мотор.
Іван розглянувся й побачив плескуватий камінь. Поклав шкатулку на той камінь, а другою брилою так гепнув, що із жуків і сліду не стало!
– Но, можемо спокійно вертатися,– каже йому кінь.
Іван сів на коня й прилетів у палац.
Дивиться – серед двору змій ледве повзе, на ноги звестися не може. Коли Іван приступив до нього, той жалісно сказав:
– Гей, Іване, знищив ти мене, відібрав мою силу.
– Не лише силу, а й життя твоє візьму, й царівну заберу.
– Іване, все бери, що маю: золото, срібло, діаманти, тільки життя мені лиши! Я ж тебе не вбив…
– Ні! Тут тобі смерть! – Ухопив шаблю й усі сім голів повідрубував.
Іван зайшов у палац і каже принцезні:
– Можемо збиратися додому. Вільна путь!
– Йой, Іванку, понеси мене до мого нянька!
– Понесу!
Дівчина бере свої речі, а Йван вийшов надвір, проходжується й думає: «Сюди я виліз. А як звідси вибратись? Може, мені самому вдалося би злізти, а з дівчиною…»
Сказав про це принцезні. Тепер обоє журяться, ходячи по дворові.
– Ліпше було б зі змієм помиритися,– каже дівчина.
Ходять смутні. І тут перед ними – дурк[8] – з'явився кінь.
– Чого журишся, мій газдо?
– Тяжке діло вибратися звідси…
– Не журися! Готові обоє?
– Готові…
– Тоді сідайте на мене!
Сіли на коня. Татош каже:
– Зажму ріться!
Зажмурили очі й лише чують, як гурчить повітря. Летять кудись зі страшною швидкістю.
Через кілька хвилин кінь дубнув ногами, гейби на тверде скочив.
– Розплющіть очі й розгляньтеся…
Відкрили очі, бачать – вони у нянька серед двору!
А тут багато людей. Усі засмучені.
–• Що сталося?
– Цар на смерті!
Принцезна й Іван швидко побігли до палати. Цар лежить – одна нога в могилі…
Тут лікарі, ворожілі… Ніщо не допомагає.
А коли донька проговорила, старий, почувши її голос, нараз розплющив очі. Відразу схопився зі смертної постелі. Здоров'я повернулося, почав говорити. Коби була музика, то і танцював би! Аж помолодшав.
– Як ти тут опинилася?
Тоді дівчина розповіла нянькові про все, що трапилося.
Цар вислухав і каже:
– Іванку, був час, що я тебе хотів призначити помічником дурня. Айбо межи нами була й така угода: як приведеш мою дочку, будеш моїм зятем. Дотримаю слова. Даю за тебе єдину доньку і призначаю своїм наслідником.
Послав за гудаками[9]. З'явилися цигани, і почалася велика гостина.
Два тижні справляли молодим весілля. Цар прикликав не лише царедворців, а й весь народ. І криві, і сліпі гуляли, танцювали.
Іван перебрав царство, і ще й тепер царює, як не вмер…
[1] Принцезна – принцеса. [2] Фіглі – жарти. [3] Хмураво – похмуро. [4] Грань – жар. [5] Шаркань – змій. [6] Татош – крилатий кінь [7] Уважай – пильнуй. [8] Дурк – тут: раз! [9] Гудак – музикант, скрипач.