Надворі був страшенний холод, завірюха крутила, і ніч насовувалась, остатня ніч старого року, саме на Меланки.
Такої темної та холодної ночі, що добрий хазяїн і собаки не вижене, вбога дівчинка, босоніж, простоволоса, пленталась собі вулицею. На ній, правда, й були черевики, як вона з дому виходила, але ненадовго: вона, бач, узулася у материні старі, та такі великі, що у першому заметі й загубила, перебігаючи вулицю з-під коней.
Один черевик згубила вона таки навіки, а другого ухопив якийсь шибеник-хлопчик.
Отож дівчинка перебирала голими ніжками, що аж посиніли з холоду. У старенькій фартушині несла вона багацько пачок з сірниками, а одну у руці тримала! Поганий день тоді випав: жодного купця, жодного шеляга!
Бідна! Голодна й холодна тремтіла вона, аж кривилася! Лапастий сніг вкрив їй голову й нападав між біляві, гарнесенькі кучері, що аж до пліч. Та чи до кучерів їй було?
По всіх будинках світилися вікна і сяяли; а дух зі смачних потрав аж на вулиці чувся: то було преднесь[1] Нового року. У дівчинки тільки й гадок було, що про це!
Сіла вона собі й притулилася у закутку між двома будинками, підгорнувши ніженята під себе: але холод усе знай більше та більше проймав її; а додому ж то вернутись не насмілювалась, бо не продала жодної пачки, не заробила жодного шеляга. Раз – батько б побив її, а друге – хіба пак і дома не було теж холодно?!
Жили вони на горищі, і хоч найбільші дірки у стрісі й були заткнуті ганчірками та соломою, проте вітер, не вважаючи, продимав наскрізь.
У дівчинки рученята зовсім одубли.
Господи! Хоча б один сірничок,– може б, він запоміг хоч трохи! Коли б насмілитись хоч одного стратити! Тернула б об стіну й погріла б свої одублі пальченята.
От вона таки й наважилась витягти одного. Черк! Господи! Як блиснуло, як засяяло! Вона сірник прикрила долонею, і горів він нестотно, як свічечка, а полум’я було таке тепле та ясне! Що за диво? Здалося їй, ніби сидить вона перед панською грубою, обробленою у мідь і залізо розкішно. Вогонь так привітно палає і гріє так хороше та тепло! Коли тільки що вона до полум’я за- хтіла простягти свої ніжки,– як разом полум’я згасло і груба не знать куди ділася: зосталася дівчинка тільки з недогарком сірника у руці!
От черкнула вона об стіну й другим. Блиснув вогонь, загорівся, і тамечки, де світ на мур упав, стіна зробилася, як намітка, прозорою: можна було бачити зсередини чисто кімнату.
Глянула дівчинка… а в кімнаті стіл засланий скатертиною білою, білою як молоко! На скатертині у цяцькованім полумиску стоїть печена гуска, начиняна яблуками та сливками, а од неї – гарячим та смачним паром так і душить! От, дума, щастя! А тут як плигне гуска з полумиска додолу, а ніж і виделка услід, та прямісенько до дівчини.
Коли це… погас сірник, і знов усе зникло: зосталася тільки стіна висока та холодна!
От черкнула вона й третім! Зирк,– аж вона сидить уже під ялинкою – чудовою, панською. Ця була більша і далеко краща за ту, що вона торік у багатого крамаря бачила кріз скляні двері.
Господи! Скільки свічок світилося по зелених гілках!
Скільки-то висіло вгорі цяцьок та ляльок! І здалося, ніби вони їй всміхаються. Але тільки що простягла вона обоє рученят,– а сірник і погас.
Знялися усі свічечки з дерева й полетіли вгору високо- високо. Дивиться – то не свічечки вже, а зірки на небі: одна з них покотилася й покинула по собі довгу вогняну стягу.
«Мабуть, хтось умер!» – подумала дівчинка, бо старенька покійна бабуся, котра тільки й любила її щиро, було часто каже: «Коли часом зірка скотиться, то, певно, душа чиясь полинула до Бога!»
Черкнула дівчинка іще одним сірником об стіну. Блиснуло ясне та велике полум’я, а серед нього її бабуся з’явилася – з таким ясним обличчям, з таким щирим поглядом.
– Бабусенько! – крикнула дівчинка.– Візьми мене з собою: я знаю, як сірник згасне, то зникнеш ти – як груба мідяна, і гуска печена, й ялинка чудовно-хороша!
От разом запалила вона усю пачку, бо боялася, щоб бабуся її не кинула. Сірники запалали, і полум’я з них здалося їй яснішим од сонця. Ніколи бабуся не була такою гарною та величною! Узяла вона дівчинку на руки, і обидві, осяяні світом, радісно полинули вгору високо-високо – туди, де нема ні холоду, ні голоду, ні туги – полинули до самого Бога!
Але й другого зимнього ранку, у куточку між двох будинків, маленька дівчинка усе ще сиділа з почервонілими щічками, з люб’язною усмішкою,– тільки вже одубла й замерзла.
Зійшло холодне сонце на Новий рік й осяяло дівчинку з її сірниками. Одна пачка була зовсім спалена, і люди казали: «Певне, погрітись, бідна, хотіла?» Але ніхто не відав про ті дива, що вона бачила, ні про те, у якім сяянні полинула вона з старенькою бабусею на нову оселю!
[1] Преднесь – напередодні.