В одному селі жила стара діва, звали її Кача. І будинок у неї був, і сад, і золоті монети приховані, але навіть найбідніший наймит не взяв би її в дружини, така була Кача зла та буркотлива. Навіть за дукати ніхто до неї в господарство працювати не йшов, знали люди – у цієї баби що не слово, то лайка та сварка, а крик підніме – за десять верст чути. І собою некрасива. Ось і засиділася Кача в дівках, хоч і стукнуло їй без малого сорок.
Як вже це заведено, і в їх селі теж щонеділі танці влаштовують, пополудні музиканти грають. Не встигнуть у старости або в трактирі волинки свою пісню затягнути, як повна світлиця хлопців набивається, а в сінях дівчата товпляться. Кача найперша летить; хлопці дівчатам рукою помахають, ті в коло йдуть, і тільки нашій Каченьки щастя ще зроду не посміхалося. Все у стінки одна вистоює.
Йде вона якось по дорозі і думає: «Я вже постаріти встигла, а ще жодного разу з хлопцем не танцювала, як тут не злитися? Я б сьогодні хоч з самим чортом в коло пішла б».
З’явилася вона в трактир, всілася біля грубки, поглядає, хто кого танцювати запрошує. Раптом входить у двері незнайомий пан у мисливському костюмі, вмощується за стіл неподалік від Каченьки і замовляє собі пива. Служниця пиво приносить, пан наливає і до Каченьки йде пивом цокнутися. Здивувалася Кача, відмовлялася, скільки того пристойність вимагає, а потім із задоволенням пива випила. А незнайомець дістає з кишені дукат, кидає його волинщикам і кричить:
– Соло, хлопці!
Всі розступилися, а пан запрошує Качу і з нею в коло танцювати йде.
– Хто такий буде? – шепочуться старі, хлопці посміхаються, а дівчата одна за одну ховаються, фартухами прикриваються, щоб Кача не бачила, як вони фиркають. Ну, а Кача нічого не помічає, рада до смерті!
До самого вечора танцював незнайомець з нашою Качею, марципанами пригощав, солодкою наливкою, а коли прийшов час додому йти, взяв її під лікоть і пішов проводжати через усе село.
– Ах, я б з вами до самої смерті танцювати могла, – сказала Кача на прощання.
– І я не проти, ходімо зі мною.
– А де ж ви на нічліг зупинилися?
– Обійми мене, я тобі все скажу.
Обхопила Кача мисливця за шию, і в ту ж мить перетворився він з мисливця в рогатого чорта і потягнув він нашу Качу прямо в пекло.
У пекельних воріт чорт зупинився, почав стукати, прибігли чорти, відкривають – бачать, він навіть спітнів весь. Хочуть Качу з його шиї зняти, а та вп’ялася, як кліщ, не відірвеш. Робити нічого, довелося чорту з Качею на шиї до самого Сатани йти.
– Кого це ти приволік? – суворо запитує Сатана.
І став чорт каятися, розповів, як по землі ходив, Качини слова почув, захотів її налякати, танцювати покликав, а потім пекло вирішив показати. «Не знав я, – простогнав рогатий, – що від неї не позбудешся».
– Ах ти, дурень, такий–сякий, моєї науки не пам’ятаєш? – накинувся на нього Сатана. – Перш ніж зв’язатися, подумай, як позбутися! Іди геть з моїх очей, сам собі бабу на шию посадив, сам і скидай!
Поплентався чорт назад на землю. Качу на собі тягне. Чого тільки не обіцяв, і просив, і лаявся – все марно – не відпускає. Змучений, злий, добрався він, нарешті, зі своєю ношею до зеленого лугу, а там молодий вівчар в теплому кожусі овець пасе. Наш чорт у людській подобі був, і вівчар його не злякався.
– Кого тягнеш, приятелю? – дружелюбно запитує він чорта.
– Ох, друже, ледь дух перевожу. Ти тільки подумай, йду це я своєю дорогою, нікого не чіпаю, як раптом стрибає ця баба мені прямо на шию, вчепилася – ні за які пряники злазити не хоче. Хотів дотягнути до найближчого села і там скинути, та сил більше немає, ноги підламуються.
– Давай, друже, допоможу, на собі потягну півдороги.
– І на тому спасибі.
– Гей, бабо, вхопися за мене, – крикнув пастух Качі.
Відпустила Кача чорта, всілася на вівчаря, що було сили вчепилася в кошлатий кожух. Сто потів з вівчаря зійшло! Качу на собі тягне, та ще здоровенний кожух на ньому, що у прикажчика взяв. Став він думати, як Качи позбутися. Підійшов до ставка і тут його осяяло: «скину її туди! Але як? От якби і кожух разом з бабою скинути!». Став потихеньку кожух стягати, а Кача сидить і не здогадується. Один рукав зняв, другий, а Кача все не здогадується; перший ґудзик розстебнув, другий, третій – бульк! – І ось вже Кача разом з кожухом у ставку борсається.
А чорт сидить на лузі, овець пасе та поглядає, чи скоро вівчар з Качею повернеться. Не довго чекав. Поспішає до нього вівчар, боїться, як би вівці в різні сторони не розбрелися. Побачили вони з чортом один одного і здивувалися. Чорт – що вівчар без Качи повернувся, а вівчар – що незнайомець все ще тут стирчить. Каже чорт вівчареві: «Велике тобі, вівчарю, спасибі, услужив ти мені велику службу, не то довелося б мені до кінця світу Качу на собі тягати. Ніколи тебе не забуду, а прийде час – щедро віддячу. Тільки знай, ти ж самого чорта з біди визволив!». Сказав і одразу зник!
Розгубився вівчар, стовпом стоїть, а коли все-таки отямився, подумав: «Якщо всі чорти такі простаки, тоді ще жити можна!».
У тій стороні, де наш вівчар жив, княжив молодий князь. Був він і багатий, і неодружений, та всі справи в своїй державі запустив, тільки життям насолоджувався: вдень байдикував, а ночами випивав. Країною керували два радники, і були вони нічим не кращі за свого пана. Чого не прогуляв князь з дружками, вкрадуть вони. Бідному люду ніяк грошей на їх потребу не набрати. У кого дочка-красуня або гроші завелися, той ні хвилини спокою не знав, наказу чекає, ось-ось князь відніме, а коли йому не підкорялися, тут вже милості не чекай – зараз же голова з плечей геть! По всій країні проклинав народ князя і його радників. Одного разу, не знаючи, яку собі розвагу знайти, покликав князь астролога і наказав запитати у зірок, яка доля чекає його і його радників. Послухався астролог, дивиться на зірки, вираховує, що з цими неробами буде.
– Пощади мене, княжа милість, – каже раптом злякано астролог, – але тебе і твоїх радників таке очікує, що я навіть вимовити боюся.
– Кажи все як є! Але якщо твоє пророцтво не виповниться, не зносити тобі голови!
– Підкоряюся справедливому наказу. Ну, слухай: перш ніж місяць на другу чверть піде, за обома твоїми радниками з’явиться чорт, в таку-то годину, в такий-то день, а як настане повний місяць, і за тобою, княжа милість, з’явиться і всіх вас у пекло потягне.
– У темницю цього брехливого шахрая! – закричав князь, і слуги кинулися виконувати його наказ.
Напівмертвих від страху радників відвезли додому. Зібрали вони всі багатства, всілися в карети і скоріше в свої маєтки покотили. Обнесли замки з усіх боків кріпосними валами, щоб чорт добратися не міг. А князь з переляку став жити тихо і навіть взявся справи в країні поправляти, сподіваючись втекти від жорстокої долі.
Про все це бідний вівчар і поняття не мав; пас своє стадо і не знав, не відав, що навколо нього на білому світі діється. І раптом в один прекрасний день стоїть перед ним чорт і каже: «Ось, вівчарю, я й прийшов тебе віддячити. Як місяць до чверті доросте, велено мені тягти в пекло колишніх князівських радників за те, що народ оббирали і князю погані поради давали. Та бач, у чому проблема – вони виправилися. Я їх не трону, а прийду тільки настрахати, а тебе винагороджу. Як настане мій день, ти в замок іди, побачиш темряву народу. Підніметься плач і крик, слуги ворота розкриють, я радника поволочу, а ти до мене кидайся і кричи: «Негайно забирайся геть, не то погано буде!». Я тебе послухаю і піду. А ти у пана радника два мішки золота за послугу вимагай, а коли відмовлятися стане – говори, що мене покличеш. Потім іди в другій замок, теж саме виконай і знову гроші проси. Та дивись, грошики тільки на добру справу витрачай. А коли настане повний місяць, велено мені самого князя в пекло тягти, але князя ти не звільняй, не то власною шкурою поплатишся», сказав чорт і фр-р – піднявся вгору і миттєво зник.
Вівчар все запам’ятав. Коли місячний серп вшир пролунав, відправився він в замок, де перший радник ховався. Натовпи народу вже стояли і чекали, коли чорт їх пана до пекла потягне.
І раптом пролунав відчайдушний крик, ворота розчинилися, тягне чортяка радника, а той посинів весь, гикає зі страху. Тут з натовпу вискакує вівчар, вхоплює радника за руку, чорта відкидає і кричить:
– Забирайся геть, не то погано буде!
Чорт як крізь землю провалився, а врятований радник вівчарю руки цілує, як дякувати, питає. Попросив вівчар золота два повних мішки і радник негайно велів видати.
Задоволений вівчар поквапився у другий замок і все зробив, як чорт велів. Самі розумієте, що незабаром чутка про хороброго вівчаря до князя дійшла. Почув він про його хоробрі справи, послав за ним карету і став його просити-благати, щоб і над ним змилувався і від чорта визволив.
– Пане мій, – відповідав вівчар, – обіцяти не можу. Ви ж грішник великий, але, якщо станете своїм народом правити справедливо і мудро, я можу своєю шкурою ризикнути і спробувати.
Пообіцяв князь, а вівчар пішов і сказав, що в потрібний день повернеться.
Всі зі страхом чекали повного місяця. Не встиг князь і оком моргнути, як настав його час. У чорній сукні, переляканий на смерть, чекав князь своєї долі. Тут розчиняються двері і стоїть перед князем сам чорт!
– Збирайся, князю, настала твоя черга!
Ні слова не сказав князь, піднявся і пішов слідом за чортом. А на площі натовп народу чекає. Раптом крізь натовп проштовхується вівчар, біжить прямо до чорта і кричить:
– Біжи, рятуйся, не то погано буде!
– Як ти смієш мені наказувати? Забув, що я тобі казав? – шепоче чорт вівчареві.
– Дурень, не в князі справа! Кача тебе розшукує!
Тільки почув чорт про Качу – ноги в руки і назавжди зник, тільки його й бачили! А князь призначив вівчаря своїм придворним і став любити його, як рідного брата. Велика князю від вівчаря користь була, бо був він чесним радником і добрим дворянином. З чотирьох мішків золота не залишив собі ні крейцера, а роздав тим, у кого їх старі радники відібрали.