Один граф був дуже великим картярем і кожного вечора ходив грати в карти. Та почало йому нещастити. Грав один вечір, другий – і програв усі гроші. На третій вечір пішов знову і програв усе своє майно, лишилася йому тільки хата. Прийшов додому й журиться. А далі взяв на плече рушницю і подався в хащу. Ходить, ходить нетрями. Раз дивиться – летить на нього яструб.
– Чи ти не знаєш, що сюди й птахи не сміють залітати? – накинувся на графа.– Хочеш зостатися живим, то мусиш віддати за мене старшу доньку!
Граф пообіцяв, що дасть за нього доньку. Вернувся додому й не каже нічого. Раз уночі, рівно о дванадцятій годині, порозчинялися всі вікна, завіяв страшний вітер – і нема старшої доньки. Уранці вийшов граф надвір і бачить: до стіни припертий мішок срібла. Узяв того міха і викупив програне майно.
Та й знову повісив на плече рушницю – пішов у другу хащу. Дивиться – біжить на нього ведмедисько:
– Хіба ти не знаєш, що сюди й птахи не сміють залітати? Хочеш зостатися живим – мусиш дати за мене середущу доньку!
Граф пообіцяв. Вернувся додому й не каже нічого. І раптом опівночі порозчинялися всі вікна, завіяв страшний вітер – нема й середущої доньки.
Уранці граф вийшов надвір і бачить: до стіни припертий міх із золотом. Заніс до хати, сховав. Потім узяв рушницю пішов до третьої хащі. Раз бачить: лежить озеро, а в озері – величезна риба, роззявила рота і готова його проковтнути.
– Хіба ти не знаєш, що сюди й птахи не сміють залітати? Хочеш зостатися живим, то мусиш за мене дати молодшу доньку!
– Дам,– одразу пообіцяв граф.
Вернувся додому й не каже нічого. Вже настала ніч. Раз о дванадцятій годині вікна порозчинялися, завіяв вітрище – нема й третьої доньки.
Ранком граф устав, вийшов надвір і бачить: до стіни припертий міх із діамантами. Сховав і того міха.
А жінка дуже плаче. Дивиться на плаття, що залишилося від доньок, і не може зупинити сліз. Узяла плаття на руку й пішла на потік прати. Пере, пере – і ще гірше плаче. Раз дивиться – маленький рачок лізе сперед неї. Жінка, плачучи, говорить:
– Боже, боже, дай мені хоч таку дитину, як оцей рачок.
Пішла вона додому і через якийсь час народила хлопчика. А хлопчик тільки народився, як став на ноги й каже:
– Няню, дайте мені одяг, піпу, сірники й тайстру[1].
А матір питає:
– Мамо, чи були у мене брати й сестри?
– Були три сестри, але не знаю, де ділися.
І Рачок зібрався, рушив у дорогу. Зайшов у першу хащу. Ходить, блукає нетрями і дуже стомився. Приперся до одного старезного бука, щоб перепочити. Коли чує голос:
– Чоловіче…
– Та де ти?
– Я в буці…
Хлопець поліз на дерево і спустився у дупло. А там – молода жінка.
– Ой хлопчику, що тебе сюди привело? Зараз прийде мій чоловік і знищить тебе!
– Та хто твій чоловік?
– Яструб. А ти чий?
– Я той і той,– пояснює хлопець.
– Ой, та ти ж мій брат! Де би тебе сховати? Полізай під ліжко…
Повернувся яструб, скинув із себе шкіру з пір’ям і сів за стіл:
– Жоно, давай їсти.
Вона подала їсти і заговорила:
– Чоловіче мій, я би хотіла щось сказати.
– То скажи.
– Тут є мій брат.
– Де він? Я буду йому радий.
Рачок вибрався з-під ліжка. Яструб його обцілував, посадив за стіл. А Рачок питає:
– Ти такий красний чоловік, то чого на себе одягаєш яструбину шкіру?
– Довго розповідати… Є нас три брати і одна сестра. Ми були царями, а сестра – принцесою красною, як сонце. Та вкрав її пропасник. Сам він перекинувся на бридкого бугая, а сестру замкнув у скелі, повісив колодицю. Колодиця велика – на сто метрів, а ключик – як голка. Пропасник заховав його у своїй голові. Він має страшну силу. Але якби знайшовся такий чоловік, котрий на полуднє, коли пропасник ляже спати, з десятиметровою сокирою розбив би йому голову, вийняв із неї ключика і відкрив колодицю – той визволив би і сестру, і иас. Бо пропасник закляв нас, царів: мене, старшого брата, зробив яструбом, середущого – ведмедем, а молодшого – рибою. Хто би того пропасника знищив, той став би царем на сімдесят сім держав. Але, щоб ти, хлопчику, не пробував, бо марно загинеш. Ну, а тепер іди собі геть, бо коли я на себе одягаю шкіру яструба, то ненавиджу сам себе, і можу тебе вбити.
Рачок вибрався з дуплиська і йде помалу далі. Прийшов у другу хащу. Ходить, ходить – приперся до бука і чує якийсь голос:
– Чоловіче…
– Та де ти?
– У буці…
Виліз на бука і спустився в широке дупло. І тут – молода жінка.
– Ой хлопчику, що тебе сюди привело? Зараз прийде мій чоловік і знищить тебе!
– Та хто твій чоловік?
– Ведмідь. А ти чий?
– Я той і той…
– Ой, та ти мій брат! Ховайся під корито!
Приходить ведмідь. І такий сердитий, що ненавидить сам себе. Але як тільки скинув ведмедячу шкуру, нараз заспокоївся.
– Жоно, давай їсти.
Дає вона йому їсти й каже:
– Слухай, чоловіче, тут є мій брат.
– Де він?
І Рачок виліз з-під корита. Ведмідь йому зрадів, обцілував його. Посідали, гостяться. Каже ведмідь хлопцеві:
– Який ти маленький!
– Мені лише шість років… А ви такий красний чоловік – і носите ведмедячу шкуру!
– То, шовгорику, довго би тобі розповідати… Настрое братів: Яструб, я-Ведмідь і Риба. І ще в нас є сестра – дуже красна. Сватав її пропасник, але вона його не захотіла. І він прокляв і нас, царів, і наші держави. Сам став бугаєм, а сестру замкнув у скелі…– ведмідь розповів те, що й старший брат, Яструб.
Рачок пробув у середущої сестри лише якісь три дні, а то були три роки.
Зібрався і йде далі. Зайшов у третю хащу. Ходить, ходить – вийшов до води. Бачить – з води куриться, як з піпи. Рачок підійшов ближче, а там хижа. Молода газдинька запитала:
– Хлопче, хто тебе сюди привів? Зараз прийде мій чоловік і проковтне тебе!
– Та хто твій чоловік?
– Мій чоловік – риба. А ти чий?
– Я той і той…
– Ой, та ти мій брат! Ану, лізь під корито…
Раз підпливає риба – як половина бука, що розрізана повздовж (у нас кажуть – протіс). Скинув з себе той протіс риб’ячу луску й сідає за стіл:
– Жоно, давай їсти.
Вона подала їсти і сказала:
– Чоловічку, а в нас новина.
– Кажи, яка.
– Прийшов мій брат.
– Де він?
І Рачок виліз з-під корита. Риба йому зрадів, запросив за стіл. А Рачок дивиться і каже:
– Ви такий красний чоловік, а носите на собі риб’ячу луску!
– Довго би говорити…
Та Рачок хотів знати, чи всі три брати говорять одно, і попросив:
– Розкажіть…
Риба йому розповів те саме, що й інші брати: про бугая-пропасника, про величезну колодицю і маленьку голку, яку пропасник носить у своїй голові. І теж сказав хлопцеві:
– Якби хтось знайшовся такий розумний і міцний, аби на полуднє, коли бугай спить, розколов йому голову десятиметровою сокирою, взяв ключика і відімкнув колодицю – той визволив би і сестру, і нас, і наші міста. А сам став би царем на сімдесят сім держав. Але ти й не пробуй туди йти, бо марно загинеш.
Три дні пробув Рачок у молодшої сестри, а то були три роки.
Риба сказав:
– Ну, а тепер іди собі геть, бо як візьму на себе риб’ячу луску сам себе ненавиджу і можу тебе знищити.
Рачок пішов просто до бугая. Прийшов на полуднє, коли бугай спав. Рачок підняв сокиру і лиш раз ударив його по голові – нараз розкололася. Хлопець узяв ключика, йде до пивниці[2] й думає: «А, пес би вам кров хлебтав, та ви мені неправду казали: як може такий ключик відімкнути отаку колодищу?» Сплюнув і хоче вертатися. Та постояв і передумав. Тільки приклав ключик до колодиці, як вона відкрилася. Рачок відчинив двері, а в пивниці зоря – від сонця! Роздивився й побачив труну. Наблизився до труни і каже:
– Уставай, принцесо!
– А щоб ти пропав, щоб ти не мав моці! – відповіла дівчина.– Скільки раз я тобі говорила, Щоб ти до мене не підходив!
– Я не пропасник,– каже хлопець.– Я чиста душа.
Узяв її за руку, допоміг устати і вивів надвір. Коли вийшли, почали прогулюватися. Айбо дівчина така красна, що на сонце ще можна дивитися, а на неї ні!
Раптом бачить – їдуть три кочії[3]. У трьох кочіях – три царі з його сестрами. Нараз схопили хлопця, почали цілувати.
– О, ти – великий чоловік, наш шовгорику!
Приїхали в місто й покоронували Рачка на царя сімдесяти семи держав. Став царем над царями!
[1] Тайстра – сумка, торба [2] Пивниця – льох [3] Кочія – карета