Навесні сонечко пригріло, але ще ні заморозь добре не пустила, ні сніги не стаяли, от лише що ледве лоза та верба розпустилися. Схопився джміль – та до бджоли, крутиться та гуде:
– Ву-у-у-у! Женімося.
Бджілка слабенька, звичайно, як з весни, каже:
– Хай но восени, як уже в полі поробимо.
Настала осінь. Джміль літом живився, де попало, а про зиму і не гадав. Прийшла осінь, сидить він у норі, бо нема де поживитися.
Бджола назбирала в лісі досить меду і на зиму та й веселенька собі прилітає на витрішки до джмеля і каже:
– Ну-у-у-у! Поберімося!
А джміль голодний, ледве відзивається:
– Вмираю!