Жили собі чоловік та жінка, і так вони любили одне одного, що й не сказати. Його звали Шан, і він був дурнуватий. Її звали Маріжуана. І мали ці чоловік та жінка осла.
Якось Шан пішов з ослом у ліс по дрова і знайшов мішок срібних монет. Він нав’ючив мішок на осла і повернувся додому. Вдома розповів жінці, що знайшов мішок із срібними песо, але жінка відповіла, що це не срібло, а непотріб. А він:
– Та ні, це гроші.
А жінка на те:
– Мовчи і нікому не кажи, бо вони нам дуже потрібні.
Трохи згодом Шан узяв осла і знову пішов у ліс. А назустріч йому чоловік, питає, чи не знаходив мішка із срібними монетами.
А Шан:
– Та знайшов, але Маріжуана сказала, що вони нам дуже потрібні. Чоловік пішов до Шанової жінки і став вимагати, щоб вона віддала йому мішок із сріблом. Маріжуана відповіла, що знати нічого не знає. Тоді чоловік звернувся до суду.
От у день суду Маріжуана встала раненько, насмажила шкварок і розсипала їх на городі. Потім покликала Шана:
– Шане, вставай і йди по траву для осла!
Шан устав і пішов. Побачив на городі шкварки і став збирати їх. А жінці сказав:
– Маріжуано, цієї ночі впали з неба гарячі шкварки.
– Дурненький! Як можуть падати з неба гарячі шкварки?
– Так, так, ось у мене в зубах застряло м’ясо.
– Послухай, піди краще по траву для осла!
Поки Шан ходив, Маріжуана поклала газету перед ослом, і осел почав ревти. Побачив це Шан та й каже:
– Маріжуано, осел читає газету і каже: а, е, і, о, у!
От на суді і суддя питає, чи не знаходив Шан мішка з грошима.
А Шан:
– Та знайшов, але Маріжуана сказала, що вони нам дуже потрібні. Тоді суддя звелів Маріжуані, щоб та віддала гроші. А вона:
– Ви не зважайте на його слова, бо він також запевняє, що цієї ночі з неба впали гарячі шкварки.
– Авжеж,– підтвердив Шан.– Вони й досі стирчать у мене в зубах. Маріжуана знову:
– А ще ти казав, що вранці осел читав газету.
– Так, так, він навіть казав: а, е, і, о, у!
Ось таким чином Маріжуана виграла справу, бо ніхто не повірив Шанові.