Таке село є Городенки. Побралися в ньому двоє молодих людей та й живуть вже п'ять літ, але не мають дітей, хоч мають майна досить.
Раз жінка питає чоловіка:
– Що нам з того, що маємо стільки майна, подивися, наші ровесники, коли побралися, а вже мають по двоє, троє, по четверо дітей.
А він і каже:
– Що я тобі пораджу, як нам бог не дає?
– Знаєш що? – каже жінка.– Як ми були на гостині у нашої куми, то приїхали одна жінка зі сходу та й розповіла, що там є така ворожка, що вона всьому зарадить. То я просила б, аби ти дав гроші, а я поїду до неї.
– Добре. Я думаю, що люди правду казали. Так в понеділок рано поїдеш. Наготуй собі що з’їсти, а гроші я тобі дам.
Вона така вже задоволена, що їй так чоловік сказав, побігла зараз до другої сусідки сказати, може і та поїде, бо і їй бракувало дітей.
А сусідка відповіла:
– Мені вже доходить до сорока літ, ще мені треба дітей на голову?! Ви молоді люди, то вам треба, бо маєте майно. Ви прийшли не так про мої діти, а так, щоб була вам товаришка до подорожі.
– То будьте здорові! Поїду сама.
А коли жінка рано встала, дав чоловік сотку грошей, та й поїхала на схід.
Як приїхала до ворожки, застала багато людей, і сказала їй ворожка, що мусить ночувати, хто перший приїхав, то мусить з тими залагодити.
А коли вже настала година десята, закликала її ворожка до особливої кімнати.
Поклала її на постіль та й накрила її простирадлом. Тоді наобривала квітів і накидала в кадильницю, зробила огонь і пустила диму цілу кімнату.
А потім і каже:
– Вставай, будемо говорити.
А коли та жінка встала, то так було її запаморочило, що не знала, що з нею робиться.
Ворожка сказала їй:
– До ранку будете мати дитину, а чи хлопець, чи дівчина, то не скажу.
– Хай буде, що-небудь, я вам буду дуже дякувати.
Подякувала ворожці і від'їхала.
А коли приїхала додому, то чоловік сказав:
– Задарма гроші відвезла, бо такі ворожки обманюють людей.
Але народилася в них біла льошка.
Та акушерка закутала її в пелюшки і не показала, бо боялася, щоб вона собі щось не зробила.
А коли чоловік повернувся додому, то акушерка сказала, щоб тішився, бо є син, а закутала його так, бо боялася його застудити.
– Ану, пані, покажіть, хай побачу.
– Та де ж можна таке мале оглядати?
Але він бачив по акушерці, що вона невесела.
– Ой, пані, здається, що то не син, а дівка, бо якби був син, то вже б мені показали.
– Завтра, напевно, вам покажу – і вам, і жінці, бо завтра піду додому.
Прийшла на другий день акушерка, розвиває і каже:
– Дивіться, що у вас народилося, я ще в житті таких малих дітей не відбирала.
Як подивився чоловік та й каже:
– То кара, бо моїй жінці не треба було йти по ворожках. Як не було, хай би і не було дітей.
А жінка на те відзивається:
– Що є, то й буду плекати.
Так кохає і дає груди, як дитині, а повивати акушерка не казала, бо в малого чотири ноги.
Охрестили дитя і дали ім'я Біла Льошка (бо таки й була біла).
– Буду годувати,– каже жінка.
Так та Льошка кормилася рік за роком, та й вже мала п'ятнадцять літ. До школи не посилали і дуже їй було сумне життя, їсти давали їй як поросяті.
А одного разу прийшов батько її до хати і розсердився на ту Льошку:
– Десь мене бог покарав! Тільки б їла, а робити нічого! Ані посуду не помиє, ані води не принесе!
А Льошка все зрозуміла, тільки не могла говорити.
– Дивися, сусідні діти, однолітки з нашою Льошкою, а скільки грибів принесли з лісу!
– Ну, й що я тобі скажу. Та й вона, якби мала розум, пішла б до лісу.
А на другий день дуже рано, ще мама й тато спали, Льошка проснулася та взяла кошик в зуби і пішла в ліс разом із сусідськими дітьми. І як почала ганяти попід корчі, то назбирала ще кращих грибів, як ті діти.
Як принесла додому, то мати дуже зраділа.
– Дивися, чоловіче, як вона усе розуміє. Ти вчора накричав, а вона вже й пішла до лісу. Та як же не любити її, хоч вона й льошка?
А батько подивився на ті гриби та й каже:
– Ані одного немає зіпсованого, тільки цілі.
Так ходила щоразу і в хаті все робила, що могла.
А коли довідався син лісничого, що якась льошка ходить по лісу і забирає щонайкращі гриби, то сказав, що засяде на неї і схопить.
Так одного ранку засів він за дубом, а вона прийшла, скочила через косу і пішла в ліс. А хлопець пішов за нею і стежив, як вона ті гриби буде збирати.
А Льошка вже на той час мала 19 літ.
Як він пішов за нею потайки, то бачить – вона скинула із себе ту шкуру і зробилася такою ладною паннею! А син лісничого узяв ту шкуру, сховав, сів на пень і дивиться, що вона буде робити.
А дівчина вже назбирала кошик грибів і прийшла до того пня по свою шкуру. Бачить, а там сидить чоловік, і шкури немає. Стала вона плакати, щоб віддав він їй ту шкуру.
Як той хлопець побачив, що вона побивається, покликав її до себе і признався, що у нього та шкура.
– Пане, віддай мені ту шкуру,– каже Льошка,– бо я ще маю в ній ходити довго. Дай мені шкуру, я вберуся, занесу гриби, а завтра прийду знову і скажу, скільки ще буду ходити в тій шкурі.
Розійшлися вони, та хлопець страх як закохався в ту Льошку.
Прийшов додому, та й каже своєму батькові, що має намір женитися на тій Льошці.
Але мати й батько почали сваритися.
Другого дня пішов хлопець до лісу і чекав, поки вона буде іти в ліс, а коли побачив, що йде до лісу, то сховався, щоб знов зловити і шкуру заховати.
От вона скинула шкуру, а хлопець забрав і сховав її в таке місце, щоб Льошка не знайшла, і чекав, доки вона не назбирає грибів. Прийшла Льошка з грибами, а він каже, що не віддасть шкури, поки не скаже, доки має ходити в шкурі.
Тоді Льошка каже йому:
– Знаєш, хто мене звільнить з тієї шкури? Той, хто зі мною одружиться. Коли прийде зі шлюбу і вдарить мене трьома прутиками, то я вискочу з тієї шкури.
– Отож ти будеш моєю жінкою, так сподівайся, що ввечері прийдуть до тебе старости.
От вони розійшлися, і він прийшов додому і закликав двох сусідів, і сказав, щоб йшли в село до тих людей, котрі мають Льошку, і щоб сказали від кого прийшли і що він хоче брати з нею шлюб.
Мати того як учула, то кричала і плакала, мало не здуріла.
– Що тобі, сину, стало? Ти такий вродливий та з такою свинею будеш брати шлюб?!
– Не ваше діло. Я її люблю.
– Та кого там любити?
От прийшли старости до Льошки в хату і сказали:
– Добрий вечір! Ми прийшли свататися.
А Льошка поралася коло дверей. Мати відізвалася, щоб не насміхалися з нещасних людей.
– Ото наше слово, ми прийшли сватати вашу Льошку.
– Та ви неправду говорите? То ви від кого прийшли, якби то правда була?
– А ви знаєте того лісничого сина, того одинака? То ми від нього прийшли.
– Ото не вірю! Та то хлопець, як лялька. Я думала, що то від якого звичайного чоловіка, а тепер то таки не вірю.
Але чоловіки багато не говорили.
– А що оддаєте Льошку?
– Що я маю сказати? Та за нею все майно. Але хто знає, чи ви не обдурюєте нас?
Батько Льошки нічого не відказав, бо не йняв віри.
А коли чоловіки почали говорити, що послані сином того лісничого, то батько сказав:
– Може бути, вона ходила по гриби і, може, злюбилися. Я не знаю, що з ним сталося. То коли так, то хай будуть щасливі. А щодо маєтку, то він їй увесь дістанеться.
Сказали свати:
– В суботу приїжджаємо з женихом.
– То добре! Добраніч.
Та й пішли.
От пішли, а мати каже Льошці:
– В щасливу годину вродилася, коли тебе та такий гарний хлопець хоче брати заміж. А що він буде з тобою робити?
От прийшла субота, то пополудню заїхала фіра[1] на подвір'я до тих людей з нареченим.
А Льошка вже була чисто вимита, і свати сказали:
– Збирайтеся обоє і сідайте на фіру.
От випровадили Льошку на подвір'я і в фіру всадили на сидіння коло молодого.
А людей зібралося вже сотні дивитися на Льошку та на молодого.
А коли приїхали вінчатися, ксьондз взявся за голову, але сказав, що шлюб дасть.
– Але що ж ти собі сподобав, небоже?
Став ксьондз вінчати молодих, а молодий мав три прути приготовлені, щоб їх замочити у тій воді, де гасять свічки.
Коли вже ксьондз відправив шлюб, то молодий тих три прути замочив у воді і сховав.
Вийшли з церкви і поїхали додому.
А коли приїхали до хати, то всі люди пішли за стіл, а молодий на середині хати став з Льошкою. От староста розпорядився, що найперше мають говорити молодий з молодою.
Каже молодий:
– На здоров'я моїй жінці.
Льошка відповіла.
– Пізніше.
І вискочила з-за столу і до стодоли втекла.
Побіг її чоловік за нею з тими прутиками і зачинив за собою у стайні двері, і вдарив її тими прутами тричі, то вона скинула з себе ту шкуру і стала така файна, така ладна красуня, що всі на неї задивлялися.
І весілля пішло своїм чередом. Всі пили, гуляли і співали їм «Многії літа».
[1] Фіра – підвода.