Казка починається з бідного чоловіка. Той чоловік мав дуже багато дітей. Мав одинадцять хлопців, а народився дванадцятий. Вже у своїм селі чоловік соромився хрестити, бо не мав що покласти на стіл кумові. Каже жоні:
– Візьму я дитину і понесу на друге село. Там найду чоловіка, котрий подержить дитину, й не треба гостину.
Іде він і зустрічає жінку. Айбо лице у неї завите. Він поклонився, а жінка відповіла. Почав чоловік казати:
– Жінко, ви б не подержали мою дитину, не були б за маточку[1]?
– Та чому ні?
І похрестили дитину, й маточка несе дитину додому. Приходять додому, а тут кумі нічого дати їсти.
– Ой кумо, не знаю, чим вас погостити.
– Ану ж, іди до сіней. Там і калачі, й відро вина. Пішов чоловік до сіней, а там повно калачів. Такі білі, аж очі вбирають. А у відрі вино.
Заніс те все чоловік до хижі, й гостяться. Як погостилися, каже кума:
– Чи знаєш, куме, хто я?
– Не знаю. Хто?
– Я – Смерть. Та я тебе покладу на багатого чоловіка. Оголоси, що ти добрий дохтор. Набери у склянички води, цвіту. І коли прийдеш до хворого чоловіка, будеш бачити мене: якщо буду стояти коло голови, кажи, що вже пізно лікувати, а якщо буду стояти кінець ніг, кажи, що ти вилікуєш.
І чоловік прославився як добрий лікар. Запомігся, купив корови, воли, поставив хлів, словом, став ґаздою.
Айбо тут прийшло, що він постарів і треба вмирати. Дітей поженив, повіддавав. Як розхворався, зробив собі на постелі колесо: коли приходить Смерть, він собою махне – і там, де голова була, стануть ноги, а там, де ноги – голова.
– Ей, куме!– каже Смерть.– Круть не круть, а помирати мусиш.– І Смерть засміялася:
– Та що, куме, ще хотів би жити?
– Хотів…
Мав він уже вісімдесят п’ять років. І Смерть дозволила йому дотягти до дев’яноста.
А за п’ять років з’явилася і стала коло голови. Він на колесі перекрутився.
– Ей, куме, круть не круть, помирати мусиш!
Тоді він витяг з піпи цибух.
– Ну, кумо, коли ти така мудра, то зайди у цибух.
Смерть зайшла. А чоловік заткав цибух з обох кінців стеблом і поклав иа піч, на цівку.
І став собі жити. Живе десять років. У селі хвороти не було, і народу намножилося. А через десять років чоловік почав просити на себе смерть. Якось він здогадався, що свою куму заткав у цибух і поклав на піч. Зняв цибух, розіткав – а Смерть вихопилася й закричала:
– Куме, бодай би ти жив доти, доки з тебе лиш кістки зостануться.
І втекла. І кожну ніч багато людей помирало. А дід ходив доти, доки з нього лиш кістки зосталися й не розпався.
[1] Маточка – хрещена мати