Жили дід та баба, і було в них дві дочки: у діда була дочка, і в баби була дочка. Жили вони, жили. Набридла вже мачусі дідова дочка. Каже вона дідові:
– Завези ти оцю свою дочку, діду, щоб її не було. Так уже вона мені надоїла.
Дідові аж запекло на серці, дуже вже він не хотів дочку везти. Та баба уїлася так, що мусив.
– Поїдемо, дочко, в ліс, будемо там дровця збирати.
От ця дівчина зібралася, взяла шматочок хліба. Приїхали вони до того лісу. На курячій ніжці стоїть хатка. Дід відвів дочку в цю хатку.
– Сиди,– каже,– дочко, і чекай, а я піду дрівець рубати.
Узяв прив’язав дощечку таку, віничок прив’язав. Оце стукатиме та потріскуватиме, то буде їй здаватися, ніби це батько рубає. Чекає вона, чекає, але нема батька. Чує вона: стук-стук дощечка та віничок шась-шась. То вона:
– Сокира – цюк, а хмиз – хрусь, мій татусенько дрівця рубає.
А тоді цюкало-цюкало, хрускало-хрускало, та ніхто не йде. Зробилося їй страшно. Узяла та й вийшла, на порозі стала й каже:
| Ой, хто в лісі, Хто в бору? Прийди, прийди Ніч ночувати, Ніч коротати. |
Коли це хтось озивається:
| – Я у лісі, Я в бору. Прийду до тебе Ніч ночувати, Ніч коротати. |
То був ведмідь. Вона відказала:
| – Ой, не хочу тебе, Не люблю я тебе, Ти не мій тато, Ти не моя мама. |
Той ведмідь не послухався. Присунувся до тої хатки. І стукає:
– Дівчино-краса, руса коса, відчинися!
От вона взяла і відчинила хату. Відчинила, тоді каже він до неї:
– Дівчино-краса, руса коса, перестав мені ніжки через поріг!
Взяла вона і переставила. Тоді:
– Дівчино-краса, руса коса, звари мені їсти!
– О мій паночку, о мій ведмедику, з чого ж я тобі зварю? Я сама не маю чого їсти.
Така була покірна вона. Ведмідь тоді каже:
– Влізь у моє вухо праве, а з лівого вилізь, там знайдеш усього.
Тут ця дівчина взяла отак і зробила: влізла в праве вухо, вилізла з лівого. Знайшла борошна там, сала, бульби набрала – всього. Зварила їжу. Товче вона кашу. Підбігла мишка.
– Дівчино-краса, руса коса, дай мені кашки.
Вона їй тої кашки і кине. Мишка з’їла. А він:
– Дівчино-краса, руса коса, з ким ти там розмовляєш?
– Та ні з ким. Тут мишка прибігла.
– Вдар мишку по голівці.
Так вона стук по лаві, ніби то вона мишку вдарила. А мишка підбіжить знов, і вона їй дасть поїсти. І отак вона дурила ведмедя. Тоді ведмідь:
– Візьми мені, дівчино-краса, руса коса, постели постіль.
– О мій паночку, о мій ведмедику, з чого ж я тобі постелю?
– Ряд поліняк, ряд камінюк, ступу залізну під голову, а бороною вкритися.
Ось так. От вона йому послала. Влігся ведмідь на печі. А їй дав дзвіночок.
– Дзвони, щоб мені веселіше спалося.
Тут мишка підбігла.
– Дівчино-краса, руса коса, дай мені оцей дзвіночок, а ти сама заховайся.
Вона, та дівчина, взяла і сховалася. А мишка то в одному кутку задзвонить, то в другому. Де задзеленчить, то він туди і запустить бороною одразу. А тоді питає:
– Дівчино-краса, руса коса, чи жива?
А вона:
– Жива, жива, та не дуже.
Тоді знову дзілінь, дзілінь, дзілінь в іншому кутку, він у той куток шпурляє. І так він кидав, кидав, той ведмідь, по всіх закутках і скидав усе з печі.
– Ну, як,– питає,– дівчино-краса, руса коса, чи жива?
Відказала вже слабеньким голосочком, що жива. Тоді ведмідь зліз.
Ну, дівчино-краса, руса коса, будемо вже снідати.
Підснідали.
– Дівчино-краса, руса коса, чи хочеш ти до батька в гості?
– Чому ж би я, мій паночку, мій голубчику, не хотіла?
– Ну то їдь, коли хочеш. Ти мені служила добре – я тебе споряджу.
– Але ж я не маю ні коней, ні в що вдягтися; яка ж я буду гостя там, бідна?
– Нічого, лізь у моє вухо праве, вилазь із лівого!
Як полізла дівчина, то й коня витягла, й карету, сукенки й багатства всякого повну скриню; поставила в карету, сіла та й їде. А в того батька і в мачухи був собачка. Під’їжджає дівчина, уже й недалечко вона, а собачка й завив:
| – Дзяв-дзяв-дзяв, Дідова дочка, Дзяв-дзяв-дзяв, Недалечко. Дзяв-дзяв-дзяв, За горою, Дзяв-дзяв-дзяву За другою. Дзяв-дзяв-дзяв, Кільця бряжчать, Дзяв-дзяв-дзяв, Сукні шелестять. |
– А бодай тебе вовк із’їв,– мачуха каже.
Шматок йому хліба з маслом, щоб не вив. А собачка знову співає ту ж пісню, вже й ближче. А як наблизилася, завив знову:
| – Дзяв-дзяв-дзяв, Дідова дачка, Дзяв-дзяв-дзяв, Недалечко. Дзяв-дзяв-дзяв, За горою, Дзяв-дзяв-дзяв, Уже у дворі. |
Дивляться: аж ясно на подвір’ї стало від неї. Тоді мачуха:
– Ой-йой-йой. Он як, он… Куди ти її завіз, мабуть що, до якихось панів?
– Де там. Ну, коли хочеш, так і твою завезу.
– О, та невже ж не завезеш?! Хутчій збирайся поїдемо.
Дідова дочка каже:
– Ні, мамко, не вслужить вона там, не вживеться, краще нехай не їде.
– Отакої, ти тільки й робітниця! Дарма, навчиться, коли ти вжилася, то й вона зможе.
Отож зібралася бабина дочка, і повіз її дід.
Привіз у ліс і так само висадив:
– Сиди, дочко, піду дров нарубаю, а ти тут сиди.
Ось вона чекає, чекає того батька, та нема його. Чує: стук-стук дощечка та віничок шась-шась.
То вона каже:
– Сокирка – цюк, а хмиз – хрусь, мій батенько дрівця рубає.
А тоді цюкало-цюкало, хрускало-хрускало, та ніхто не йде. Вже стала вона боятися, вийшла і так само заспівала:
| – Ой, хто в лісі. Хто в бору? Прийди, прийди Нічку ночувати, Ніч коротати. |
Відспівує ведмідь:
| – Я у лісі, Я в бору. Прийду до тебе Нічку почувати, Ніч коротати. |
А вона:
| – Ой, не хочу тебе, Не люблю я тебе, Ти не мій тато, Ти не моя мати. |
Не послухав, присунувся ведмідь. Гуп лапою.
– Відчинися, дівчино-краса, руса коса.
– Не великий пан, можеш і сам!
Взяв відчинив той пан, як він такий невеликий.
– Дівчино-краса, руса коса, перестав мені ніжки через поріг!
– Не великий пан, можеш і сам!
Узяв переставив. Тоді знову:
– Дівчино-краса, руса коса, стели мені постіль!
– З чого я постелю?
– Постели мені рядок поліняк, рядок камінюк, ступу під голову замість подушки, бороною вкритися. А сама їсти вари.
– А з чого я тобі зварю?
– Влізь у праве вухо і в ліве вилізь, ось тоді й звариш. Вона отак влізла, взяла зварила тої каші.
– Ну, тоді дзвонитимеш мені.
От вона варить так само, все товче там, усе присмачує. Підбігла мишка.
– Дівчино-краса, руса коса, дай кашки, хоч кришечку лизнути.
А ведмідь:
– З ким ти розмовляєш, дівчино-краса, руса коса?
– А ось мишка прибігла, поганка, і просить каші.
– Вдар мишку по голові.
Лусь ту мишку! Мишка пискнула і ніжки вгору задерла.
– Дівчино-краса, руса коса, бери дзвіночок, дзвони.
І вона тут узялася за роботу.
В одному кутку дзеленькнула, як торохнув ведмідь бороною – вже ледь не мертва.
Вдруге як ударив ступою – ніде ні слуху ні духу. Зліз, наївся ведмідь і лежить. А вдома чекають-чекають, виглядають-виглядають дівчини.
Випровадила мачуха діда по свою дочку.
– Що ж це ти не сходиш? Певно, вона вже там заслужила та так сподобалося, що й про домівку забула.
От зібрався дід, пішов. Прийшов до тої хатки, дивиться лежать самі кістки. Зібрав ті кісточки в торбу, зв’язав, за плечі закинув. Треба ж нести додому. Іде дід, а собачка дзявкотить:
| Дзяв-дзяв-дзяв, Бабина дочка, Дзяв-дзяв-дзяв, Недалечко. Дзяв-дзяв-дзяв, За горою. Дзяв-дзяв-дзяв За другою. Дзяв-дзяв-дзяв, У торбі таки, Дзяв-дзяв-дзяв, Складені кісточки. |
Як стукне мачуха того собачку товкачем по нозі.
– Як ти смієш брехати?
Що ж, заскавучав собачка, відкотився і знову своєї.
Заходить дід на подвір’я з торбою. Дивиться баба.
– Ой-йой, а що ж це таке, що ти тут несеш?
– Ось яка твоя дочка, ось як вона вслужила, ось як вона заробила!
Доле моя, що того крику, що того плачу бабі!
– Бо ж ти не туди, певно, завіз.
– Куди б я не завіз, та не вслужила, не вернулася вона.